В нього немає ікол; рівні, білі, напрочуд гарні зуби, а от очі… Величезні, мерехтливі, смарагдово-зелені, чаклунські. Чи бувають у людей зелені очі? Чом ні, бувають. Ось в однієї моєї знайомої з яскраво-мідним волоссям… Але щоб так горіти в темряві… Моя рука мимохіть стиснула руків’я кинджала, лезо холодно сяйнуло в місячному світлі, і той спокійний, надійно-знайомий блиск прогнав страх. Кинджал може захистити не від усього, це ясно й дитині, і все-таки… Улюблений кинджал, він завжди був зі мною — зручний ефес, добре вигострений чотиригранний клинок. Гарна, небезпечна іграшка. Супутник мій скоса поглянув на мене, очі його втратили інфернальний блиск, він знову посміхнувся:
— Може, вернетесь?
— Чого б це? Залюбки буду вашим гостем.
Він кивнув і пустив коня учвал, його чудовий арабський скакун, білий, з лебединою шиєю, маленькою виразною головою і вогненними очима, мовби летів над землею і тільки інколи, ніби граючись, торкався землі копитами; мій рослий золотий андалузець не відставав. Повітря раптом стало пружним, коні на мить непорушно зависли над землею, ця мить тяглася й тяглася, а дерева край шляху стояли непорушно. Це неможливо, такого не могло бути, але так було. І раптом — немов постріл, чи ляскіт вітрила чи… Повітря знову стало звичайним, дерева побігли назад, а з пітьми виринув замок. Замок? Якісь дивні для ока обриси, в жодних краях не бачив я нічого схожого. Щось потойбічне було в тій будівлі. Власне, темно було, розгледіти важко. Стіни є, і вежі є, чим не замок? Але стіни ніби з якогось дивного суцільного каменю, чорного, як вугілля, слизького, мов лід. І, наче лід, холодного, несподівано холодного теплої ночі. Ніде ні вогника, жодне вікно не світилось. А чи є в замку вікна? Двері принаймні є.
Мій супутник зупинився перед монолітною стіною і щось голосно крикнув незрозумілою мені мовою. Громовий голос відповів йому, немов з неба. Стіна розверзлася, нас затопили хвилі яскравого блакитного світла. Поклавши руку на ефес, я рушив уперед, не чекаючи запрошення. Двері зачинилися самі. Схвальна усмішка зламала тверді губи мого супутника. Попереджаючи моє запитання, він кинув:
— Про коней подбають.
Хто? А, байдуже… Кому належить, той і подбає.
Зала здавалася дуже великою, хоч і була заповнена якимись машинами й приладами. Мерехтіли різноколірні вогники. Дуже тихе, але виразне гудіння виповнювало все довкола, не уриваючись ні на мить. В замку не було ні слуг, ні охорони, та водночас наче хтось і був. Самі відчинялись і зачинялися двері, спалахували й гасли химерні світильники, чиїсь голоси невідь-звідки відповідали господареві, а коли ми ступили на сходинки, вони самі понесли нас угору. Ми опинились у досить просторій, хоч і меншій за нижню залу, кімнаті. Дощана підлога, звичайні килими, стіл, лави, гарної роботи шафи, камін, викладений розписними голландськими кахлями. Незвичайною в кімнаті була тільки стеля. Спочатку мені видалося, що її немає зовсім — так ясно світили крізь неї міріади зірок. Врешті я зрозумів, що стеля була з якогось дуже міцного скла. І вікно було незвичним — велике, непрозоре, наче залите молоком. Під ним — бронзовий штурвал, схожий на корабельний, але набагато менший, а ще нижче — кілька рядів якихось важельків з різноколірними головками.
Я підійшов до вікна, прихилився лобом до шибки, намагаючись щось роздивитися. Дивно, крізь прозору стелю зірки видно, а за вікном — молочна пелена, підсвічена сонцем. Хазяїн вичікуюче стежив за мною, а штурвал ніби притягував до себе. Я рішуче крутнув його і похвалив себе — молодець, додумався, — за вікном стало видно дорогу, що вела до замку. Крутнув ще — побачив дорогу через ліс, монастир, ліпні прикраси брами міста. Так… Господар підійшов до мене, став поруч, натиснув один із важелів. За вікном з’явилися стіни, шпилі високих веж. Щось дуже знайоме. Толедо? Так, Толедо. Ще важіль, ще… Картинки замиготіли, мов уві сні. Я пізнав Бургос і Мадрід, Севілью і Гранаду, потім з’явився океан, невідомі міста, а далі велетенська баня собору, що немов пливла в небесах. Собор Святого Петра у Римі? З вікна замку, розташованого в Іспанії? Пустелі, піраміди, розмаїтий східний базар, ліси, річки, незнайомі церкви, велетенські крижані гори серед океану… Все це я бачив, наче був птахом, який летів то вище, то нижче, то швидше, то повільніше. А над океаном я раптом став підніматись угору, і океан чимраз більше вигинався, немов велетенська чаша, дедалі глибше провалювалося дно, все ширше розходилися краї, окреслені обрієм… А потім край чаші вигнувся донизу, світ вивернувся, і я опинився в чорній пустелі, пронизаній крижаними голками безлічі зірок. У просторі висіла плямиста опалово-блакитна куля, над нею і трохи збоку — волохате, розбурхане, сліпуче світило. Хіба наше Сонце може бути таким?
