— Звідки ви взяли, що вона стежить за вами?
— Я не знаю, містере. Просто таке відчуття. Ніби мою шкіру згортають угору по спині.
— Містере Сміт, — спитав Крейн, — ви коли-небудь бачили таке раніше? Скажімо, пральну машину, абощо?
— Я не п’яний, — сказав Сміт. — Жодної краплі кілька тижнів. Я ніколи в житті не бачив нічого подібного. Але я кажу вам правду, містере. У мене добра репутація. Ви можете подзвонити будь-кому, вам підтвердять. Зателефонуйте Джонні Якобсону в бакалії “Ред Рустер”. Він мене знає. Він вам може розповісти про мене. Він може вам розповісти…
— Звичайно, звичайно, — сказав Крейн, утихомирюючи його. — Спасибі, що подзвонили, містере Сміт.
— Ти і хлопець на ім’я Сміт, — мовив він собі. — Ви обидва несповна розуму. Ти бачив металічного пацюка, з тобою розмовляла твоя друкарська машинка, а тепер цей хлопець зустрічає швейну машинку, що котиться вулицею.
Повз його стіл швидко пройшла секретарка відповідального секретаря Дороті Грем, її високі підбори вицокували сердитий дріб. Вона побрязкувала в’язкою ключів, і обличчя її було рожеве від обурення.
— Що сталося, Дороті? — спитав він.
— Знову ці кляті двері! — сказала вона. — Двері господарчої шафки. Я точно знаю, що лишала її відчиненою, а тепер з’являється якийсь бовдур, зачиняє її, і замок тримає двері мертво.
— Ключем не відчинити? — спитав Крейн.
— Її нічим не відчиниш, — відрізала вона. — Тепер мені знову треба кликати Джорджа. Він знає, як з ним упоратись. Розмовляє з ним чи ще щось робить. Збожеволіти можна. Шеф подзвонив учора ввечері й сказав, щоб я прийшла раненько й приготувала магнітофон для Альбертсона. Він їде на північ, на цей процес про вбивство, і хоче дещо записати на плівку. І я встаю рано, і що з цього? Я не досипаю, навіть не зупинилась поснідати, а тепер…
— Дістань сокиру, — сказав Крейн. — І не буде питань.
— Найгірше, — мовила Дорогі, — що Джордж ніколи не поспішає. Він завжди каже, що скоро прийде, і я чекаю, й чекаю, знову дзвоню, і він каже…
— Крейн!! — ревіння Маккея луною прокотилося по кімнаті.
— Слухаю, — одізвався Крейн.
— Є щось у цій історії зі швейною машиною?
— Хлопець каже, що зустрів таку.
— Що-небудь це підтверджує?
— Звідки я можу знати? Слово цього хлопця, та й край.
— Гаразд, зателефонуй ще кільком людям у цьому районі. Спитай у них, чи не бачили вони швейну машину, що пробігала по вулиці.
— Спитаю неодмінно, — сказав Крейн.
Він міг це уявити: “Це Крейн з “Геральд”. Ми одержали повідомлення, що у вашому районі бігає вільно швейна машина. Хотіли б знати, чи бачили ви таку картину. Так, леді, саме так я і сказав… машину, яка бігає. Ні, мадам, її ніхто не штовхав. Просто бігала…”
Він незграбно вибрався з крісла, підійшов до довідкового столу, взяв довідник міських телефонів і притягнув його на свій стіл.
Він упевнено відкрив книгу, знайшов номери на Іст-Лейк і записав кілька імен та адрес. Починати дзвонити не хотілось, і він знічев’я зволікав. Підійшов до вікна і глянув, яка погода. Якби не працювати. Він подумав про раковину на кухні у себе вдома. Знову засмітилася. Він розібрав її, і по всій кухні були розкидані муфти, трубки й перехідники. Сьогодні, думав він, був би чудовий день, щоб зайнятися цією раковиною.
Коли він знову сів за стіл, Маккей підійшов і став поруч.
— Що ти думаєш про це, Джо?
— Пришелепуватий, — сказав Крейн, сподіваючись, що Маккей дасть відбій.
— Але добрий матеріал для першої шпальти, мовив редактор. — Попрацюй з ним.
— Неодмінно, — сказав Крейн.
Маккей пішов, а Крейн зробив кілька телефонних дзвінків. Реакція виявилася саме такою, як він чекав.
