О, мені знайомий цей стан. Нехай вони називають його, як завгодно, — я знаю справжню назву.
І все-таки я не відступлю. Я знову йду на вас, ваша величність Природо! Скільки б ви не товкли мене обличчям в багно, я підведуся і йтиму вперед, поки ви не знищите мене. Так, я не належу до щасливчиків, до гераклів і антеїв, я звичайна людина, середньостатистична одиниця, але я розпізнав ціну тим дарункам, що служать тільки вашим інтересам. Адже вони — яблука розбрату. Поділяй і владарюй — це ваш принцип. Я зрозумів, як і для чого з’являються щасливчики — так звані таланти і генії.
Я принесу людям найвищий дарунок, який тільки можливий в цьому світі — Дарунок Справедливості. Мені не потрібні ні почесті, ні багатства, ні слава — ці іграшки я залишу вашим улюбленцям. Проте, якщо люди підуть за мною, щоб раз і назавжди відновити Справедливість, я поведу їх, бо я знаю шлях…
X
— Добридень, Таню.
— О, професоре! Дякую, що не забули мене.
— До речі, у мене є ім’я і по-батькові.
— Так, так, Іване Степановичу, вибачте. Як добре, що ви прийшли.
— Обов’язок лікаря — не забувати пацієнтів. Як себе почуваєте?
— Прекрасно. Дякуючи вам, я можу рухатись, як всі.
— Не варто подяки. Ви добре сказали: “як всі”. Бути, як всі, — має стати невід’ємним правом кожного. Заради цього не шкода й потрудитися. Чи не так?
— Так, Іване Степановичу, залишається тільки схилити голову перед вашою скромністю.
— Облишмо компліменти. Права нога болить?
— Ледь-ледь…
— В останні дні біль посилювався?
— Здається, але зовсім ненадовго.
— Нога терпла?
— Терпла, але не так, як раніше…
— Давайте перевіримо. Тут болить?
— Ні.
— А тут?
— Трохи.
— А так?
— Ой!
— Лежіть спокійно. Вмикаю апарат…
— Професоре… вибачте, Іване Степановичу, ви знаєте, що сталося з моїм братом?
— Знаю, Таню, але нічим не можу вас втішити. Якщо брат вирішив після цього залишити цирк, на те його воля…
— Мене викликали до слідчого.
— Он як, навіть слідство провадиться…
— Він запитував про вас.
— Ну, якщо вже провадиться розслідування, то цікавляться всіма родичами і знайомими, і навіть знайомими знайомих. Така вже в них робота.
— Але він розпитував про вас не як про знайомого…
— А для вас, Таню, я просто знайомий?
— Що ви, Іване Степановичу, ви для мене рідна людина, рятівник. Якби не ви… Якби ви тільки могли знати, як я вдячна вам.
— Дякую, Таню, і ви для мене стали не просто пацієнткою, а близькою людиною. Ми повинні серйозно поговорити багато про що…
— Так, так, але не зараз.
— Розумію.
— А ви не забудьте про слідчого, Іване Степановичу. Надто вже він цікавився вашим апаратом. Мені здалося… мені здалося, нібито він вважає, що обстеження могло зашкодити Віктору…
— Дурниці.
— Я сказала слідчому те ж саме. Але він не змінив своєї думки. Уперто розпитував про вас. Я впевнена, що він буде вас розшукувати.
— Та я сам з’явлюся до нього.
Він знизав плечима і здивовано подивився на неї. Його очі були зараз порожні, як вікна в будинку, призначеному на знос і покинутому мешканцями.
XI
…Що сталося з моїми очима? Барви то розпливаються і тьмяніють, то сліплять яскравістю. Я не розрізняю відтінків, і, коли змішую фарби, виходить зовсім не задуманий колір, а якась мішанина. Лікар-окуліст не знайшов ніяких відхилень, сказав, що зір у нормі. І це — норма? Так, я бачу будинок і дерево навпроти мого вікна, бачу пензель на столі. Проте будинок — це просто будинок, кубічна порожнеча; дерево — просто дерево. А раніше воно, залежно від освітлення, то уподоблялося грозовій хмарі, то вітрильнику з салатово-сріблястими вітрилами. Стовбур дерева і його віти теж мали безліч індивідуальних відмінностей. Я міг роздивлятися їх, вивчати, відтворювати на полотні.
А тепер, за що не візьмусь, — нічого не виходить: у кращому випадку предмети з’являються на полотні, мов сфотографовані, — просто предмети, безликі об’єкти.
Припустимо, що лікарі помилились, і я все-таки захворів. Але чому не відчув ніяких ознак хвороби? Мене не нудить, як бувало перед приступами. Навпаки, дихається легко і вільно, можу пробігти тюпцем кілометрів п’ять і не відчути втоми.
