— Хелло, хелло, — гукнув я стривожено.
Молодиця подивилася на мене великими від страху очима.
— Хелп мі![15] — прокричав я, певний, що та мене розуміє.
Вона якусь мить вагалася, обдивилася довкруг і, перелякана, побігла геть.
Чоловік, осел і собака
Я відчував, що помру від розпачу. Уявив себе на цьому місці мертвого, подзьобаного коршаками. Та враз знову почув собачий гавкіт. Він лунав усе ближче, і серце моє калатало сильніше. Я уперся долонями в землю. Підвів голову. Зачекав хвилину. Другу. Гавкіт чувся ще ближче. Раптом усе стихло. Лише з плескотом накочувалися хвилі і вітер шумів у кронах пальм. Проминула хвилина — мабуть, найдовша в моєму житті, — і на дорозі з’явився худющий собака, за ним плентався осел з двома кошиками. За ними блідий білошкірий чоловік в сомбреро і підкочених до колін штанах. За спиною в нього висів карабін.
Він вийшов з-за повороту дороги й одразу здивовано втупився в мене. Зупинився. Собака, задерши прямий хвіст, підійшов, щоб обнюхати мене. Чоловік мовчав не рухаючись. Тоді скинув карабін, уперши приклад в землю, не спускаючи з мене ока.
Не знаю чому, але я гадав, що можу бути де завгодно на Карібському узбережжі, тільки не в Колумбії. Не дуже впевнений, що він мене зрозуміє, я вирішив звернутися по-іспанському:
— Сеньйоре, допоможіть!
Мужчина відповів не одразу. Продовжував уважно розглядати мене, не моргаючи, з карабіном, упертим в землю. “Не вистачало тільки, щоб він увігнав у мене кулю”, — відчужено подумав я. Собака облизував моє лице, але в мене не стало б сили відігнати його.
— Допоможіть! — повторив я з відчаєм, певний, що мужчина не розуміє мене.
— Що з вами? — лагідно запитав він.
Почувши його, я збагнув, що дужче за спрагу, голод і розпач мене мучило бажання розповісти комусь усе, що довелось пережити. Ковтаючи слова, випалив єдиним духом:
— Я Луїс Алехандро Веласко, один із моряків, які двадцять восьмого лютого впали в море з есмінця “Кальдас”.
Я вважав, що весь світ неодмінно знає про цю подію. І щойно назву своє ім’я, чоловік кинеться допомагати мені. Але його обличчя лишалося незворушним. Він стояв, як і перед тим, і розглядав мене, навіть не відігнавши собаки, що облизував рану на моєму коліні.
— Ви курячий матрос? — запитав, гадаючи, либонь, що я плаваю на якомусь із каботажних суден, які перевозять свиней і свійську птицю.
— Ні. Я служу у військово-морському флоті.
Тільки тоді він поворухнувся. Взяв карабін, відкинув за спину сомбреро і проказав:
— Я відвезу до порту дріт і повернуся за вами.
Я відчув, що й другий шанс вислизає в мене з рук.
— Ви справді повернетеся? — благально перепитав я.
Чоловік запевнив мене. Мовляв, неодмінно повернеться.
По-дружньому всміхнувся і пішов собі позаду осла. Собака продовжував обнюхувати мене. Коли чоловік уже відійшов досить далеко, мені спало на думку гукнути йому вслід:
— Що це за країна?
І він, анітрохи не здивувавшись, гукнув у відповідь несподіване:
— Колумбія!
Розділ 13
Шістсот чоловік супроводять мене до Сан-Хуана
Він повернувся, як і обіцяв. Я навіть не чекав його так швидко — через якихось п’ятнадцять хвилин. Повернувся з ослом, порожніми кошиками і молодою негритянкою, яка несла алюмінієвий казанок, — згодом я дізнався, що то була його жінка. Собака не відходив од мене. Він уже не облизував лице та рани. Не обнюхував мене. Ліг поруч зі мною й застиг у напівсні, поки на дорозі не з’явився осел. Тоді собака скочив і замахав хвостом.
— Ви не можете йти? — спитав чоловік.
— Побачимо, — відказав я.
Спробував звестися на ноги, але впав.
— Не можете, — мовив той, підхопивши мене.
Вдвох із жінкою вони посадовили мене на осла. І, підтримуючи мене під руки, гейкнули. Собака біг попереду.
