Слідчий увійшов до музею, спроквола прочинив двері кімнати, в якій працював Іван Васильович. Хвилювався, як ніколи:
— Добрий день, — привітався.
Бондар хрипко відповів:
— Добрий… Якщо добрий…
Слідчому хотілося багато сказати в цю мить, розповісти про всі свої сумніви і вагання, проте він тільки поклав на стіл перед Бондарем аркуш паперу і м’яко промовив:
— Вибачте, Іване Васильовичу, за всю цю тяганину… Ось акт експертизи.
Володимир Глушко
ВІН ТЕЖ ХОТІВ ЖИТИ
Повість
Хрипкий голос із динаміка гучномовного зв’язку лунко; розлягався в приміщеннях підземної ракетної бази Лоурі. Заціпенілі люди у пускових шахтах, тунелях сполучення, на пунктах керування запуском ракет, у бункерах особового складу напружено слухали: говорив оперативний черговий:
— …Троглодити! Це я, Кеннан. Я звертаюсь до вас востаннє. І кажу вам: будьте ви всі прокляті! Тому що всі ви — вбивці! І ти, Брайлі, і ти, Фрікер, і ти, Ліндберг… Ви нічого не знаєте про наше чортове підземелля і, що найстрашніше, нічого не хочете знати. Ви кроти, сліпі, обмежені кроти. Я зневажаю і проклинаю вас усіх! Прощавайте!
Різкий звук пострілу примусив усіх здригнутись…
По бетонній дорозі, що серпантином звивається між гір, мчить відкритий джип. У машині двоє: за кермом капітан, поруч з ним — лейтенант, Едвард Макклорі. Капітан, час від часу гигочучи і жестикулюючи, дає новачкові “увідну”:
— З нашим шефом служити буде не нудно. Генерал і Хіггінс — найунікальніший тип. Доісторичний. Допотопний. Такого немає в жодній армії світу. Можеш мені не вірити, але його зовсім випадково викопали із землі сапери, коли рили котловани під пускові шахти. Ясна річ, сапери в антропології — слабаки. Ледве розібралися, що перед ними не мавпа, а прадід Адама. І вирішили передати його останки в музей. Як вічну пам’ять про наших далеких первісних предків. Однак Хіггінс раптом відігрівся, ожив і зробив успішну військову кар’єру. Зрештою його висунули в командири підземної ракетної бази. Недаремно, звичайно. Що не кажи, троглодити мають досвід печерного життя, а це в наших шахтах ой як необхідне. В усякому разі, хлопче, якщо підземний гарнізон Лоурі вціліє в своїх бункерах після ядерної війни, то його очолить суб’єкт, що чудово володіє довбнею.
Доїхавши до пункта управління бази — величезної куполоподібної споруди, капітан підморгнув на прощання і повернув назад.
У кабінеті генерала явно не вистачало світла. Тільки настільна лампа вихоплювала невелике коло на його письмовому столі. В її слабому світлі Хіггінс, не кваплячись, перегортав особову справу Едварда Макклорі.
Едвард сидів навпроти Хіггінса у м’якому обертовому кріслі і, користуючись паузою, вивчав зовнішність свого майбутнього шефа.
Обличчя генерала скидалося на гравюру, на яку художник не пошкодував штрихів: сила-силенна зморщок свідчила про досить похилий вік, а землисто-сірий колір шкіри — про те, що шеф справді все життя провів під землею.
Хіггінс перегорнув останню сторінку і холодно глянув на Едварда.
— Ви цивільна людина, Макклорі, — мовив після тривалої паузи. — Достеменно цивільна. Школа. Університет. Працювали. Правда, небагато. Воліли більше подорожувати. Одне слово-інтелігенція. Отже, що вас, містер інтелігент, змусило присвятити себе армійській службі?
— Обставини особистого характеру, сер.
— Привабила військова романтика?
— На жаль, мені не шістнадцять.
— Тоді що ж?
— Містер Безробіття, сер.
— Гм… Ну, особисто мене цей містер не цікавить. Мені важливо, щоб ви не були слиньком.
— Мені не зовсім зрозуміле ваше побажання.
— Ще раз повторюю: мені дуже важливо, щоб ви не виявилися слиньком! Ясно?
— Поясніть, будь ласка, детальніше.
— Із задоволенням.
Хіггінс натиснув на одну з кнопок на столі. Десь унизу тихо зашелестів мотор. Важкі портьєри, що закривали стіну праворуч від генерала, розсунулися в обидва боки. За ними висіла величезна схема. Вона світилася на стіні, як кіноекран.