Як мені потрібен зараз добрий чародій Іван Степанович! Чому ж він не провідає пацієнта, як обіцяв? Я вже довідувався про нього в різних клініках, але розшукати не зміг. Шкода, що не записав його адресу, номер телефону. Навіть прізвища не знаю. Він не назвав його, а спитати я посоромився.
Іван Степанович обіцяв тоді, що видіння зникнуть, що припадки не повторяться — він був правий. Не сказав тільки, що разом з кольоровими химерами зникне і моє, властиве лише мені бачення світу. Світ стане для мене таким же, як для багатьох інших — з різкими переходами кольорів, з уривками і незавершеністю ліній. Але такий світ мені чужий. Якби я не знав його іншим, то міг би змиритися. А як бути тепер?
Пробую писати знову і знову. Може, в процесі роботи щось відновиться само собою? Часом мені здається, що я знову починаю бачити в кожному предметі незвичне, оригінальне — одну з його прихованих сутностей, висвітлених моєю уявою. Я квапився перенести побачене на полотно. Але, готуючись до виставки, ловив здивовані і жалісливі погляди моїх колег, членів відбірних і закупочних комісій. Вони ніби питали: невже це ти? Що за бездарна мазанина? Де подівся твій хист? Я переконував себе, що це мені тільки здається, що я хибно тлумачу ставлення до мене інших людей, — просто нерви розладналися.
Зрештою два моїх невеликих полотна все-таки пробилися на виставку. І я випадково підслухав розмову відвідувачів: “Невже це автор “Каскадерів”? Що з ним сталося?” — “Буває. У багатьох самобутності вистачає лиш на одну-дві картини. На цьому талант вичерпується”. — “Проте контраст надто вже разючий. “Каскадери” — першокласне полотно, а ці “Прялі” сприймаються як відверта імітація. Треба ж докотитися до такої халтури! За довгим карбованцем, мабуть, погнався?” А коли Сергій запропонував мені посаду секретаря в художньому фонді, я зрозумів, що й наближчі друзі поставили на мені як на художникові хрест.
Що ж робити? Змиритися і виглядати Івана Степановича, сподіватися, що він якимось чином поверне колишнє. Нехай навіть з нападами хвороби, з видіннями-мерами, але поверне мені мене. Поверне час, коли моїм очам відкривався світ, сповнений яскравих соковитих барв, асоціацій, коли фарби сяяли, мов обмиті благодатним дощем; а найменший відтінок прочитувався мною, як одкровення, як чітко написаний рядок? Тоді на мене дивилися аж ніяк не жалісливо, а захоплено або заздрісно.
Вчора, коли я повернувся з виставки, мені зробилося так кепсько, що здалося: ось-ось відновляться припадки. Чи повірите, я зрадів! Промайнула надія, що разом з ними повернуться колишні видіння і моє вміння. Проте невдовзі я збагнув, що мене гнітить просто нестача кисню. Варто було відчини вікно — і дихати стало легше, млосний стан минув. А відчай придавив новою силою.
Не можу втямити, як сталося, що я забув, ні, мабуть, просто тимчасово лишив поза увагою просту істину — зовнішній світ поєднується з внутрішнім світом людини через призми, і у кожного вони свої, своєрідні. Можливо, саме в цьому й полягає призначення людини: пропускаючи природу через свої призми, не тільки осмислювати її, але й робити самобутнішою, збагачувати її… Колись я вносив у природу по-своєму зламані лінії, свою суміш відтінків, змінені, ніби у кімнаті сміху, нові сюжети, образи людей.
Я пригадав, як писав портрет одного вченого. У нього було дуже звичайне обличчя з рідкими бровами, невисоким чолом і тонкими недобрими губами. Це було відповідальне замовлення. Але я старався не тільки ради замовлення. Мені розповіли про наукові праці цієї людини в галузі хвильової оптики. Він розробив теорію, згідно з якою організми обмінюються біохвилями. Ця людина була не тільки визнаним авторитетом у своїй галузі науки, але й видатним філософом. Він втручався своєю уявою в святая святих природи. Я хотів написати його якомога зриміше і символічніше, однак портрет не виходив. Я подивився уже й фільм про цю людину, познайомився з його громадською діяльністю, довідався про те, що в молодості він служив у прикордонних військах, був зразковим солдатом. Я саджав його і так, і сяк: то, щоб світло падало на лоба, то — на очі. Іноді мені здавалося, що й позу знайдено, і вираз схоплено. Але на полотні з’являлася байдужа фотографія. Були ті самі очі і брови, ті ж губи, кожна зморшка була виписана, всі пропорції витримані, всі відтінки передані. А в цілому я начебто клацнув об’єктивом фотоапарата, зафіксувавши на плівці лиш те, що принесли в даний момент промені світла. Вийшло схоже на правду, але не сама правда, — обличчя не оживало, як не оживає в колбі сам собою повний набір амінокислот, з яких складається жива клітина.