— Глянь — зуби мої! Подивися мені в рот, а потім на це мило! Став би я його ні сіло ні впало гризти?
Я дивлюся на нього, і в мене ворухнувся здогад, що ще не пізно, його можна врятувати. Треба дзвонити друзям, родичам, шукати хорошого лікаря. Не встиг я вирішити, що робити далі із Юрієм, своїм старшим товаришем, як пригадав, що й сам поснідав похапцем таким же плавленим сирком.
Доки Юрій сміється, зазираючи зловтішно в мої очі, я щосили намагаюся пригадати, звідкіля це в мене міг опинитися плавлений сирок? Я, правда, не такий принциповий ворог плавлених сирків, як Юрій, але купую винятково “пікантний” сир, а плавленого можу з’їсти хіба що в турпоході. Язик мій мимовол4, блукаючи ротом, натикається на кутні зуби і я відчуваю чіткий присмак мила. “Сімейного”.
— Ну гаразд, мило, ну гаразд, туалетне. А от чим я вечеряв учора? — наїжачується Юрій. — Я собі починаю пригадувати — і будь ласка: я щось їв ложечкою з миски. Що-о? — заскрипів він зубами. — Я ж нічогісінько вдома не варю…
Він притулився до стіни.
Я також задумався.
З прочинених дверей стирчала вусина. Лише зараз я помітив, що вона зроблена зі сталі. Вона насторожено тріпотіла, скеровуючись у наш бік.
Я поліз до Юрія в кишеню, намацав там погризене мило й вийняв із кишені надкушений брикетик плавленого сиру. Там була ще й етикетка: “Томатний”.
Зінзюльки, коли з’явилися в мене, поводилися дуже тихо. А коли я їх полюбив, почалися концерти, такими вони виявилися славними звірятками. Тоді їх було вже четверо. Вперше хата моя не здалася мені пусткою. Це коли їх стало шестеро. Чи восьмеро? Спершу я давав їм імена, а потім збагнув, що можу їх поплутати. Коли донька моя приходила до мене в гості, то із захватом розповідала мені про витівки своїх милих звіряток. Може, я й помилявся, однак надто вже вона змарніла. Але ж весела яка! Може, мені й привиділося, їх таки в мене десятеро… Цікаво. Цікаво: що ж вони їдять, ці дванадцятеро?
— Але ж як їх люблять діти…
На це Юрій мовчки тицьнув до рота “плавленого сирка” й заходився автоматично жувати.
— Діти просто не знають історії мультиплікаційного кіно і тому здатні дивитися кожен мультик по сто разів. Ти придивився б до своїх зін-зю-льо-чок уважніше, напружив би свою хвалену інтуїцію, та й збагнув би — що то чистісінький плагіат з Уолта Діснея. Типажі, рухи, геги… А їхні гримаси, б-р-р! Тьху. Дехто називає це старістю, а я називаю це досвідом — мене на ці гримаски не візьмеш, — дожовував він плавленого сирка. — Мене цими гримасками не взуєш! Мені — нецікаво. Записна моя книжка була зроблена з натуральної шкіри. Раз. За вікном висіла авоська із салом, базарним. Два. В холодильнику було напхом напхано харчів. Три. Та коли б я й здурів і почав усе те пожирати, то тріснув би напевне. Чотири. Ти краще подивися.
Він задер сорочку й показав свого проваленого живота. Поплескуючи себе по ньому, вів далі:
— Це отут, — кривився він саркастично, — базарне сало? Ціла авоська? Це, любий, тобі не інтуїція, це, брат, логіка.
Я останнім часом теж трохи схуд, однак, на відміну від Юрія, навіть радів таким перемінам.
— О, бачу, мені вдалося тебе трохи переконати, — він дожував сирка. — І скажи мені ще: як оті пухкенькі, кругленькі звірята, твої милі зінзюлічки товстенькі, можуть прослизати за шафу, яка стоїть упритул до стіни? За комод? У таку вузьку щілинку? Скажи мені, інтуїтивісте, ха-ха.
Доки він сміється, я дивлюся в прохилені двері. Сталева вусина, наче відчувши мій погляд, умить завмирає. Мене непокоїть: а що ж там насправді за тою вусиною? Що то за привид такий ненажерливий, який усе поїдає, залишаючи лише мило? Чим воно годуватиме нас завтра?
— Чого ти там завмираєш? — кричу я. — Ти думаєш, я не бачу тебе?!
Вусина та ворухнулася, й ми з Юрієм стояли й спостерігали, як вона поволі перетворювалася на барвисту квітку.
Матвій Ганапольський
“ПРИЙДЕ СІРЕНЬКИЙ ВОВЧОК…”
Оповідання
Коли вам бува скажуть, що у Диспетчера ангельський голосок, — не вірте!
