На галявині, де стояв дуб, вже було світло, темінь сховалася між дерев, і зорі зникли в небі, лише найяскравіші блимали ще осиротіло. Десь за деснянськими луками і лісами поспішливо викочувалося сонце, засвічувало над землею новий день. Кий легко розпізнав вепрячі ікла, вбиті у стовбур дуба, — вони біліли рівними рядами аж під гіллям, що шукало простору в своєму могутньому зрості.
Потім устромив спис у землю, поклав дарунок священному дереву і рушив назад. Мілій і ще двоє чоловіків уже стояли біля човна.
— Трояяової ласки тобі, Дане-перевізнику, — сказали радо й заметушилися біля виплетених із лози кошиків.
— Вам теж погожої днини і багатого торгу, — відповів на вітання. — Чим звеселите людей князевих і гостей заморських?
— А вони вже прибули? То зможемо й ми подивувати жон та дітей наших гостинцями незнаними? — пожвавішав Мілій.
— Чужий товар купуйте, але й своїм хваліться, — усміхався перевізник, ладнаючи весла в уключини.
— Гарний товар не вимагає словесної оздоби, — відповів Мілій. — Те, що не соромно показати, негоже вихваляти.
— А показати є що? — Перевізник уже правив на середину ріки. — Вчора моя сестра бігала на торг, бачила крам візантійців. Каже, злота й срібло очі сліпило, таких прикрас ще не було ні в кого.
— Ото, Дане, я теж дещо задумав, — обізвався Мілій, обережно тримаючи на руках чималий згорток. — Піду до князя вашого, про срібло-злото говорити буду… Хочу сам спробувати кувати-плавити. Здається мені, що змудрую вироби не гірші від заморських. Не ті, що з піску і глини…
Знизу, від гаїв і річок, дмухав легковій, веселе сонце наближалося до гір, до князевого двору, де по обидва боки високої горожі більшало руху, пожвавлення, — заворушився люд у денному клопоті. Тепле проміння й ранковий легіт пестили обличчя Либеді, вона мружилась, а вії тремтіли, бо зблиски роси на листі, травах і квітах зманювали очі — аж боляче ставало. Зарошений і стомлений піднімався Кий крутою стежкою, подеколи поривався бігти, але вчасно стримувався: в руках був Міліїв подарунок, отой чималий згорток, який він боявся поставити на дно човна поміж лозових кошиків.
— О князю-брате! — зраділа Либідь, кинувшись назустріч. — Ти знову не ночуєш удома? Де, як приблуда, сновигаєш — в лісах чи горах? Тільки сонце навертає тебе додому. І що за одяг на тобі, князю?
— Ну, ти ж упізнала мене, сестрице, навіть у такому вбранні. Приймай дарунок!
— Невже ти з торгу? Не соромився піти на люди в оцім лахмітті?
— Не гнівайся, сестро. Скажи направду, чи до вподоби амфора?
— Ой, справжнє заморське диво! Тільки мені… навіщо? Лише у княжім домі їй, брате, місце.
— Повіриш, сестро, не з-за моря — з-за Данапра, з того берега, що нам видніє дібровами, привезена ця амфора. Живуть там рукодільці-майстри, яких ми гаразд не знаємо. На ганьбу свою. Тим часом, як діти, радіємо всьому, що прибуває знизу Данапром. А треба честь і славу землі нашої не тільки зброєю відстоювати, а й умінням виготовляти з бронзи, каменю й глини речі, які звеличують дух та розум людський.
Однак думи князеві в кілька наступних днів снувалися навколо високих запросин. Прибули з Візантії гордливі посли, передали бажання імператора Анастасія Декора відвідати його славний Царгород і повести розмову про свої землі і землі сусідів, про оборону від ворогів таємних і відомих. Вирішував князь: негайно збиратися чи зачекати, добре зваживши, на яку угоду пристати, а що заперечувати, піклуючись про майбутнє своєї держави.
Несподіваний гамір почувся за стінами князевого двору, а насторожили Кия сердиті вигуки, схоже було, що лютує юрба. Він заспішив до воріт, але його наздогнав один з князевих охоронців, захекано проказав: “Смерті… смерті хотять йому люди твої… Полював у священній діброві[8]…” Знесиленого незнайомця майже тягли по землі — той не міг ступати, певне, його вже нестямно били, поки штурхонули до князевих ніг.
