— Але ж як їх люблять діти…
На це Юрій мовчки тицьнув до рота “плавленого сирка” й заходився автоматично жувати.
— Діти просто не знають історії мультиплікаційного кіно і тому здатні дивитися кожен мультик по сто разів. Ти придивився б до своїх зін-зю-льо-чок уважніше, напружив би свою хвалену інтуїцію, та й збагнув би — що то чистісінький плагіат з Уолта Діснея. Типажі, рухи, геги… А їхні гримаси, б-р-р! Тьху. Дехто називає це старістю, а я називаю це досвідом — мене на ці гримаски не візьмеш, — дожовував він плавленого сирка. — Мене цими гримасками не взуєш! Мені — нецікаво. Записна моя книжка була зроблена з натуральної шкіри. Раз. За вікном висіла авоська із салом, базарним. Два. В холодильнику було напхом напхано харчів. Три. Та коли б я й здурів і почав усе те пожирати, то тріснув би напевне. Чотири. Ти краще подивися.
Він задер сорочку й показав свого проваленого живота. Поплескуючи себе по ньому, вів далі:
— Це отут, — кривився він саркастично, — базарне сало? Ціла авоська? Це, любий, тобі не інтуїція, це, брат, логіка.
Я останнім часом теж трохи схуд, однак, на відміну від Юрія, навіть радів таким перемінам.
— О, бачу, мені вдалося тебе трохи переконати, — він дожував сирка. — І скажи мені ще: як оті пухкенькі, кругленькі звірята, твої милі зінзюлічки товстенькі, можуть прослизати за шафу, яка стоїть упритул до стіни? За комод? У таку вузьку щілинку? Скажи мені, інтуїтивісте, ха-ха.
Доки він сміється, я дивлюся в прохилені двері. Сталева вусина, наче відчувши мій погляд, умить завмирає. Мене непокоїть: а що ж там насправді за тою вусиною? Що то за привид такий ненажерливий, який усе поїдає, залишаючи лише мило? Чим воно годуватиме нас завтра?
— Чого ти там завмираєш? — кричу я. — Ти думаєш, я не бачу тебе?!
Вусина та ворухнулася, й ми з Юрієм стояли й спостерігали, як вона поволі перетворювалася на барвисту квітку.
Матвій Ганапольський
“ПРИЙДЕ СІРЕНЬКИЙ ВОВЧОК…”
Оповідання
Коли вам бува скажуть, що у Диспетчера ангельський голосок, — не вірте!
— Ретранслятори поставимо тут, — громовим голосом прорік він, жуючи бутерброда і вткнувши пальця посеред карти зоряного неба. — Ліс доведеться знищити, річку — в труби! Там якийсь музей. Сповістити їм рішення. Нехай пошукають собі іншого місця, з їхнім керівництвом ми втрясемо. Даю їм двадцять чотири години. Протестуватимуть — вивеземо!
— І на мило!.. — підказав я.
Коли вам бува скажуть, що Диспетчер ще й гуморист, — так само не вірте…
— Завдання небезпечне, — похмуро продовжував він, — занадто ризиковане. Тиждень тому туди відбув екіпаж Дмитрука. Вчора корабель повернувся. В ньому — сам Дмитрук. При ньому свідоцтво про шлюб з русалкою Стеллою.
— З русалкою?
— Саме так. Фото Стелли додається. Я зареготав.
— Сміх тут ні до чого, — солідно зауважив Диспетчер, — особливо тому, що Дмитрук нічого не пояснює, лише благає сховати його від першої дружини. Ми сховали, та попередили, якщо він і надалі мовчатиме, то доведеться влаштувати їм і зустріч.
— Це негуманно, — рішуче висловився я. — Знаю його жінку. Можливі й травми!
— Це крайній засіб. Гадаю, до того не дійде. — Диспетчер важко крокував кімнатою. — Доручаю тобі в усьому тому розібратися. Ретранслятори повинні стояти вчасно, а екіпажі — повертатися. Бермудського трикутника мені тут не потрібно!
— А квадрата?
— Ти тільки зубоскалиш, Серьожкін, — побуряковів Диспетчер, — а перевитрати пального? Чому перевитрати?! Тому, що відхилення в маршруті, невиконання обов’язкових інструкцій, і взагалі — не стромляй носа, куди не слід.
Палець Диспетчера націлився на мене:
— Бережи носа. Ти не Буратіно. Все ясно?