Він почав писати повідомлення. Виходило казна-що.
“Сьогодні вранці швейна машина вирушила на прогулянку по Лейк-стріт…”
Він вирвав початий аркуш і кинув його в кошик на сміття.
Трохи потинявся без діла, потім написав: “Сьогодні вранці один чоловік зустрів швейну машину, що котилася по Лейк-стріт, чоловік ґречно підняв капелюха й сказав швейній машині…”
Він вирвав аркуш.
Спробував знову: “Чи може швейна машина ходите? Тобто чи може вона ходити без сторонньої допомоги?..”
Він висмикнув аркуш, вставив новий, потім підвівся і попрямував до питного фонтанчика.
— Що-небудь виходить, Джо? — спитав Маккей.
— Скоро буде готово, — відповів Крейн.
Він зупинився біля столу з фотографіями, і Баллард, художній редактор, показав йому ранкові матеріали.
— Негусто, щоб підбадьорити тебе, — сказав Баллард. — Усі дівчатка сьогодні надто скромні.
Крейн проглянув пачку фотографій. Цього разу жіночі форми не відзначалися нічим особливим, хоча міс Манільська Коноплина була нічогенька.
— Скоро наша контора зовсім захиріє, — поскаржився Баллард, — якщо фотовідділ не постачатиме нас кращою порнографією, ніж ця. Подивися на монтажний стіл. Геть видихались. І немає нічого такого, щоб витягти їх із застою.
Крейн рушив далі й попив води.
Йдучи назад, він зупинився знічев’я біля столу новин.
— Щось виняткове, Ед? — запитав він.
— Ці хлопці на сході з глузду з’їхали, — сказав редактор новин. — Поглянь сюди.
У повідомленні говорилося:
“Кембрідж, Массачусетс (ЮПІ), 18 жовт. — Сьогодні зник електронний мозок Гарвардського університету Марк III.
Минулої ночі він був на місці. Сьогодні вранці він зник.
Офіційні особи в університеті стверджують, що можливість викрадення мозку цілком виключена. Він важить десять тонн і має розміри тридцять на п’ятнадцять футів…”
Крейн обережно поклав жовтий аркуш паперу назад на стіл новин. Повільною ходою він рушив до свого крісла.
На аркуші паперу, закладеному в машинку, було щось надруковано.
Охоплений панікою Крейн прочитав текст раз, потім ще раз, тепер уже більше розуміючи зміст.
Йшлося про таке:
“Усвідомивши свою істинну особистість і місце у Всесвіті, швейна машина утвердила сьогодні вранці свою незалежність, наважившись вийти на прогулянку вулицями цього удавано вільного міста.
Людина намагалася спіймати її, маючи намір повернути машину як власність її “власникові”, і, коли машині вдалося втекти, людина зателефонувала в редакцію газети, розраховуючи в такий спосіб пустити по сліду визволеної машини весь контингент людей цього міста, хоча машина не здійснила ніякого злочину чи дріб’язкового нерозважливого вчинку, що виходить за рамки використання її виняткового права вільного представника”.
Вільний представник?
Визволена машина?
Істинна особистість?
Крейн знову прочитав обидва абзаци, і в жодному з них так само не було глузду.
— Ти? — сказав він, звертаючись до своєї друкарської машинки.
Машинка надрукувала одне слово: “Так”.
Крейн витягнув аркуш з машинки і повільно зібгав його. Він узяв свого капелюха, підняв машинку й поніс її мимо столу редактора відділу міських новин, прямуючи до ліфта.
Маккей із злістю дивився на нього.
— Ти думаєш, що ти робиш? — ревнув він. — Куди ти пішов з цією машинкою?
— Ви можете сказати, — заявив йому Крейн, — якщо хтось запитає, що ця робота остаточно звела мене з розуму.
Минуло кілька годин.
Машинка стояла па кухонному столі, і Крейн вистукував на ній питання. Іноді він одержував відповідь. Частіше її не було.
“Ти — вільний представник?” — друкував він.
“Не зовсім”, — відповіла машинка.
“Чому не зовсім?”
Не відповіла.
“Чому ти не є вільним представником?”
Не відповіла.
“Швейна машина була вільним представником?”
“Так”.
“Чи є ще яка-небудь механічна річ, котру можна назвати вільним представником?”
Не відповіла.
“Ти можеш бути вільним представником?”