Одне з найбільших досягнень охоронної техніки — сучасні сейфи з електронними замками. Одна американська фірма випускає такі сталеві шафи для приватного вжитку з дотепним сюрпризом, який справляє неабияке враження на злочинця. Варто йому увійти до приміщення, як включається магнітофонна приставка, котра відтворює у звуках цілу побутову сцену: стривожений жіночий голос, невдоволене бурчання чоловіка, який знехотя встає з постелі, човгання пантофлів по підлозі, стукіт дверцят шафи, заряджання автомата і — кроки, що наближаються до дверей. Вислухати спокійно таке до кінця не під силу навіть рецидивісту.
Японський винахідник Окуда розробив систему захисту картин, основану на використанні інфрачервоного випромінювання. Сирена тривоги вмикається, коли хтось спробує винести полотно, ходіння ж людей перед ним не викликає тривоги.
Не списано ще з ужитку й традиційні види охорони. В США, скажімо, перед особливо коштовними експонатами, відгородженими куленепробивним склом, виставляють озброєну варту. Щоправда, з живими сторожами бувають ускладнення. Ось який випадок стався 1982 року в Сан-Франціско. Лейтенант поліції Дж. Лабраш подав позов, щоб міські власті заплатили йому 18 400 доларів компенсації за крововилив у мозок, який стався у нього, коли він охороняв виставлену в музеї золоту маску єгипетського фараона Тутанхамона. Свій позов лейтенант обгрунтував тим, що існує єгипетське закляття: того, хто увійшов до священного мавзолею Тутанхамона, дуже швидко навідають крила смерті…
І все ж так воно вже повелося: охоронні пристрої вдосконалюються, винахідливість злочинців — теж. Не так давно, наприклад, римські торговці краденим продали одному американському мільйонерові античний бюст римського консула Лівія Пілави. І не згадували б ми про цю оборудку в царині прекрасного, якби невдовзі колекціонер не дізнався, що такого консула… ніколи не існувало.
Підробка? Ну звичайно! І тут ми переходимо до останнього розділу нашої оповіді. Він про віртуозів, які довели до незвичайно високого рівня
Мистецтво підробки.
Серед колекціонерів добре відома історія найбільшого у Європі приватного зібрання картин Еміля Бюрле. Викликали подив гігантські суми, які він витрачав на придбання все нових і нових полотен. Коли за картину платять, скажімо, 265 мільйонів франків, то інтерес викликає вже не так сама картина, як особа, що може викласти за картину таку суму.
Та коли Бюрле помер, спадкоємці були розчаровані: наукова комісія, вивчаючи зібрання багатого промисловця, визнала половину картин сумнівними щодо авторства.
Пристрасним колекціонером і неабияким знавцем у галузі образотворчого мистецтва вважався до 1963 року Уолтер Крайслер — син американського автомобільного короля. Бо саме того року його колекція експонувалася в Канадській національній галереї в місті Торонто і фахівці після уважного ознайомлення з картинами заявили, що всі твори видатних художників… фальшивки.
Та що казати про зібрання приватні, коли на гачок пройдисвітів ловляться і солідні, світової слави музеї.
Немає, мабуть, жодної книжки про давньогрецьке мистецтво, виданої ще якихось два десятиліття тому, в якій не вміщалася б репродукція невеличкої статуетки бронзового коня, виготовленої, як вважали, за п’ять століть до нової ери. І от наприкінці шістдесятих років виявилося, що ця статуетка — вміла підробка, зроблена десь на початку 20-х років нашого століття. Про це сповістив Джозеф Віч Ноубл, директор нью-йоркського Метрополітен-музею, де зберігався “давньогрецький” експонат.
Перші сумніви виникли після того, як статуетку просвітили рентгенівськими променями і виявили, що її відлито за допомогою піщаної форми, тобто за методом, винайденим у XIV столітті. При подальшому огляді Ноубл знайшов слід шва на морді коня (відомо, що стародавнє литво було безшовне). Дослідник здобув також інші докази того, Що статуетка — добротна підробка.
У Британському музеї в Лондоні на початку 60-х років працювала своєрідна виставка, на якій експонувалися різноманітні підробки, які ще донедавна зберігалися серед найцінніших експонатів кількох музеїв світу, а також у приватних колекціях.
Так одним з найцінніших експонатів Британського музею вважався, наприклад, старовинний етруський саркофаг, придбаний 1873 року. Але зрештою виявилося, що “саркофаг” був виготовлений близько 1860 року в Римі.