— На вогнище його! Кари Сварога! — не стихали гнівні голоси.
— Хто ти? — спитав Кий, піднісши руку, щоб змовкли в натовпі.
Чоловік поволі підводився на ліктях. Коли ж, трохи відкинувши голову назад, глянув перед себе, ледь чутно простогнав:
— Да… Дане… Князю…
— Ти, Мілію?! Чим завинив цей чоловік? — запитав Кий.
Серед розгніваних людей виникло замішання: “Князь знає його… Хто він? Звідки?” Той же охоронець знову пояснив:
— Його впіймали у священній діброві біля Почайни, недалеко від бога Велеса[9]… Він убив там ногопрудку кізку…
Мілій опустив голову, глухо мовив:
— Я влучив її стрілою далеко від священної діброви… Вона тікала поранена… Я біг за нею… Я незчувся, коли опинився там…
— Встань, Мілію… Я вірю тобі, — сказав князь. — Допоможіть йому, — звернувся вже до своїх охоронців. — Якщо матиме сили повернутися додому сьогодні, відпустіть. А кізку… хай теж візьме собі.
— Милостей Троянових тобі, князю, — схвильовано шепотів Мілій. — Я повернуся додому… Тільки посиджу трохи… тут., під деревом. Валай, син мій, захворів… М’яса йому хотілося, коли я вранці пакувався на торг…
— Добре, Мілію, дивися за сином. Скільки літ йому — синові твоєму?
— Десять, князю. Гарний син… Рукодільний…. Уміє багато…
— Батько навчає? Гаразд, скоро обох вас покличу до свого двору. — Князь зняв з пальця срібну каблучку, подав її Мілію. — Візьми синові. З нею він може будь-коли з’явитися до мене, ніяка сторожа його не перепинятиме…
Валай з’явився до князя через багато літ — дужим юнаком, з обличчя таки схожим на батька. Сумну звістку вислухав Кий: однієї зими загинув Мілій. Трагічно скінчилася його риболовля — лід провалився, і врятувати чоловіка ніхто не зміг. Але Валай пам’ятав батькові слова: у скрутну хвилину звернутися до князя, а ще краще — проситися на службу до нього.
— Ти щось затямив з батькової науки? — перегодя поцікавився Кий. — З гончарства хоча б…
— Батько дуже хвалив мене. Казав навіть, дещо я вмію робити краще… Коли дозволите, я покажу тут, на ваших очах…
— Вірю тобі. А на човні плавав із батьком?
Валай густо почервонів:
— Ви хочете знати, чи вмію робити лодії, веслувати…
— Та ні, для лодій маю своїх гарних майстрів. Коли ж добре веслуєш, візьму з собою, — у Візантію пливти треба.
— Мене… у Візантію?! — Застугоніло серце у грудях Валая. — Я на веслах чи не щодня… У нас кожен міг би з вами по Данапру…
— А по морю? — усміхнувся Кий. Валай зашарівся, мовчав: яке те море — не уявляв. — Ну, нічого. Наш Данапр — як море. Коли плавав по ньому, то й по морю Чермному[10] зможеш вести лодію. Тим більше, що будемо не одні. В дружину свою беру тебе, Валаю…
Лодії пливли по морю, а сонце ніби зупинилось над головою. Кий милувався своїми воями і порадниками, що дружно загрібали веслами, потай співчував їм, адже спека підсилювала втому. Дуже старався Валай, і князь радів, що взяв із собою хлопця. Ні, не ще один весляр йому був потрібен… З ним пов’язував свою давню мрію, яку в “перевізника Дана” колись збудив талановитий Мілій. За іншими клопотами не спромігся забрати майстра до свого двору, як і не скористався тоді запросинами Анастасія Декора. Тепер новий імператор Юстиніан покликав до Царгорода. Не став відкладати подорожі… І Валай нагодився вчасно. Нехай придивиться до роботи візантійських майстрів, долучить до батькової науки щось ві них. Це не зашкодить…
8