А найбільш невтомним копіїстом був земляк Шекруна Антоніо Бін, котрий намалював аж триста “Мон Ліз”. І всі вони за дуже високу ціну були розкуплені.
Але траплялося, що до копіювання спонукав не гендлярський інтерес, а бажання компенсувати моральну кривду. Так, у помсту за невизнання власних творів, голландець Хан ван Мегерен 1936 року скопіював картину “Учні в Емаусі” Вермера ван Дельфта і, підстьобуваний злиднями, продав її, наче оригінал, за 550 тисяч гульденів. Як стверджують численні джерела (а Мегерен був свого роду теж феноменом і здійснив немало інших підробок), у такий спосіб він хотів довести, що найвідоміші експерти, які визнали підробку за оригінал, — дилетанти. Де вже сподіватися, що вони визнають талановитим невідомого ще митця.
З тієї вдалої спроби все й почалося… Мегерен дуже вдосконалив мистецтво підробки. Перед тим як узятися за серію своїх Вермерів, він ретельно вивчив, якими фарбами і пензлями користувався цей митець, для підробок брав полотна виключно XVII століття і малював так, що здавалося, ніби картини написані справді двісті з лишком років тому.
У коло зацікавлень підроблювачів потрапляє не тільки класична спадщина.
У п’ятдесятих роках нашого століття в Італії розвинули діяльність дві розгалужені групи підроблювачів. Виявити їх вдалося лиш наприкінці семидесятих років. І тоді з’ясувалося, що вони постачали своєю продукцією країни всієї Західної Європи та обох Америк. Їхньою головною жертвою став художник Джіорджіо де Чіріко. Йому на той час уже було за вісімдесят. Вважався він великим передвісником сюрреалізму. Підробки його творів, що увійшли були в моду, принесли фальсифікаторам кілька мільярдів лір.
Італія взагалі стала своєрідним центром світового підпільного мистецтва. Звідси фальшиві Кандинський, Пікассо, Полякофф, Матте, а також викрадені оригінали розповсюджувалися по всій земній кулі. Справа в тому, що донедавна італійське правосуддя не переслідувало за таку діяльність.
Організатором однієї із шахрайських зграй, розкритої 1975 року в Мілані, виявився колишній солдат іноземного легіону Данієль Плудвінський, чех за походженням, знавець багатьох мов, власник тринадцяти паспортів на різні прізвища, людина заможна і знана у римських, міланських, паризьких і франкфуртських вищих колах.
Цікаво, що художникам-копіїстам перепадало за кожну картину трохи більше сотні доларів.
Серед збирачів творів малярства, що їх ошукав Плудвінський, було чимало родовитих італійських сімей, не кажучи вже про заокеанських снобів: шахраєві вдалося роздобути на більшість підробок засвідчення експертів.
Інша група фальсифікаторів, у Флоренції, діяла ще спритніше. Натхненником її був Умберто Ломбарді, художник, колишній директор картинної галереї, відома у флорентійському митецькому світі особа. Під час обшуку на його віллі знайшли багато підрамників з натягнутим полотном. На зворотному боці кожного було приклеєне офіційне підтвердження автентичності ще неіснуючого твору, скріплене печаткою нотаріуса.
Справжньою “зіркою” цієї зграї був такий собі Ренато Перетті, художник-невдаха, котрий у кращі свої часи міг протягом однієї ночі намалювати картину.
Найчастіше флорентійська “фабрика” пускала в хід винайдений її ж шефом так званий метод подвійного полотна. На чисте полотно натягувалася оригінальна картина, запрошувався її автор і в присутності нотаріуса свідчив, що це його робота. На звороті підрамника з’являлася офіційна печатка і, коли автор з нотаріусом залишали майстерню, верхнє полотно знімалось, і за роботу брався імітатор. Саме в такий спосіб засвідчив своє авторство на ряді фальшивок і вже згадуваний Чіріко.
Долари, франки, марки, ліри, золоті таланти, Гвінеї, піастри, гульдени… Як часто, на жаль, вони визначають долю витворів мистецтва, їхніх творців. Та хоч би в які б мільйони оцінювали “Джоконду” — заворожує вона нас не тому. Вона чаруватиме й наших далеких нащадків, бо мистецтво визнає одну владу — владу законів прекрасного.
