Ліфтер насупився і засопів. Він і сам не зовсім розумів, який сенс у такій діагностиці, але ставився до техніки з повагою і не міг подарувати цьому хирлявому — учителю чи бухгалтеру? — неповаги до дорученого йому обладнання.
— Розумні люди ставили, — мовив він похмуро.
Тоді витяг з-за пазухи згорток і поклав його на фуфайку.
— Ну, я, той, поліз до своєї кабінети.
Він узяв крильця і попросив підсадити його до люку.
— Фуфайку я вам залишу. І бутерброди. Із сиром.
Семен Іванович почувався негідником. Отак ні сіло ні впало нагримати на немолоду вже людину, яка спускалась з сьомого поверху по тросу, ризикуючи скрутити собі в’язи, яка принесла тобі бутерброди, віддала свою фуфайку і, врешті, просто хотіла підтримати у скрутну хвилину. Він заходився перепрошувати дідка, почав пояснювати, що дуже поспішає, аби приготувати дружині вечерю.
— У неї дієта, а сама вона така безпорадна… Я завжди готую їй яйця в мішечок.
— Куди ви їй готуєте яйця? — від здивування у старого на чоло набігли зморшки.
— Ну, це яйце, зварене так, що жовток зовні твердий, а всередині рідкий.
— Сама вона нездатна і яйце зварити? — не повірив дідок. — Що ж це за жінка?
— Даремно ви так. Вона у мене незвичайна. Пише вірші.
Дідок нічого не відповів, бо не любив віршів і жінок, які незугарні приготувати вечерю.
— Добре, посиджу з вами трохи.
Він розгорнув сумнівної свіжості серветку і видобув бутерброди з грубо накраяним хлібом. Сир був несвіжий. Старий перехопив насторожений погляд Семена Івановича і пояснив:
— Та ви не хвилюйтесь. Хліб я сам купував позавчора. А сир мені видали місяць тому. Для мишоловок. А я так гадаю: нехай ті тварюки вдавляться, щоб на них такі продукти переводити, — він хитро підморгнув Семенові Івановичу. — Я кладу їм у капкани скоринку.
— Шкурочку від сала краще, — тоном фахівця мовив Семен Іванович.
— Краще, — погодився дідок, — але шкурочку я й сам люблю.
Вони неквапно гомоніли й жували бутерброди. Семен Іванович відзначив, що від довгого зберігання на горищі сир лише виграв. Недаремно ж французи їдять його тільки пліснявим.
— Не може бути! — здивувався дідок. — Ото дурні. А коли дізнався, що ті гурмани найвище за все ставлять жаб’ячі лапки, то мало не вдавився.
— Певно, голодують, сіромахи, — сказав співчутливо. — А у нас же того добра на болоті було!.. — Відтак його думки завернули в інший бік, бо він посмутнів: — І як там ведеться моїй дружині?
— Вона у відрядженні? — поцікавився Семен Іванович.
— Та ні, чкурнула з одним зальотником, — махнув дідок рукою. — Чим він її причарував? Хоч і закордонне, а таке худе, аж світиться. Теж вірші писав. Як ваша дружина. — Старий хотів був розсердитися, але передумав і захихотів: — Ото нехай тепер та хвойда жабами харчується.
Семен Іванович делікатно мовчав. А дідок уперто роз’ятрював старі рани.
— А як ми могли б жити! Я ж лісовиком працював…
— Лісником, — поправив Семен Іванович.
— Це ж вам не водяник якийсь, — правив своєї дідок, не слухаючи. — І сусіди були люди поважні. — Він почав загинати пальці, пригадуючи: — Відьма, наприклад, дуже гарна й освічена жінка, тоді той, як його…
“Господи, та він же божевільний”, — кинуло в жар Семена Івановича.
— …а вона мені: він танцює у місячному сяйві, і душа у нього тонка, — очі старого горіли недобрим блиском. — А я й сам, якщо хочете знати, літати навчився.
— Так, так, — промимрив Семен Іванович, аби трохи заспокоїти співрозмовника. — З такими крильцями, мабуть, можна і літати.
— Та ви що, з глузду з’їхали? — зареготав старий. — Це ж я для бабусі змайстрував.
Становище Семена Івановича ставало загрозливим. “До ранку цього не витримати”, — подумав він і чемно запитав:
— Для відьми?
— Та ні, сусідка, тут у вас, на сьомому поверсі, живе. Така забобонна. Вона якось застряла поночі у ліфті. Ну, самі розумієте, жаль стареньку. Бутербродів їй наготував. Так вона мене у люк не пускала. Щезни, каже, анципер. Від бутербродів відмахується. Не спокусиш, каже, святої душеньки. То я змайстрував крильця швиденько. Спускаюсь знову і говорю до неї голосочком тоненьким — прийми, кажу, від янгола за життя праведне. І крильцями тріпочу. Узяла таки, ще й на табличку з правилами користування ліфтом перехрестилася. З того часу беру їх з собою про всяк випадок.
