— Місцевий. Їх тут багато, вдень невидимі, а звечора шастають скрізь. Прозорі якісь.
— А фтара на фтупі літає, — нервово прошепотів Соловей.
— Марія Іванівна на ступі?! — здивувався я.
— Точно, літає! — підтвердив Колобок. — А Водяник усю ніч на баяні грає, спати не дає…
— Стій-но, Мірошниченко, з баяном, дай зосередитися, подумати.
Я наблизився до хатки. Гігантські ноги виблискували металом. Знявши покришечку, я просунув руку, щоб намацати шарніра. Його не було! Замість нього була справжня куряча лапа, величезна, тверда і тепла. Не вірячи собі, я полоскотав ногу. Хатка задоволено кудкудакнула.
— Як там? — поцікавився Колобок.
— Погано, — тихо сказав я.
— Фчось трапилося? Муромець іде? — захвилювався Соловей.
— Хлопці, отямтеся! — розсердився я. — Невже ви так і не зрозуміли, куди потрапили? Як можна стільки дров наламати?
— Я не ламав, — замлоїв Колобок. — А в них тут банда. Масовий гіпноз!..
— Добре, — я махнув рукою, — до хатки я піду.
— Обережно, — попередив Соловей, — фона тепе з’їсть!
— І не пий там нічого, — хлипнув Колобок, — на козенятко обернешся…
У хатині було темно. Кіт Василь дрімав.
— Здоровенький був, Баюне, — ласкаво промовив я.
Кіт здригнувся, але очей не підвів.
— Невже ти той самий Баюн? Найгарніший і найрозумніший?
Я простягнув руку, щоб його попестити. Кіт відсунувся.
— Не варто. Може дряпнути, — почулося суворе.
Хазяйка сиділа під вікном. Ми мовчки дивилися одне на одного.
Щось невловимо мінилося в ній, пульсувало, жило загадковим життям.
Мабуть, то дихало волосся, сріблясте, зібране докупи й підіткнуте кривим гребенем. А може, дрижали руки, маленькі, вузлуваті, які так не пасували до її дівоцького стану. А може, то жили півники у неї на фартушку. А може, то пливла й плуталася сіточка зморщок на обличчі — такому гарному й такому схожому на обличчя всіх матерів у світі.
Я підійшов до неї і, взявши її за руку, суху й теплу, поцілував.
— Пробачте нам, — сказав я тихо, — ми більше не будемо.
— Будете, — вона всміхнулася.
— Так, — сумно погодився я. — Ще довго будемо. Адже ретранслятори таки потрібні!..
— А казки? — вона поглянула на небо. — Колись ми жили на Землі. Та, як виявилося, там немає місця для нас… Тепер ми тут. Добре тут. Усього три секунди льоту.
Спіймавши мій здивований погляд, пояснила:
— Уві сні. Ми снимося дітям. А вони тепер кладуться спати так пізно.
У хаті зовсім посутеніло. Пахло травами й квітами. Я вже не бачив хазяйки, лише чув її голос.
— Та справа й не в нас, — говорила вона. — Ви бачили той ліс? Ту річечку?
За вікном кукурікнув нічний півень. Спалахнула райдуга.
— Райдуга! — вигукнув я. — Як дивно!
— Дивно не те, — сказав голос із темряви. — Дивно, що ви напридумували казок, щоб усе життя гнати їх із свого серця.
— Складне питання, — я зітхнув. — Взагалі ми їх не женемо. У нас і книжок багато.
— Вони вмирають, якщо їх не читати, — сказав тихий голос. — Та не можна забувати землю, де народився, й казку, яку полюбив.
— Я пам’ятаю. Повірте мені, то для мене велике щастя, що я зустрівся з вами. Таке буває раз у житті.
Райдуга перехилялася до озера. Воно світилося. Водяник дивився на небо й чеказ.
— Північ, — сказала хазяйка. — Пора!
Райдуга вибухла тисячами вогнів. Водяник підняв рога, затрубив і помчав райдугою. За ним русалки, за ними жаба в короні, з лісу вискочив великий Вовк. На ньому — Царенко з Дівчиною неземної краси. Царенко цілував її, вона сміялася, а за ними гнався жахливий дід у чорному жупані з черепом і кістками на ньому. Дід лаявся й розмахував костуром.
За ними трухикала Піч. На ній хлопець грав на баяні. Поруч сиділа Щука у відрі. Хлопець, Щука і Відро співали на три голоси.