— Це Лоурі. — Хіггінс, не обертаючись, показав великим пальцем на схему. — Тут базуються вісімнадцять міжконтинентальних ракет типу “Титан”. Їх цілком досить, аби перетворити на кладовище цілий континент. Але поки що вони перебувають в екзотичних “гніздах великих птахів”: так називають підземні шахти журналісти. Ваші колеги, містер інтелігент. Вас направляють на шахту номер три. На посаду офіцера наведення. На місце нині покійного лейтенанта Кеннана. Не дуже давно ваш попередник з дурного розуму застрелився. Тому я й попереджаю вас — тут не Діснейленд. Тут підземна ракетна база стратегічного призначення. Тепер вам зрозуміло моє побажання?
— Цілком.
Хіггінс спідлоба недовірливо зиркнув на Едварда і раптом різко нахилився над столом. Він буквально ліг на нього грудьми і втупився в Едварда знизу вгору, просто в очі.
— Сумніваюся. Ви, містер інтелігент, очевидно, гадаєте, що ми заховали ракети під землю з естетичних міркувань. Або від негоди, щоб вони не застудилися. — Куточок генеральського рота мляво піднявся: Хіггінс, мабуть, посміхався. — А чи відомо вам, містер інтелігент, що під час атомного бомбардування Хіросіми водопровідники, що працювали в тунелях міської каналізації, у клоаці, залишилися живими?
Едвард стенув плечима.
— Не знаєте? — Генерал, задоволений собою, відкинувся на спинку крісла. — О, ця операція виявилася для нас вельми корисним експериментом. Адже форми озброєної боротьби змінилися за самою своєю суттю. Згадайте, містер інтелігент, романи із старовинного життя. У добрі давні часи противникові кидали рукавичку. В нашу епоху йому кинуть ядерну бомбу. І, ясна річ, не одну. Раніше супротивники сходилися віч-на-віч. Тепер наші цілі перебувають за тисячі миль одна від одної. І найефективніший спосіб влучити в них — підземні ракети.
— Перепрошую, сер, але цього добра вистачає не тільки у нас.
— Не заперечую. Вистачає. Але якщо людству знов доведеться починати з Адама і Єви, то хай уже краще вони будуть американцями. Для цього потрібно небагато. Зовсім небагато, містер інтелігент. Треба переконати всіх, що війна неминуча, і закопатися всією нацією. В землю, в шахти, в бункери, у сховище… В клоаки, хай йому чорт!
Хіггінс сягнув у шухляду письмового стола і, понишпоривши серед паперів і папок, видобув звідти коробку сигар. Запалив. Обличчя його, і так ледве видне у тьмяному світлі настільної лампи, зовсім розтануло в густому сигарному диму. Здавалося, Хіггінс поринув у свої думки, відгородившись від співрозмовника димовою завісою. Із сизої імли раптово долинуло:
— Тепер вам усе ясно, містер інтелігент?
— Так, сер, — збентежено відповів Едвард.
— Забирайтесь на свою шахту. Ви побачите там маленьку підземну Америку. Але будьте певні, містер інтелігент, невдовзі вся Америка вирушить у земні надра.
Сержант зовнішньої охорони шахти перевірив документи Едварда і провів його до ліфта.
— Спуститеся вниз, другі двері праворуч, — пояснив він. — Це житловий бункер офіцерського складу. Спитаєте там коменданта, він вас влаштує.
У житловому бункері було повно офіцерів. Одні лежали на койках, інші з’юрмилися навколо столу, де четверо з азартом грали в карти. Майже всі були в сорочках, без кітелів. З-за тонкої пластмасової перегородки лунала музика з “Фауста”. Низький захриплий голос підспівував Мефістофелю:
Сатана радіє там,
радіє там…
Крізь завісу тютюнового диму невиразно проступали сірий бетон стін, ліжка в два яруси, безладно розкидані на них журнали, газети, обмундирування. Едвард голосно спитав, де можна знайти коменданта бункера. З ліжка неохоче підвівся високий червоновидий товстун. На його невдоволеній фізіономії було написано: “Чого тобі, негіднику, треба? Не бачиш — відпочиваємо?!”
— Лейтенант Брайлі вас слухає, — похмуро пробасив товстун.
— Едвард Макклорі, — відрекомендувався Едвард. — Мене прислали до вас замість Кеннана.
Обличчя Брайлі спочатку видовжилося, потім розпливлося в посмішці.