Всюди над дорогою височіли пальми. В морі я вмирав од спраги. Але тут, їдучи на ослі вузькою звивистою дорогою, обабіч якої росли кокосові пальми, відчув, що не можу більше терпіти ні хвилини. Попросив чоловіка, щоб дав мені кокосового соку.
— В мене нема мачете.
Він збрехав. За паском у нього я помітив мачете. Якби тільки міг, я в цю мить зчепився б із ним, силою відібрав мачете, обдер кокос і з’їв до останку.
Вже потім я зрозумів, чому він не схотів дати мені соку. Мужчина ходив до оселі, розташованої за два кілометри від того місця, де знайшов мене, поговорив з тамтешніми людьми, і ті попередили, щоб він нічого не давав мені їсти, поки мене не огляне лікар. А найближчий лікар мешкав у Сан-Хуан-де-Ураба — два дні путі.
Менш ніж за півгодини ми дісталися до їхнього дому. Це була стара дерев’яна халупа з оцинкованим дахом, що притулилася край дороги. Нас зустріли троє чоловіків і дві жінки. Вони допомогли мені злізти з осла, провели в спальню і поклали в ліжко. Одна з жінок пішла на кухню, принесла в горщику відвар із кориці, вмостилася на краєчку ліжка і почала мене поїти. Після першої ложечки мені зробилося дуже погано. Після другої я відчув приплив сил. І вже не хотів більше пити, мені кортіло повідати про те, що зі мною сталося.
Багато разів я намагався переповісти свою історію. Четверо чоловіків і інші дві жінки незворушно стояли біля ліжка й дивилися на мене. Це нагадувало якусь церемонію. Якби я не радів, що врятувався від акул, від численних небезпек, які загрожували мені протягом десяти днів плавання, то, мабуть, подумав би, буцімто переді мною інопланетяни.
Вимушене мовчання
Люб’язність, з якою жінка поїла мене, не залишала ніяких сумнівів. Щойно я розкривав рота, щоб почати розповідь, вона перебивала.
— Вам треба мовчати. Потім ви нам усе розкажете.
Я ладен був з’їсти все підряд. З кухні до спальні долинав смачний запах сніданку. Та всі мої благання були марні.
— Ми вас нагодуємо після того, як огляне лікар.
А лікар не з’являвся. Кожні десять хвилин мені давали ложечку підсолодженої води. Наймолодша з жінок, ще зовсім дівчинка, протерла мої рани ганчіркою, змоченою в теплій воді.
Чоловік, котрий знайшов мене при дорозі, звався Дамасо Імітела. О десятій годині ранку дев’ятого березня — того самого дня, коли я дістався берега, — він пішов до найближчого селища Мулатос і повернувся в супроводі кількох поліцейських. Вони теж нічого не знали про трагедію. В Мулатосі ніхто не знав. Туди не доходять газети. В одній крамничці стоїть електричний двигунець, там є радіоприймач, холодильник. Але радіоповідомлень вони не слухають. Коли Дамасо Імітела сповістив поліцейського інспектора, що знайшов мене, знесиленого, на березі і я нібито матрос з “Кальдаса”, вони запустили двигунець і цілий день слухали радіоповідомлення з Картахени. Та по радіо вже не згадували катастрофи. Тільки ввечері пролунала коротка інформація. І тоді поліцейський інспектор, всі поліцейські і шістдесят мужчин Мулатоса вирушили мені на допомогу. Була перша година ночі, коли їхні голоси наповнили дім і розбудили мене, урвавши мій єдиний спокійний сон за останні дванадцять днів.
Вдосвіта у домі було вже повно людей. Усі мешканці Мулатоса — чоловіки, жінки, діти — знялися з місця, щоб побачити мене. Це була моя перша зустріч з юрбою, яка в наступні дні скрізь супроводила мене. Люди принесли кишенькові ліхтарики. Коли інспектор і майже всі його супутники зрушили мене з місця, здалося, ніби вони зривають спалену сонцем шкіру. А вони сперечалися за мене.
Було жарко. Я задихався серед безлічі людей, чиї обличчя виказували готовність захистити мене. Коли ми вийшли на дорогу, моє лице освітили численні ліхтарики. Вони засліпили мене, я тільки чув гомін юрби й уривчасті накази поліцейського інспектора, Я не знав, коли ми дістанемось куди-небудь. З тієї хвилини, як впав з есмінця, я тільки те й робив, що рухався в невідомому напрямку. І цього разу продовжував путь, не здогадуючись, куди саме, навіть не уявляючи, що збираються робити зі мною ці дбайливі, сердечні люди.