Цікава манера розмови у бушменів. Слова вони промовляють навдивовижу швидко, пересипаючи клацанням, свистом, сичанням, підсилюючи сказане мовою пальців рук, подібно до того, як це роблять глухонімі. Найчастіше вживається слово “ай” — на знак схвалення, згоди чи захоплення.
— Тільки тепер, — говорить Фрейра, — дякуючи перемозі нашої революції, бушмени стали рівноправними громадянами Анголи. Уряд хоче вивести їх з вікової темряви, забезпечити їм умови існування, гідні людини. На жаль, значна частина території, де живуть бушмени, окупована расистами з ЮАР.
По мікроавтобусу раптом сипонули великі краплі дощу. За мить вони злилися в єдиний водяний потік. Майже годину чекали ми, доки припиниться злива, щоб рушити далі. В місто в’їхали вже з увімкнутими фарами.
День 4 лютого був неробочим. Країна відзначала двадцять третю річницю початку бойових дій МПЛА проти португальських колонізаторів. Скориставшись вільним часом, ми, група фахівців, відвідали виставку трофейної зброї, захопленої в боях з юарівськими агресорами та бандитами з УНІТА. На виставці демонструвалися також фотодокументи з історії створення МПЛА, її боротьби.
У залах було багатолюдно: посивілі ветерани революційного руху, школярі, робітники і студенти, багато іноземних гостей. Пояснення давав молодий чоловік років двадцяти п’яти.
— Наша боротьба почалася в грудні 1956 року, після створення МПЛА. Це була перша політична організація, яка підняла народ на боротьбу проти португальського колоніалізму. Зверніть увагу на ці фотографії. Вони зроблені на базах наших бійців, розташованих в джунглях. Ви бачите в руках у солдат мачете — традиційний селянський інструмент для праці в полі. На той час це була основна наша зброя. Гвинтівки з’явилися пізніше. Їх здобули в бою з португальцями…
Переходимо від стенда до стенда. Ось знімки зовсім свіжі: величезна, не засипана ще братська могила, заповнена трупами жінок і дітей, спалене селище, висаджений у повітря міст, зруйноване підприємство… Це сліди недавньої агресії расистів Преторії. Поряд фотографії полонених юарівських солдатів. Серед них є також європейці. Під знімками читаємо: Колін Кліффорд, засуджений до двадцяти чотирьох років, Кевін Джон Мархані і Міхаель Дуглас Віземан, засуджені до тридцяти років…
— Заслужена кара, — каже екскурсовод. — Відплата настигне кожного, хто прийде до нас із зброєю. Нам добре відомі й імена натхненників агресорів, тих, кому не до душі наша свобода. Спершу це був фашист Салазар, тоді расист Сміт, тепер — душитель волі Рейган. Та ми не самотні в боротьбі. Серед наших друзів, у першу чергу, Радянський Союз.
Два місяці напруженої роботи в Анголі пролетіли швидко. В день від’їзду ми ще раз пройшлися вулицями міста, піднялися на стародавню, колись неприступну фортецю, розташовану на пагорбі, оглянули її масивні стіни і вежі, в яких збереглися мідні, на дерев’яних лафетах гармати. З фортеці відкривався чудовий вид на бухту. Лагідно плескалися об її береги хвилі, височіли світло-зелені пальми. З бухти у відкритий океан повільно виходило пасажирське судно…
Тричі випало мені працювати в Африці. Кожного разу було нелегко. Довелося двічі перехворіти тропічною малярією, постійно знемагати від спеки, воювати з комарами, пацюками, звикати до незвичних страв, таких, наприклад, як з м’яса крокодила або змії, бути свідком збройних конфліктів, путчів… Але кожне моє перебування. там дарувало багато нових друзів, збагачувало мої знання. І тому, відлітаючи з Анголи, я плекав надію на нову зустріч. До побачення, Африко!
Вячеслав Брюховецький
ЧОРНОБРИВЦЯ ЗЕЛЕНЕ ЄСТВО
Нарис
Коли збираєшся в далеку мандрівку до незнайомого краю, найперше заходишся вивчати його за літературними джерелами.
Отже — В’єтнам, Таїланд, Філіппіни, Японія.