— Все! Тато Карло, можна йти?
— Що-о-о?!!! — ревонув він, та я вже був за дверима.
До планетки було льоту з півгодини. Вона була маленька й гарна.
— Просимо до етнографічного центру! — на галявинці стаяла рум’яненька бабуся з хлібом-сіллю на рушнику.
— День добрий. — Я зніяковів від такої зустрічі. — Мені б дирекцію.
— А це вона і є, — кокетливо промовила бабуся, — тобто я. А звуть мене Марією Іванівною.
— А мене Ігорем. Та не треба мені хліба! Незручно якось…
— Гаразд, дома попоїмо, — засміялася Марія Іванівна. — Ви, мабуть, зголодніли? Ходімо до адміністративного корпусу.
Адміністративний корпус — чудова стилізація під хатку на курячих лапках — гордовито височів на галяві. Верх — дерево “під старовину”, низ — “курячі лапки” з алюмінію.
— Казка! — захопився я. — А повернеться? — Слова промовте.
— Знаю, знаю! “Хатко, стань до мене передом, до лісу задом!”
З прихованих у стрісі динаміків розляглося гучне “ко-ко-ко”. Ноги зарипіли, хатина повернулася.
— Фольклорні традиції збережено! — урочисто проказала бабуся.
— А чому так рипить?
— Ноги немазані… Та чого ж ми стоїмо? Прошу!
В хатині було затишно й пахло домівкою. На печі дрімав великий чорний кіт.
— Це Васько, — відрекомендувала кота Марія Іванівна. — Василю, в нас гості!…
Василь повів вухом, але очей не розплющив.
— Старий він, — сказала хазяйка, — усе спить. Тримаємо за колір шерсті. Згідно з епосом він має бути чорним. А тепер прошу їсти!
Обід був на три переміни. Чудова домашня їжа.
— Смачно! — я ледве одсунувся від столу.
— Культивуємо староруські страви, — посміхнулася старенька. — Пряженики не перепечені?
— Саме в міру! Зараз лусну!
— Рано! Я ще не познайомила вас із співробітниками.
За вікнами пролунав могутній посвист. Горшки на печі затанцювали…
— Всі вже зібралися. Ходімо, покажу.
А було на що дивитися! Перед хаткою стояли працівники: красень леґінь у вишиваному строї з величезним сірим псом на повідку і дивачно вбраний дядечко з м’ячем у руці.
— Специфіка етнографічного музею дає змогу вести роботу по атрибуції казок і легенд, — завчено пробубоніла стара. — Прошу оглянути зразки! Костюм Івана-Царенка, Дідько, присутність Сірого Вовка створює незабутній колорит.
— А то що таке? — я вказав на м’яч.
— Колобок!.. — на диво хрипко проказав дядько в строї Дідька.
— Електричний, — додала бабуся. — Ви йдете, а він котиться!
— Куди? — не зрозумів я.
— Важко сказати… Здебільшого нікуди. Бо його таким виготовили. Решта співробітників на місці. В ставку Водяник, у лісі Лісовик. Є також Ілля Муромець та Чудо-Юдо.
— А то — Змій Горинич? — я вказав на три стовпи диму на горизонті.
— Котельня опалення, — люб’язно пояснила старенька. — Змій у нашому кошторисі не значиться. А тепер помилуємося панорамою!..
Ми ступили в хатину, й хазяйка поставила мене до вікна:
— Прошу кинути оком на територію!
Гарна територія. Незайманий ліс, чиста річенька, поле незжатого збіжжя…
— Мені у вас дуже подобається, — щиро визнав я.
— Нам теж, — посміхнулася Марія Іванівна, — правда, Ваську? — Василь повів вухом, та очей категорично не розплющив.
— Спить, — пояснила хазяйка. — Тоді ознайомтеся з бібліотекою.
Вона виявилася великою й різноманітною.
— Казки! — хазяйка любовно погладила корінчики книжок. — Найповніша колекція. Опалітурена власними силами!.. А тепер нап’ємося кваску…
— Ой, годі! Я вже не можу.
— Зможете! — сказала старенька. — Квас на меду.
Хазяйка вийшла. Я підійшов до вікна знову. Неподалік у ставку плескалися русалки. Водяник стояв посередині, неначе на постаменті фонтана. На полі Ілля Муромець полонив Чудо-Юдо…
— Милуєтесь? — хазяйка внесла квасу й поналивала в керамічні кухлі.