Я поточився, ноги не тримали, в голові задзвеніли кришталеві дзвіночки. Господар завбачливо підсунув крісло і погасив вікно.
— Пробачте, не розрахував, — нагнувся до мене. — Не можна так одразу, але часу обмаль… Келих аліканте?
— Можна келих… І два, і три. Чудне віконце. Увесь світ можна побачити?
— Різні світи. У вікно — побачити, в двері — увійти.
— У двері? В інші світи — через двері? Де ж вони?
— Світи чи двері? Загалом тут, поряд, — і те й друге. Але це вже потім. Час пізній. На вашому місці я б трохи поспав.
Спати в такому стані? Але сон зморив мене несподівано швидко. Коли господар мене розбудив, сонце хилилося до заходу.
— Пам’ятаєте давню приказку: “Звірі їдять раз на день, люди — двічі, і лише ангели— тричі”? Пропоную, наслідуючи звірів, наблизитись до ангелів — за один раз поснідати, пообідати й повечеряти, — весело сказав він.
Плеснув у долоні, стіл повільно опустився під підлогу, щоб скоро з’явитися знову — прекрасно сервірованим. Дивуватися мені набридло. Байдуже, як у них тут заведено готувати на стіл — під підлогою чи над стелею. Страви вишукані, вино — яке завгодно.
— Кухар у вас добрий.
— Хто? А, кухар… Діло знає…
їлось добре, пилось теж, а от розмова… Він віддав ініціативу мені, а в мене роїлося в голові стільки всякого, що важко було вирішити, з чого почати, і розмова неквапом точилася довкола звичних тем.
— Предки ваші, вестготи… Варвари — вони і є варвари, не гірші за інших, не кращі. Нездоланні? Звідки ви це взяли? Кумедно, кого не візьми, у всіх предки — втілення всіляких чеснот. Мої? Теж, це вже як заведено. Про них потім. А чого саме вестготів ви зарахували до своїх предків? На цьому півострові кого тільки не було — кельтібери й тартессити, еллінскі колоністи й карфагеняни, римляни… А потім — свеви, багауди, іудеї, вандали, не кажучи вже про маврів…
— Ну, маврів ви собі заберіть… З іудеями на додачу.
— Навіть так? А я вважав вас розумною людиною.
— Дякую, я вас теж. До чого тут розум?
— Як до чого? Ви вважаєте, що присвятили життя пошукам істини, отже, повинні критично ставитись до будь-яких догматів, в тому числі й церковних. А ви в полоні таких дикунських забобонів…
— Які в біса догмати? Не люблю маврів, й іудеїв не люблю. Церкву теж не люблю.
— Про церкву ми ще поговоримо. А інші народи чим завинили? Іншим богам моляться?
— Чхати на богів. Я ніяким не молюсь. Але щось таки було, коли стільки народів…
— Було. Спека була того дня, коли, згорбившись під вагою хреста, найганебнішого знаряддя страти, йшов на Голгофу раві Єшуа, якого ви потім назвали Ісусом, сином божим. А він не був ним. Він був людиною — доброю і великодушною, сильною і слабкою, мудрою, божевільною і безпорадною водночас… Голгофа — гора, на череп схожа, гола, пилюки багато. Гидотне місце. Сморід там стояв жахливий. Уламки хрестів, трупи, — все валялося в куряві. Собаки, круки, ворони справляли учту.
Ні, гора не репалась того дня, це вигадки. Темрява “серед білого дня”, як у Писанні, — це було. Вихор з куряви й піску, таке буває поблизу Єрусалима. Правда, вихор сильний і несподіваний, і хмари чорні небо вкрили. Навіть легіонери — а вони небоязкий народ були — злякалися, за мечі схопились. Вони з переляку завжди за них хапались, як ви — за кинджал. А потім учні викрали тіло страченого, поховали в печері, а всім сказали — воскрес, мовляв. Повірили! Та й це не диво, хай воскрес, хіба мало про кого які казки розповідають. Та й розіп’яли — не його першого, не його останнього. І були й серед них люди непересічні. Чому ж саме його образ ліг в основу вашої релігії?