— Ретранслятори поставимо тут, — громовим голосом прорік він, жуючи бутерброда і вткнувши пальця посеред карти зоряного неба. — Ліс доведеться знищити, річку — в труби! Там якийсь музей. Сповістити їм рішення. Нехай пошукають собі іншого місця, з їхнім керівництвом ми втрясемо. Даю їм двадцять чотири години. Протестуватимуть — вивеземо!
— І на мило!.. — підказав я.
Коли вам бува скажуть, що Диспетчер ще й гуморист, — так само не вірте…
— Завдання небезпечне, — похмуро продовжував він, — занадто ризиковане. Тиждень тому туди відбув екіпаж Дмитрука. Вчора корабель повернувся. В ньому — сам Дмитрук. При ньому свідоцтво про шлюб з русалкою Стеллою.
— З русалкою?
— Саме так. Фото Стелли додається. Я зареготав.
— Сміх тут ні до чого, — солідно зауважив Диспетчер, — особливо тому, що Дмитрук нічого не пояснює, лише благає сховати його від першої дружини. Ми сховали, та попередили, якщо він і надалі мовчатиме, то доведеться влаштувати їм і зустріч.
— Це негуманно, — рішуче висловився я. — Знаю його жінку. Можливі й травми!
— Це крайній засіб. Гадаю, до того не дійде. — Диспетчер важко крокував кімнатою. — Доручаю тобі в усьому тому розібратися. Ретранслятори повинні стояти вчасно, а екіпажі — повертатися. Бермудського трикутника мені тут не потрібно!
— А квадрата?
— Ти тільки зубоскалиш, Серьожкін, — побуряковів Диспетчер, — а перевитрати пального? Чому перевитрати?! Тому, що відхилення в маршруті, невиконання обов’язкових інструкцій, і взагалі — не стромляй носа, куди не слід.
Палець Диспетчера націлився на мене:
— Бережи носа. Ти не Буратіно. Все ясно?
— Все! Тато Карло, можна йти?
— Що-о-о?!!! — ревонув він, та я вже був за дверима.
До планетки було льоту з півгодини. Вона була маленька й гарна.
— Просимо до етнографічного центру! — на галявинці стаяла рум’яненька бабуся з хлібом-сіллю на рушнику.
— День добрий. — Я зніяковів від такої зустрічі. — Мені б дирекцію.
— А це вона і є, — кокетливо промовила бабуся, — тобто я. А звуть мене Марією Іванівною.
— А мене Ігорем. Та не треба мені хліба! Незручно якось…
— Гаразд, дома попоїмо, — засміялася Марія Іванівна. — Ви, мабуть, зголодніли? Ходімо до адміністративного корпусу.
Адміністративний корпус — чудова стилізація під хатку на курячих лапках — гордовито височів на галяві. Верх — дерево “під старовину”, низ — “курячі лапки” з алюмінію.
— Казка! — захопився я. — А повернеться? — Слова промовте.
— Знаю, знаю! “Хатко, стань до мене передом, до лісу задом!”
З прихованих у стрісі динаміків розляглося гучне “ко-ко-ко”. Ноги зарипіли, хатина повернулася.
— Фольклорні традиції збережено! — урочисто проказала бабуся.
— А чому так рипить?
— Ноги немазані… Та чого ж ми стоїмо? Прошу!
В хатині було затишно й пахло домівкою. На печі дрімав великий чорний кіт.
— Це Васько, — відрекомендувала кота Марія Іванівна. — Василю, в нас гості!…
Василь повів вухом, але очей не розплющив.
— Старий він, — сказала хазяйка, — усе спить. Тримаємо за колір шерсті. Згідно з епосом він має бути чорним. А тепер прошу їсти!
Обід був на три переміни. Чудова домашня їжа.
— Смачно! — я ледве одсунувся від столу.
— Культивуємо староруські страви, — посміхнулася старенька. — Пряженики не перепечені?
— Саме в міру! Зараз лусну!
— Рано! Я ще не познайомила вас із співробітниками.
За вікнами пролунав могутній посвист. Горшки на печі затанцювали…
— Всі вже зібралися. Ходімо, покажу.
А було на що дивитися! Перед хаткою стояли працівники: красень леґінь у вишиваному строї з величезним сірим псом на повідку і дивачно вбраний дядечко з м’ячем у руці.
— Специфіка етнографічного музею дає змогу вести роботу по атрибуції казок і легенд, — завчено пробубоніла стара. — Прошу оглянути зразки! Костюм Івана-Царенка, Дідько, присутність Сірого Вовка створює незабутній колорит.