За ними виступав Пудель. На ньому гарненька дівчинка з бантом і дерев’яний хлопчик із довгим носом. Жахливий дядько з нагаєм плентався позаду, плутався в бороді й вимагав, щоб вони повернулися.
Над ними сірі гуси несли на крилах Івасика-Телесика. Снігова Королева кричала:
— Скоріше! Дорогу! Поспішайте!!!
Гноми, олов’яні солдатики, Попелюшки, Чіполліно, Хоттабич, Карлсон, Зла Мачуха, Микита Кожум’яка, Яйце-Райце — все раптом закрутилося у вихорі, майже нічого не можна було розгледіти, неслася лавина.
— Дорогу! Дорогу!!!
Вискочив раптом дивний чоловічок, страшенно свиснув, затремтіла райдуга, стали три стовпи полум’я за лісом, і піднявся в небо триголовий Змій, дихаючи димом…
— Куди то вони?! — спитав я вражений.
— Снитися, — сказала хазяйка. — Сьогодні вони мають багато роботи.
Райдуга спустилася й погасла.
— Ех, — зітхнув я. — був би у вас тут хоча б телефон…
— Телефон? — засміялася бабуся. — Щось краще у нас є. Адже не закапелок тут!
На столі раптом виникла тарілочка, покотилося по ній яблучко. Я побачив, як Диспетчер саме доїв бутерброда й простяг руку за наступним.
— Серьожкін? — витріщився Диспетчер. — Ти в моїй тарілці?
— Новітній зв’язок, — невпевнено пояснив я.
— Знов твої коники, — обурився він. — Ти попередив музей?
— То не музей. То заповідник! А заповідники не можна чіпати.
— Тебе не спитали, — задоволено захихотав він.
— Не спитали, — підтвердив я. — Отож і нагадую.
— Серьожкін! — Диспетчер урочисто побуряковів. — Ось повернешся, тебе тут зустрінуть неприємності особливо великомасштабні!..
— Приємного апетиту! — зле перебив я й зупинив яблучко.
Зображення потьмяніло.
— Неможливо! — вражено вигукнула хазяйка.
Я силувано посміхнувся:
— Байдуже, переживем, усе влаштується…
— Та я не про тебе, — посміхнулася Марія Іванівна. — Васько прокинувся!!!
Справді, кіт стояв на печі у повний зріст і дивився на мене вибалушеними очима.
— Чого то він?
— Важко сказати, — споважніла хазяйка, — мабуть, він здивований. Таким він буває раз на п’ятсот літ.
Кіт насторбучував шерсть і сяяв очима.
— Є пропозиція, — урочисто мовив я. — Треба снитися всім! А не лише дітям!
— Гадаєте, допоможе?
— Допоможе! Моя улюблена казка про Жар-Птицю. А я її стільки років не бачив. Показали б!
— Тобі-то можна показати, — замріялася старенька, — але щодо загалу… — Вона з сумнівом похитала головою. — Невідомо, як відреагують. Це ж дорослі. Загадкові душі!
— Чудово сприймуть! Та головне, — я підморгнув їй, — таких, як Диспетчер, менше буде!
— Це аргумент! — діловито промовила вона й раптом спитала: — А чому ти такий активний? Тобі треба більше за всіх?!
— Більше за всіх, — скромненько потвердив я.
— Тоді лягай! — наказала хазяйка. — Почнемо з тебе снитися. Васю, поправ йому подушки!..
Подушки були пухові й казково м’які.
— Маріє Іванівно, — попросив я, — ви б наших відпустили. Вони вже перевиховалися.
— У вівторок! — твердо сказала старенька. — Одразу після іспитів. А ти спи. Жар-Птиця чекає.
Я лежав на перині. Жар-Птиця сиділа на райдузі і терпляче дожидалася, щоб приснитися мені. Й зовсім даремно!
Спробуйте заснути, якщо ваше ліжко колише великий Кіт і приємним баритоном співає:
Прийде сіренький вовчок
І ухопить за бочок!..
Юрій Пригорницький
Солодкий стіл
(Рукопис, знайдений у поїзді далекого прямування)
…а тости, як жанр і ритуал нехай належать минулому.
Обиватель — житель на місці.
Два торти — брикетник та “наполеон”. Цукерки, домашнє печиво, цукати. Пляшка темно-червоного вина “Українська ніч”, солодшим за яке буває хіба що смерть. Полуничний компот і чай. Горіхи. Мед. Халва. До цього привчені. Цього чекають. Навіть одкривши раптом, що час зупинився, чекають на солодкий стіл. Нібито йому притаманна якась вища невідворотність — гостра, зугарна прохромити застиглий, слюдяний час.