В ханойському міжнародному аеропорту Нойбай наш літак приземлився опівдні. Новий аеропорт столиці соціалістичного В’єтнаму органічно поєднує в собі елементи сучасної архітектури і традиційної, нагадуючи старовинну пагоду.
Прибули ми до В’єтнаму невдовзі після того, як в країні відзначалося тридцятиріччя вигнання французьких колонізаторів. Ще була в святкових транспарантах центральна площа Ханоя Бадінь, де 2 вересня 1945 року пролунали слова про незалежність В’єтнаму. А зовсім недалеко від цієї дорогої кожному в’єтнамцю площі у скромному скверику буквально потрясає своєю витонченістю всесвітньовідома “Пагода на одному стовпі”, зведена в’єтнамськими зодчими в 1049 році. Цей архітектурний шедевр схожий на квітку лотоса, що підтримується одною масивною кам’яною колоною, встановленою посередині квадратного басейну. В Ханої загалом близько 400 пагод і буддистських храмів, багато з них зведені в X–XI століттях. Священним для кожного ханойця є храм літератури, споруджений 1070 року. Це фактично був перший вищий навчальний заклад у В’єтнамі. Щороку тут проводилися державні літературні іспити по відбору службовців на високі державні пости. Лише одному кандидатові на рік надавалася пошукувана ступінь, і він одразу зараховувався на один з вищих постів у державі. Імена всіх переможців вибито на мармурових плитах, які несуть на собі кам’яні черепахи в дворі храму літератури.
Є в Ханої храм сестер Чинг, які жили ще в сорокові роки першого століття нашої ери. Сестри підняли повстання проти іноземних поневолювачів, звільнили рідну землю й утворили королівство. Обидві Чинг ревно дбали про розквіт свого народу. Була створена могутня армія, якою командували вісімдесят п’ять воєначальників, а серед них і жінки. Країні доводилося вести безперервні війни. В одній із них — проти військ ханьського полководця Ма Юаня, — що тривала чотири роки, загинуло сорок тисяч в’єтнамців. Коли ж останні загони армії відступили перед завойовниками, сестри Чинг кинулися зі скелі в гірський потік. У пам’ять про них і був споруджений цей прекрасний храм. Але в 1287 році його спалила монгольська орда Тог-хана. Проте народні святині не гинуть — і в’єтнамський народ через багато літ відбудував храм сестер Чинг, своїх національних героїнь.
Багато в’єтнамських пам’ятників та легенд присвячено ідеї боротьби проти загарбників. А їх стільки пройшло по багатостраждальній землі цього народу! Майже в центрі Ханоя розкинулося рідкісної мальовничості озеро Повернутого Меча. Легенда, яка пояснює цю назву, переносить нас на півтисячоліття в глиб історії, коли ловив рибу на озері простий рибалка Ле Лой. Одного разу щось ударило в днище човна й мало не перекинуло його. Ле Лой побачив величезну черепаху, яка людським голосом побажала йому успіхів, перемог і віддала рибалці диво-меч. Ле Лой здолав численні полчища ворогів. Він очолив армію, а згодом і всю державу. Якось він плив з багатим почтом по озеру, знову виринула черепаха, штовхнула човен, і меч, що його тримав у руках Ле Лой, упав на дно озера. З того часу він лежить там, але при потребі, мовиться в легенді, черепаха знову вручить його народу для оборони своєї незалежності.
Привітні ханойці підходили до нас на вулицях, радо віталися, намагаючись правильно вимовити російське “здравствуйте”, додаючи легко і радісно “льєн-со” — “радянська людина”. Цю атмосферу дружнього тепла ми відчували скрізь, де нам довелося побувати.
Мабуть, немає більше жодної столиці держави, де б основним видом транспорту був, як у Ханої, велосипед. Півмільйона велосипедистів на півтора мільйона мешканців! Складається враження, що не їдуть на велосипедах тільки в’єтнамки, які граційно несуть на коромислі дві корзини рису. До речі, в’єтнамці люблять порівнювати свою країну з цими двома корзинами рису на коромислі. І справді, коли глянеш на карту, то побачиш, що це не випадкова асоціація. Північ В’єтнаму, Бакбо, нагадує одну корзину, південь, Намбо, — іншу, а центральна частина країни, Чунгбо, — коромисло.
