Чи тому, що я не знайшов точки, з якої дивився колись на церкву Сент-Мелен, чи тому, що я був інший, але нічого подібного до танка в цій церкві я тепер не помітив. Я довірився стежці, та, очевидно, протоптали її місцеві хлопчаки, вона мало пасувала моєму вікові, бо круто бралася вгору глинистим схилом, і в глині я помітив якісь кістки. Мені здалося навіть, що це людські ребра, — адже тут і раніше було кладовище, і ховати на ньому людей почали принаймні не пізніше 1086 року, коли тут стояла велика кам’яна церква, згадана в путівнику.
Потім я вийшов на це кладовище з нерівними гранітними плитами на старих могилах. Я пішов по стежці над урвищем і раптом помітив, що біля однієї з могил свіжа глина і в ній ніби щось ворушиться.
Я підійшов, зазирнув у яму, яка вела кудись убік, і побачив, що у землі повільно рухається дивна істота, яка, як мені’ здалося, щось жує брудним ротом. Мені важко описати цю істоту через те, що вона була перемащена землею. Найбільше вона скидалася на людський зародок, яким його зображують у книжках з анатомії або для чогось тримають у банках зі спиртом. Та вона була більшою, мабуть, із метр завдовжки. Шкіра брудно-сірого кольору була замурзана, очей не видно, а щелепи рухалися.
Що вона їла?.. Я ніколи не був особливо гидливим, але тут я з відразою відскочив і поспіхом, раз у раз оглядаючись, подався геть. Я вже не пішов до церкви Сент-Мелен, а обминув її, спустився на вулицю і повільно, долаючи задишку, попрямував до оселі Іветт.
“Що ж це таке? — думав я. — Собака?.. Ні, на собаку це було зовсім несхоже. І що воно там жерло?.. Тьху, яка гидота… А може, мені це просто привиділося?”
Досі у мене жодного разу в житті не було ніяких галюцинацій. Та врешті-решт з людиною все колись трапляється вперше. І хоч мені здавалося, що я дуже чітко бачив цю дивну і бридку білувато-сіру істоту з брудними плямами, з короткими відростками замість лап, скручену, як хробак у яблуку, я думав, що, коли б це і була галюцинація, вона, мабуть, залишила б у мене таке саме відчуття реальності баченого.
Треба було повернутися й подивитися ще раз, та на саму лиш думку про це я наддав ходи.
— Зголодніли? — спитала Іветт. Вона тепер інколи говорила мені “ви”, а інколи “ти”. — От і добре. У нас сьогодні мушлі з сиром сен-жак. Як прогулялися?
— Добре, — відповів я.
— Після прогулянки зовсім інший апетит, — зауважила мати Іветт пані Пуапель.
Справді, після цієї прогулянки у мене був зовсім інший апетит — сама думка про їжу викликала в мене огиду. До того ж у кімнаті стояв сильний запах Лярусса, і цей запах для мене асоціювався з тим, що я побачив, або з тим, що мені здалося, ніби я побачив на старому кладовищі.
Великі зміни сталися в цьому будинку. На стінах нові шпалери з якоїсь синтетичної плівки, схожої на гобелен. На голій колись підлозі — справжній турецький килим, нова люстра, нова бронзова гратка у каміні замість старої, чавунної, телевізор з великим екраном. І лише одне, мабуть, лишилося незмінним — книжкова шафа, на полицях якої і тоді вже стояли всі сімнадцять грубих томів Великого всеосяжного словника XIX століття Лярусса, які так само сповнювали дім запахом старого паперу й перегнилого клейстеру.
І все ж я пообідав і розпив з паном Леннеком півпляшки кальвадосу, чого я собі вже давно не дозволяю, а потім Іветт запропонувала мені відпочити. Вони надали мені маленьку кімнату, очевидно, переселивши з неї на цей час Жюстін.
— Тобі тут не жорстко буде? — спитала Іветт, потицявши кулаком у новеньку накрохмалену білизну, якою було застелене, очевидно, спеціально для мене, вузьке залізне^ ліжко.
— Ні, — відповів я. — Дякую.
Ввійшла пані Пуапель з глечиком і великою порцеляновою чашкою.
— А це, — сказала вона, — домашній сидр. Жан-Люк нас так привчив, що й ми тепер усі п’ємо сидр.
— Що це у вас тут на старому кладовищі? — спитав я.
— А що?
Іветт і пані Пуапель швидко перезирнулися.