Володимир Івченко
Шість хвилин
Оповідання
За щербатим серпом мису, що закінчувався низкою лобатих валунів, гуркотів прибій. Після кожного удару хвилі у повітря здіймалося клоччя синювато-білої піни. Відступаючи, вода шипіла і розлючено тягла у вир чорні коси водоростей та відполіровану гальку.
У паузах між гарматними ударами хвиль лунали панічні крики чайок. Птахи висіли над водою, немов припнуті на невидимій волосині, і стрімголов падали до землі, коли море викидало на берег дрібну рибу.
Але тут, у бухті, було тихо. Вапнякові скелі здіймалися над водою, неначе скам’янілі вітрила. Легенькі хвильки ганяли по дну лагідні сонячні полиски, які висвічували то кущ водоростей, то перламутрові черепашки, то вгрузлу в пісок бляшанку.
Павло надів ласти і, ступаючи задом наперед, зайшов у воду.
Пливти недалеко. За скелею Чернець, що настовбурчилася біля входу до бухти, лежить на дні таємниче судно. З поверхні можна помітити частину його борту, оброслого мідіями. Пробоїна з рваними краями манить зазирнути; що там, у моторошних надрах?
Учора вони спорожнили останню банку тушкованої свинини. Петро-перший (його звуть так, аби не сплутати з іншим Петром-другим) похмуро сказав:
— Треба закруглятися. Без повітряних балонів тут нічого не вдієш. Та й харчів уже катма…
Багаття догоріло. Під попелом ледь мерехтіли останні жаринки. Та й то, коли з моря тягло вітерцем.
Петро-другий зосереджено затягнувся. Вогник сигарети висвітив його ніс і ріденьку борідку.
— Маєш рацію…
На південь від бухти загриміло. Стрепенулася, зашуміла над урвищем ліщина.
— А якщо все-таки спробувати, — подав голос Павло, третій учасник цієї невеличкої пошукової експедиції. — Я заглядав у ту дірку. Там щось блищить. Ніби якісь прилади…
Петро-другий кинув недопалок на гальку. Спалахнув фейєрверк іскор.
— Спробувати? На одному вдихові? Не мели дурниць. Краще скажи, чи буде вночі гроза…
Павло лежав горілиць. Ще теплі після спеки камінчики муляли йому худі плечі. У небі тремтіли зорі. Дрібно-дрібно, мов згасаючі електричні лампочки.
— Грози не буде. Можеш спати спокійно. А я завтра все-таки спробую…
Діставшись скелі, Павло трохи потримався за гострий виступ, щоб спочити. Намагався як слід надихатися. Десь він вичитав, що після такої процедури легені краще витримують кисневе голодування.
Над Ченцем у збляклому від спеки небі стояли дві хмаринки. Павло подумав: неначе повітряні кульки. Поруч з ними у недосяжній високості танула мережка від реактивного літака.
Павло набрав ущерть повітря і рішуче відштовхнувся від скелі.
Підводний світ насувався на нього пульсуючими парасольками медуз, притиснутими течією до дна водоростями. Здавалося, що у голові в нього напнуто струну. І дзвенить вона тонко-тонко.
Ось вона, пробоїна! Метал холодний і слизький. Він обріс чимось, схожим на жабуриння.
Павло заплив усередину. Що ж воно так блищало? Карафка! Найсправжнісінька карафка. Спокійно собі стоїть на полиці. Ніби це не каюта затонулого судна, а хатня комірчина.
Щоб дістати карафку, Павло вхопився за металевий ящик і відчув під рукою якийсь осколок. Засунув знахідку за пояс плавок. До карафки йому не дотягнутися: скроні мов лещатами стиснуті. В голові вже не бринить, а ніби телеграфні дроти гудуть. І кожна клітина тіла волає: — повітря, повітря, повітря…
Скоріше на поверхню!
Та що це? Пробоїна зникла за пеленою зрушеного мулу… Як тепер вибратися звідси? Чи є на світі щось дикіше, безглуздіше — загинути за два кроки від товаришів.
Дихнути!.. Голова от-от розколеться… Перед очима спалахують безліч жовтих кіл. Вони звужуються, звужуються, перетворюючись на розпечену трубу. Якийсь ще непаралізований мозковий центр, якийсь нерв чи що там рантом проколов плівку забуття наказом: “Спливати! Просто вгору!”
Свідомість (далеке-далеке плюскотіння води) повернулася до Павла від тупого удару по голові. Він раптом відчув, що… дихає. Так, так — дихає! Отже — живе!