Семен Іванович кивав головою і не наважувався, сказати й півслова.
— Ви не вірите мені? — підозріливо заглянув у очі божевільний дідок. — Старий, думаєте, щоб літати? Та я колись шулікою у небі ширяв. Ось, дивіться.
І раптом дідок піднявся до стелі, наче повітряна кулька, наповнена легким газом. Він уперся головою у стелю і дивився униз на Семена Івановича, радісно посміхаючись. Тоді каменем бухнувся на підлогу і витер з лоба крапельки поту.
— Правда ваша, — мовив, відсапуючись, — старуватий для таких штук.
— То ви… То ви й справді з тих?..
— З лісовиків, — образився старий. — Тільки не кажіть, коли ваша ласка, що я, той, левітував у вашій присутності. Бо наш домовик догану вліпить. Знову ж таки, тринадцяту зарплату зріже. Не положено за інструкцією.
Семен Іванович втратив здатність дивуватися. Раптом він перейнявся дитячою вірою у бачене і навіть здогадався, що домовик — це той, хто перебирає уночі повноваження кербуда.
— Авжеж, інструкція — діло святе, — видобув через силу.
— А ви як гадаєте, — радо погодився старий. — Тут один водяник, коли уночі трубу прорвало, спробував замовити. Молоде, знаєте, зелене. А тоді кілька день з кранів пиво текло. Нарікання, скарги… Була, щоправда, і одна подяка від колективу чоловіків. Та це його не порятувало. Зняли з роботи.
Семен Іванович пригадав, що таки правда, з півроку тому кілька днів з кранів текла пінява жовтувата рідина і дружина скаржилась, що вода геть іржава.
— Тоді ще така історія трапилась. Один підпилий дворовик…
Семен Іванович так і не дізнався, що утнув той підпилий дворовик, бо будинком розляглася сирена.
— Пожежа! — аж утягнув у себе голову Семен Іванович і з жахом почав пригадувати події сьогоднішнього ранку: чи, бува, не полишив він увімкнуту праску, чи зняв з плити чайника і чи вимкнув з розетки електробритву.
— Господи! — дідок мало не плакав з досади. — Оце й справді залишусь без тринадцятої зарплати! — він ухопився руками за миршаві кущики волосся, яке росло довкола лисини бруднувато-сивим вінчиком, і почав рвати його.
“То ось від чого лисіють”, — спало на думку Семенові Івановичу, у якого, попри похилий вік, чуприна була, як у парубка. Сирена на хвильку замовкла, а тоді, ніби набравши сили, взяла на півтори октави вище.
— І, мабуть, без роботи, — додав дідок уже зовсім спокійно, як людина, що їй нічого втрачати. — Підсадіть мене до люка,
— А я? — мало не заплакав Семен Іванович. — Я ж згорю тут.
Дідок подивився на нього уважно, тоді зрозумів, у чім річ, і засміявся.
— Спокійно спіть аж до ранку. Це не пожежа. Просто вийшов з ладу іще один ліфт.
— То це він так страшно виє?
— Ні, то дисплей, — старий видряпався на кришку ліфта, відтак задумливо подивився на Семена Івановича й спитав: — Як ви гадаєте, за скільки я дістануся до горища?
Хвилин за десять, хотів сказати Семен Іванович, але не встиг, бо люк закрився і недоладний дідок щез. Семен Іванович умостився на фуфайці і вирішив терпляче перечекати визначені десять хвилин, але сирена раптом захлинулась. Тиша була пронизливою, якоюсь космічною. П можна було різати на шматки, наче холодець, можна було спробувати на смак, можна було згрібати пригорщами і прикладати, наче сніг, до гарячих скронь. Тиша видзвонювала мільйонами цвіркунів, мінилася срібними крильцями метеликів над стоколірними хвилями надвечірнього озера.
Семен Іванович з насолодою заплющив очі і, перш ніж поринути у сон, устиг подумати: мабуть, ліфтовик ще раз порушив інструкцію і левітував.
З тієї ночі у Семена Івановича почалося нове життя. Кожного ранку він уставав о сьомій, готував сніданок, брав портфеля і виходив з дому. Повернувши за ріг будинку, він прямував до старого стадіону, оточеного кучугурами сміття і битої цегли. Тут, у гущавині здичавілого бузку, він діставав старі кеди, знімав штани, під якими були спортивні шаровари. Тоді налаштовував крильця ліфтовика, ховав портфеля під купою зопрілого торішнього листя і… летів. Ліфтовик помилявся, бо за допомогою його іграшкових крилець можна було літати. Ще й як! Усупереч усім законам аеродинаміки. Врешті, джмелі теж літають, і теж усупереч. Але Семен Іванович перевершив джмелів. Він умів ширяти. Цьому мистецтву він навчився у птахів. Треба було лише вдало вибрати потік повітря.