Нині інтенсивно розвивається в’єтнамська промисловість. Досить сказати, що зараз у Ханої 300 тисяч робітників, а до революції тут було кілька невеличких напівкустарних підприємств. Але більшість в’єтнамців-селяни. Тільки ми виїхали автобусом із столиці по дорозі в Хайфон, як відразу опинилися в іншому світі, світі сільсько” праці. Акуратні поля — яскрава зелень рису на блакитному тлі води. І скрізь схилені постаті селян — догляд за рисом дуже трудомісткий процес. Врахуймо й те, що надворі, навіть увечері, спекотно. Звичайно, в’єтнамця від прямих сонячних променів захищає його бриль із рисової соломи — “нон”, але треба мати неабияку витривалість, щоб день у день працювати по коліна у воді на рисових чеках.
Наша дорога вела через смарагдові поля до річки Червоної. Перетинали ми її по старому мосту, але поряд підносилася вже майже закінчена сталева конструкція моста Тханглонг — важливого об’єкта радянсько-в’єтнамського співробітництва. Ця споруда повністю розв’яже проблему переправи через річку Червону.
До самого Хайфона ми милувалися розкішшю тропічної флори. Серед екзотичних пальм, бамбукових зарослів, різноманітних квітів виринали такі, як і на Україні, плакучі верби та дерева, схожі на тополі. В’єтнамці дуже люблять природу, боготворять її. Досить сказати, що більшість жіночих імен у них пов’язані з назвами квітів та дерев. Найшанованіша в народі рослина — священне дерево баньян, один з видів фікуса, під яким, за переказами, любив самозаглиблюватися Будда. Попри те, що три чверті території країни займають гори, В’єтнам — високорозвинена аграрна країна. В долинах річок, куди повені надносять родючий мул, вирощують сільськогосподарські культури.
Хайфон — важливий морський порт В’єтнаму. Прибули ми в місто надвечір і їхали вулицями, немов оздобленими обабіч світлячками: просто неба стоїть стіл-другий, на якому засвічено маленький каганець. Довкола цього вогника сидять кілька чоловік, п’ють чай, обмінюються новинами… Такі ж вогники бачимо крізь розчинені вікна будинків. Виявляється, в кожному в’єтнамському будинку є сімейні олтарі предків. На звичайному столі розставлено ритуальні предмети, лежать таблички з іменами предків. У вазі-курильниці тліють ароматичні палички. Поруч у спеціальній чаші дари предкам — фрукти, квіти. В деяких сім’ях сюди ж кладуть грубенький пагон цукрової тростини, що має слугувати за ціпок предкам дуже похилого віку. Коли вже в Дошоні, невеличкому місті на березі Південно-Китайського моря, я розпитував Кхієма, керівника самодіяльного вокально-інструментального ансамблю, що виступав з концертом перед радянськими туристами, про цей народний звичай, він пояснив мені його просто і мудро: “Не можна збудувати майбутнє, якщо забудеш тих, хто жив і працював до тебе. Тільки священна пам’ять про діла предків здатна привести цілий народ до кращого життя”. Сам Кхієм у своєму житті встиг і повоювати з американськими агресорами, і закінчити вуз у Москві. А тепер навчає в’єтнамських дітей.
А вони, діти, як і всюди, — жваві, меткі, веселі. Чорні оченята випромінюють непідробну цікавість — адже ми були першими радянськими туристами в Дошоні.
Самодіяльні артисти хвилювалися на імпровізованій сцені, яку з усіх боків оточили глядачі. Та в їхніх піснях, граціозних танцях неначе визвучувала гордість: “Ми вибороли незалежність, ми — вільні. Все інше ми збудуємо своїми руками. Так буде, і дуже скоро”.
Море в тропіках не таке прозоре та блакитне, як наше Чорне, — десятки річок, і серед них могутня Хонхга, наносять багато мулу. Але воно для нас нечувано тепле. У В’єтнамі не буває холодів, хоча на півночі країни зрідка на день-другий з’являється й мокрий сніг. При одинадцяти градусах тепла припиняються заняття в школах, а при десяти — у вузах…