— Там, — сказав я, — могила розкопана… І в ній щось таке вовтузиться…
Я не наважився сказати, на що була схожа та істота.
— Не знаю, — відповіла Іветт. — На цьому кладовищі вже давно нікого не ховають, так що там нема кому копати ями… Може, примарилося щось таке?
— Може, й примарилося, — не відразу погодився я.
Великий досвід мандрівника — перед тим, як приїхати до Пор д’Арвора, я повернувся з Токіо, а ще раніше побував у Канаді — навчив мене, що для благополучної подорожі в одній кишені слід тримати гаманець з грошима, а в другій — слоїк із содою. Японська дрібно настругана сира риба, канадські напівсирі біфштекси з кров’ю і бретонські мушлі з сиром сен-жак надто екзотичні блюда для людини, яка снідає вівсяною кашею, під час обіду їсть бульйон з фрикадельками і відварну курку, а на вечерю обмежується бісквітами з мінеральною водою “Віттель”. Я налив у чашку духмяного пінявого сидру, насипав туди соди, одним духом випив і ліг, поклавши собі надалі бути поміркованішим.
Слова свого я не дотримався. На мою честь було влаштовано урочисту вечерю для найвищого кола: директора ліцею з дружиною, власника станції обслуговування автомобілів з дружиною, головного лікаря лікарні з дочкою, жінкою років під тридцять, що курила сигарету навіть тоді, коли підносила виделку до рота.
Мене називали доктором, як звичайно звуть лікарів, а не хіміків, пили за моє здоров’я і здоров’я пані Пуапель і Іветт, яким передова французька наука завдячує тим, що її видатний представник залишився живий, бо з ризиком для життя вони врятували його в період окупації, пан Леннек приглядався до того, як посміхається мені Іветт, а я переймався дедалі більшою симпатією до всіх цих людей.
Вони, очевидно, приходили сюди вже не вперше, бо ніхто ніби не помічав запаху, що линув від Лярусса, і, здавалося, належали всі до однієї якоїсь дивної секти, що сповідує ідею відносності загальноприйнятих цінностей. Принаймні в їхніх словах у різній формі з різних приводів прочитувалися думки про те, що буття таке нетривале у порівнянні з безконечністю небуття, що комфорт та інші переваги буття не варті тих зусиль, які на них витрачають. Врешті, коли можна уявити собі веселу поминальну вечерю, в якій взяли б участь доброзичливі і трохи нетверезі люди, то вони б вели між собою приблизно такі ж або схожі розмови.
На десерт подали рум’яні, немов тільки-но зірвані яблука, — мені пояснили, що їх тепер загортають не в папір, як колись, а в спеціальну плівку, і вони добре зберігаються до нового врожаю. Дочка головного лікаря мадемуазель Равелон розрізала яблуко і раптом одсахнулася, випустила сигарету, злякано подивилася на свого батька і вся зіщулилася. Я подивився на яблуко. Там був скручений хробак. Формою своєю він схожий був на істоту, яку я побачив на старому кладовищі. Присутні удали, ніби нічого не помітили, а Іветт мовчки взяла яблуко і винесла його з кімнати.
Спав я погано, часто прокидався, щоразу пив сидр із содою, мені нічого не снилося, але, прокидаючись, я наче в тяжкому кошмарі згадував бридотну істоту, яку побачив у розкопаній могилі, і про те, як перезирнулися Іветт і пані Пуапель, і як злякалася хробака мадемуазель Равелон, і думав, що, очевидно, я занедужав, що в мене якесь дивне і, безперечно, психічне захворювання. І почалося воно не на цьому кладовищі, а ще в Парижі. Чого б тоді я сюди приїхав через стільки років?
Коли я прокинувся вранці і допив свій сидр із содою, всі, за винятком пані Пуапель, уже розійшлися — Іветт і Жюстін до школи, а пан Леннек на станцію обслуговування автомобілів. Я відмовився од сніданку, сказав, що прогуляюся, і рішуче, не залишаючи собі часу на роздуми, попрямував на старе кладовище.
Коли я зазирнув в розкопану могилу — я зупинився за кілька кроків від краю, — то побачив, що там нічого нема. Здавалося, це мало б мене збентежити: виходить, я й справді схильний тепер до галюцинацій, та я, навпаки, заспокоївся. Я підійшов ближче і вирішив, що спущуся в яму, хоч мені дуже не хотілося цього робити.
І тут я помітив, що вже в іншому місці, під шаром землі і глини, щось ворушиться, мені здалося навіть, що я розрізняю білувато-брудну шкіру.