Експонувався на цій виставці також “справжній” лист Шекспіра, підроблений І. Айрлендом, який, окрім фальшування шекспірівських листів, писав також п’єси і видавав їх за розшукані твори Шекспіра.
Понад три століття зберігався в Британському музеї ріг єдинорога — казкової тварини, зображеної на британському державному гербі. Та з’ясувалося, що це ікло велетенського нарвала.
Нью-йоркський Метрополітен-музей пишався своїми теракотовими фігурками етруських воїнів. Експерти довели, що насправді фігурки ці були зроблені в минулому столітті, а не в п’ятому столітті до нашої ери.
Є такий дотеп про природженого антиквара. Власник лавки старожитностей, наймаючи прикажчика, відламав маленьку скалку з дощечки й запитав: “Що це таке?” — “Це, — не кліпнувши оком, відповів кандидат у продавці, — зубочистка маркізи де Помпадур”. Роботу він одержав зразу.
Так і в реальності: на що попит, те й пропонується.
До XX століття культурні здобутки африканських країн були мало відомі за межами континенту. Та ось інтерес до них почав зростати. Знавці, колекціонери, а за ними й спекулянти кидаються шукати культові маски, жезли, фігурки… І не лише в Африці. Вимоги ринку збуту сприяли тому, що в Латинській Америці злодії-одинаки і організовані банди обкрадали місця історичних знахідок. Нині, коли вже небагато що можна вкрасти, а найвартісніші пам’ятки давнини охороняються, гендлярі розвинули новий промисел — фальшування індіанських золотих оздоб і ацтекських глиняних фігурок.
Підробки настільки досконалі, що нерідко експерти тільки розводять руками. У Гватемалі, наприклад, місцеві ремісники штампують “ацтекські” фігурки відьом, які збуваються по півсотні доларів за штуку. В США їхня ціна зростає вже вдесятеро: на аукціонах їх видають за вироби кількасотлітньої давнини. Такі ж фігурки виробляють у Панамі та Еквадорі. Коста-Ріка спеціалізується на фальшивих жіночих прикрасах із золота.
Справжнім царством підроблювачів творів мистецтва стала Мексіка. Ще 1974 року хранитель мексіканського Національного музею Хосе Луїс Франко зауважував: “У колекціях музеїв світу нині зберігається у п’ять разів більше фальшивих предметів індіанського народного мистецтва, ніж справжніх”.
Відомо, що роботи Рафаеля, Дюрера, Рембрандта, Рубенса — будь-кого з видатних майстрів — завжди копіювали насамперед їхні учні. Відомо, наприклад, скільки клопотів завдала експертам “Джоконда”. Одні вважають, що є сім її копій, інші, — що аж тридцять дві. Якось групі знавців довелося розглядати водночас двадцять “Джоконд”. І кожна з них справляла враження більш оригінальної, ніж сам оригінал. Хтось тоді навіть пожартував: “А чи й оригінал не фальшивий?”
Згадаймо, що Модільяні з благодушності ставив свій підпис на картинах друзів, які потрапляли у скрутне матеріальне становище.
Так, не дуже просто буває встановити авторство. А надто з тих пір, відколи картини почали копіювати заради зиску.
Були серед фальсифікаторів справжні феномени. За якихось два роки паризький художник Жан-П’єр Шекрун сфабрикував понад вісімдесят “шедеврів”, зокрема акварелей, на яких стояли “підписи” Міро, Пікассо, Кандинського… Найдосвідченіші експерти Парижа, Лондона, Женеви, Рима визнали їх за оригінали. Так би вони “оригіналами”, мабуть, і вважалися б, якби Шекрун не попав до рук поліції і не зізнався в усьому.
А найбільш невтомним копіїстом був земляк Шекруна Антоніо Бін, котрий намалював аж триста “Мон Ліз”. І всі вони за дуже високу ціну були розкуплені.
Але траплялося, що до копіювання спонукав не гендлярський інтерес, а бажання компенсувати моральну кривду. Так, у помсту за невизнання власних творів, голландець Хан ван Мегерен 1936 року скопіював картину “Учні в Емаусі” Вермера ван Дельфта і, підстьобуваний злиднями, продав її, наче оригінал, за 550 тисяч гульденів. Як стверджують численні джерела (а Мегерен був свого роду теж феноменом і здійснив немало інших підробок), у такий спосіб він хотів довести, що найвідоміші експерти, які визнали підробку за оригінал, — дилетанти. Де вже сподіватися, що вони визнають талановитим невідомого ще митця.