Складаєш собі уявлення про мужність і працьовитість в’єтнамського народу, який нині будує соціалістичне суспільство і стоїть на сторожі своїх споконвічних кордонів. Із подивом дізнаєшся, що в цій країні ще в XI столітті існувало книгодрукування (з дерев’яних дощечок), що вже на той час там діяли вищі навчальні заклади…
Намагаєшся зрозуміти сутність буддистської релігії, яка визначала уклад життя колишнього Сіаму, а тепер Таїланду.
Завдяки краєзнавчій літературі, творам Хосе Різаля, національного героя Філіппін, дізнаєшся про народ, який засьляє цей архіпелаг з 7107 островів. Іспанські завойовники пригноблювали філіппінців понад триста років, а потім Філіппіни майже половину нинішнього століття перебували в колоніальній залежності від США.
Японія — чи не найбільша загадка для європейця — країна, на чию культуру дуже мало впливали інші народи. Дев’яносто дев’ять відсотків сьогоднішнього майже стодвадцятимільйонного населення країни становлять японці, а європейців і американців серед постійних жителів практично немає. Дивуєшся, що всесвітньовідомий кінорежисер Акіра Куросава вже півтора десятиліття не знімає фільмів у своїй країні. Японська кінокритика відзначила, що він потурає смакам іноземців, а це рівнозначно пожиттєвій зневазі — за традиційними законами японської общини…
Після більш як семигодинного польоту повітряний лайнер Іл-86 іде на посадку. Але поки що в Пакистані, де змінюється екіпаж літака. Трудно й пояснити, чому відразу якоюсь настороженістю й тривогою проймає тебе, тільки-но літак, востаннє здригнувшись, завмирає на, здається, геть порожньому бетонному полі аеродрому — лише десь там, удалині, фіолетовою неоновою в’яззю арабського письма горить назва міста на будинку аеропорту — Карачі. Ніч. Перша година п’ятнадцять хвилин за московським часом… Аж тут літак немов попадає у вир якоїсь метушні. Кілька поліцейських машин із увімкнутими мигалками цілу годину кружляли навколо нашого Іл-86. Всередині цього незримого еліпса руху застиг, також еліпсоподібний, ланцюг військових. Блакитні сорочки, чорні штани й берети. В руках автомати. Вже в повітрі від нового екіпажу дізнаємося, що перед нашою посадкою на аеродромі відбулася перестрілка — неспокійно в країні, де антинародний режим намагається втриматися військовою і поліцейською силою…
Через дві з половиною тисячі кілометрів знову посадка. Тепер в Індії. Калькутта. Літак почав знижуватися, а з кондиціонерів прямо-таки потужними струменями пішла пара. Годі було збагнути це диво, сидячи в кріслі літака. І тільки ступаєш на трап, усе розумієш. Потрапляєш немов у парилку. Повітря можна, здається, стискати руками, настільки воно волого-густе й важке. Але, мабуть, воно таке лише для нас, тих, хто ще не бував у тропіках. Два напівголих хлопчаки (лише якась шматина огортає стегна) обмінюються враженням, які справляють на них іноземці. Сонце стоїть уже досить високо. Московський час — п’ята ранку. Місцевий — 7-ма година 30 хвилин. Порівняно з Пакистаном — незрушний спокій. Так і хочеться видивитися священну корову на аеродромному полі… Але натомість помічаєш через кожні сімдесят — сто метрів військового з якоюсь чудернацькою гвинтівкою-базукою, примкнутою ланцюгом до широкого пояса. Засмаглі, темношкірі, ці солдати, складалося враження, навіть оком не змигнуть, а проте очі їх уважно і зосереджено промацують кожного пасажира. В міжнародному залі Калькуттського аеропорту до радянських пасажирів приєдналась група індійців та кілька скандінавців, які також летіли до В’єтнаму. Бармен і продавці сувенірів люб’язно відповідають на всі питання, аеродромна прислуга (в основному хлопчаки-підлітки) готова виконати будь-яке прохання або доручення. Та якось не виходили з голови оті чудернацьки озброєні військові на аеродромному полі. А коли нас по-професійному елегантно обшукували на митному контролі, то це ще раз підтвердило, що за зовнішнім спокоєм відчувається якесь напруження. А через кілька днів світ уразила звістка: вбито Індіру Ганді.