Він і я втомилися до знемоги. І якось, коли він нечутно пішов, я заснув у своїй майстерні і побачив його уві сні. Він кричав: “Доки можна знущатися наді мною?!” — гнів спотворив обличчя вченого до невпізнання, і все-таки це був він.
Прокинувшись, я гарячково взявся накидати ескіз. Змістив тінь на нижню частину обличчя, і темні губи почали нетерпляче і владно рухатись. Змінив пропорції — і величезний лоб виплив з напівімли, мов білий корабель, і зморшки на ньому стали письменами, які розповідали про задуми; а глибоко посаджені очі — зовсім не так, як у справжнього — “дивилися в себе”, і з’явився його живий погляд.
XII
Слідчий Трофиновський знову приїхав на квартиру, де жив художник Степура. Минулого разу сусіда художника дома не було, сказали, що він у відрядженні. Тепер у відповідь на дзвінок у двері зразу почулися поквапливі кроки і немолодий скрипливий голос:
— Іду, іду, поспішаю…
Клацнув замок — і Трофиновський побачив перед собою чоловіка років п’ятдесяти з заспаним, пом’ятим обличчям. Його спортивна сорочка задралася, штани з лампасами сповзли з великого черева. У чоловіка було набрякле обличчя з густими, схожими на щітки бровами. Він здивовано втупився в слідчого, — напевне, чекав на когось іншого, — брови-щітки підстрибнули на невисокого рівного лоба.
Трофиновський назвав себе, і Цвіркун С. І., як значилося на дверній табличці, здивувався ще більше.
“Мабуть, ще нічого не знає про смерть сусіда”, — подумав слідчий і сказав:
— У мене до вас кілька питань. Про вашого сусіда.
Очі Цвіркуна жваво блиснули:
— Так я й знав, що до цього справа дійде!
— До чого — до “цього”?
— Відповідні органи ним зацікавляться. Встиг уже щось накоїти?
Мовби не почувши питання, слідчий поцікавився:
— Ви певні, що сусід мусив був щось накоїти?
— Певен, певен, — захитав головою Цвіркун.
— Чому?
— З дивацтвами людина, щоб не сказати більше. — Цвіркун покрутив пальцем біля скроні і підморгнув Трофиновському. — Жив самотньо, з двома дружинами давно розлучився. Та й хто житиме з таким, якщо він — чи повірите? — ціни не знає простим речам? Одного разу Петро Вадимович якомусь хлопчакові за малюнок віддав свій годинник. Їй-богу! Уявляєте? Сміхота!
— Який малюнок?
— А кат його знає. Звичайний клаптик паперу. Але Степура зняв годинника і віддав.
Сам бачив, а то нізащо б не повірив. Дружки у нього теж один в один, не від миру сього. Заведуть розмову про що-небудь — ледве за чуби не беруться. З-за якоїсь дрібниці. Хтось скаже, що такий-то художник за стародавніх часів змішував фарби ось так. Каже впевнено, нібито поряд стояв. А другий тому заперечить. І пішло-поїхало. Так сперечаються, мов хату продають. Шалені якісь. Хіппі. Особливо двоє. Високий і тонкий, як жердина, і низенький патлатий.
— Ви часто бували у сусіда?
— Що ви, звідки? Він і не кликав. Вважав себе вище нас, рядових трудівників. Як же, з іншого тіста зліплені. Нема того, щоб по-сусідському на чай-каву запросити…
— Звідки ж про його друзів знаєте?
— А кричать вони так, що й на сходах чути.
Трофиновський не став уточнювати, як Цвіркун ухитрявся стільки почути і побачити “на сходах” і навіщо йому це було потрібно. Він уже збагнув, що співрозмовник може розповідати про свого сусіда дуже довго і не без упередження. Тому вирішив урвати словесний потік:
— Не помітили, бува, чи не заходив останнім часом перед вашим від’їздом до сусіда хтось іще, крім постійних відвідувачів?
— Ваш? Підісланий? — Цвіркун хитро примружився.
— Чому “наш”?
— А я одразу змикитив, — по-змовницькому блискаючи очима і вкрай задоволений власною проникливістю, зашепотів Цвіркун. — Чоловік той був цілком нормальний на вигляд, без будь-якої там зайвини на голові чи в одязі. Коротше, нормальний цілком, зовсім не такий, як Степура та його друзі.
— Змалюйте його докладніше, будь ласка.
— А ви начебто самі його не знаєте? Не ваш? — Він недовірливо повів головою і розчаровано протягнув: — Ну, найзвичайнісінький собі чоловік, з маленькою валізкою в руках. Одразу видно — трудяга.
— А ваш сусід хіба не працював? — не втримався Трофиновський.
— Та їхня праця відома. На копійку зробить малюночок, потім місяць говорять, та ще й компанію зберуть. Якихось там каскадерів він намалював, так вся юрба цілий рік божеволіла: “Шедеврально, прекрасно!” І навіщо тільки таких держава плодить?
Був би живий Степура, Трофиновський нічого не сказав би Цвіркунові відносно вартості праці його сусіда. А зараз не втримався.
— Одну з його картин Англія купила, — мов між іншим промовив він.
— Невже? — стрепенувся Цвіркун.
— Якщо на наші гроші перевести, мало не триста тисяч заплатили. На них придбали медичну апаратуру для нової поліклініки.
У Цвіркуна відвисла щелепа.
— Я прошу вас завтра зайти до нас у прокуратуру. Ви де працюєте?
— Та в третьому ательє “Побутоб’єднання”. Закупником. А навіщо я вам?
— Допоможете доповнити фоторобот.
— Виходить, вляпався-таки сусідонька в історію з географією, — пожвавішав Цвіркун.
Трофиновському не хотілося переконувати його в іншому. Він попрощався і подякував за бесіду.
Розмова й справді була дуже корисною і допомогла слідчому уточнити деталь, котра, як він передчував, матиме в цій справі істотне значення.
XIII
Вже вдруге Трофиновський брався за телефонну трубку, але дзвонити не наважувався. Рано, ще не все продумав. Уже невидимі ниті зв’язували його з тим, кого шукає; він відчуває, як об’єкт ухиляється від зустрічі; вже маячить перед ним, мов у тумані, злегка розмита постать. Звичайно, ще багато чого не відомо: незрозуміле призначення апарата, його дія; не встановлено, хто такий “об’єкт” — винахідник чи лише власник приладу; діє самостійно чи його самостійність мнима; яку мету переслідує… На більшість з цих питань можна буде відповісти тільки після затримання об’єкта, хоча Трофиновському здається, що деякі з відповідей йому вже відомі.
Трофиновський роздратований: ніяк не може збагнути, чому так нервує, чому так хочеться йому кинути цю справу, яка викликає в нього надто складні почуття — непевність і мало не гнів. На слід він вийшов. Слід чіткий, однозначний. Того, хто прагне сховатися, він уявляє досить виразно — принаймні для того, щоб виявити і затримати. Об’єкт досить самовпевнений, якщо зважився на таке. Чи має він від своїх вчинків якусь матеріальну вигоду, чи це експеримент чистої води, випробування апарата, — але, безсумнівно, тут не просто помилка, а виклик суспільству, і він, напевне, розуміє це. Тому й не залишає координат, по яких його одразу можна було б знайти, а схоже, “замітає слід”. Проте “замітає” не професіонально, а по-дилетантському. І Трофиновський уже знає, як і де його шукати.