— Праворуч. Там, де вивернута з корінням ялина.
— Бачу, — пробурмотів Шеф.
Цабе й Соб висмикнули з гранат запобіжні чеки. Всі четверо сховалися за бортами.
Але то був лише здичавілий пес, що жирував у цьому лісі, де було вдосталь м’яса; наляканий гуркотом полуторки, він плигнув у вивернуту корінням яму, трохи перечекав, а потім перебіг на другий бік шосе — аби подалі від людей.
У хвилини, поки полуторка вибиралася на ширше узбіччя, всі були готові будь-якої миті відкрити стрільбу. Потім Суворий перестав свистіти. Цабе й Соб увіткнули назад запобіжні чеки, хоч це робити заборонялося, а Шеф поставив автомат на запобіжник.
Шосе дедалі стрімкіше бралося вгору. Корба щосили газував. З радіатора, віддавна позбавленого кришки, виривалася пара, як з гейзера. Раз у раз хряпали прив’язані мотузками дверцята.
Раптом під автомобілем щось гримнуло, задеренчало, і мотор зататакав, як великокаліберний кулемет.
— Хай йому чорт!
Корба загальмував, вискочив і, присівши, заглянув під машину.
— Оглухнути можна, зате потужності додалось. Плюнь на неї, — порадив йому Суворий, киваючи з висоти кузова на обірвану вихлопну трубу, що валялася на шосе позаду.
Капрал, аби продемонструвати незалежність, підійшов до загубленої труби, став навколішки й почав копирсатися в ній.
Повертався теж дуже повільно — спроквола поправив пістоля, змахнув ганчіркою запилюжені халяви чобіт, удаючи, ніби не помічає спрямованих на нього поглядів, а оглушлива тріскотнява мотора, який працює без глушника, не справляє на нього ніякого враження. Нарешті рушивши, почав навмисно голосно розповідати Графові:
— Будь спокійний, вистачить… Не на кожного старого шкарбуна, а на хлопця-джиґуна.
Перед війною ходив кінний трамвай з Воломіна на Міроновські Гуркі, і та стара шкапа, що його тягала, геть з глузду зсунулася — на зупинках замість того, щоб відпочивати, перебирала ногами. І коли туди везла, і коли назад. То заняття для дурнів, не для мене. Я створений для делікатних доручень. Закортіло, наприклад, Графові у ліс на гулі з фасоном, чи женитися комусь треба, чи похорон якийсь дуже пишний…
Далі дорога стала ще крутішою, Корба змушений був перейти на першу швидкість і далі вже не перемикав. З радіатора знову клубочилася пара, вітер відносив її вбік, і полуторка дуже скидалася на паротяг.
У лісі, при самій дорозі, з-під куща ліщини видніли ноги — одна боса, друга в чоботі з дірявою підошвою. Корба скосував на сусіда по кабіні, аби пересвідчитися, чи й той побачив.
— Думав, скінчиться війна, люди знову почнуть умирати нормально, — мовив Граф. — Од легенів, од серця, од старості…
— Не журись. Вічно воювати не будуть… А ті, що в лісі, — як воші, довго на морозі не витримають… Ух ти, холеро!
Той останній вигук стосувався вже полуторки. Над силу, ніби на другому диханні долаючи перевал, мотор закашлявся, запирхав і заглух.
— Амба! — сказав Корба, зіскакуючи, й зі злості вдарив ногою шину. — Здохла конячка, мать її в газ.
— Вона своє від’їздила, — ніби захищаючи стару тарадайку, сказав Суворий. — Та й погонич нам трапився не найкращий.
— Добре, хоч пасажир — професор з булькознавства! — відрізав водій.
У сідловині за перевалом юрмились дерев’яні намети, набиті сіном аж під дах.
Стіжки вже встигли потемніти від дощів.
— Червень, а сіна багато, — зауважив Цабе.
— Бо овець мало, — розумував Соб. — Німець чи партизан, свої чи чужі — політика різна, але всім потрібна свіжина.
Потім обидва насунули козирки аж на очі й вляглися спати.
Граф виліз із кабіни, пройшовся туди-сюди і, зручно вмостившись на пеньку, поклав торбу на коліна й заходився писати листа.
Залягла така тиша, що потроху почало вищебетувати і вицвірінькувати птаство, дерева шуміли тихо-тихо, навіть пара з радіатора свистіла щораз тихіше.
Демобілізовані почувалися, ніби на маївці: що їм війна чи розвалюха-полуторка, адже вони тепер цивільні, їх ніщо не цікавить. Тільки Шеф лишався на чатах: сів аж на кабіну, поклав на коліна автомат ППШ, готовий миттю відкрити вогонь, і пильно розглядався довкола.
Аж тут ударив дзвін. Звук був такий раптовий і лункий, що всі заобертали голови.
Навіть побратими Соб і Цабе підвелись зі своїх клунків.
По той бік перевалу, де над кронами дерев звивалося серпантином шосе, було видно як на долоні маленьке містечко. За ним стояв костьол з невеличким цвинтарем, а ближче, при самому в’їзді; куріла кузня. Посеред містечка видніла прямокутна ринкова площа.
На ринку стояло дві автомашини: червона, може, пожежна, й легковичок зеленого кольору. Біля них метушилися люди, вантажили скрині, валізи, перини в рудих напірниках, зв’язані мотузками. До легковика, крім двох чоловіків, сіла жінка з дитиною на руках, за нею втислася маленька дівчинка.
— Такі збори надвечір — то не на ярмарок, — промовив у задумі Соб.
Корба й Суворий теж попідводили голови від двигуна і теж задивилися в долину, прикриваючи очі замащеними руками, — як ті хірурги, котрих одірвали від операції.
Шеф морщив лоба, бо було щось дивне, навіть моторошне в тому, ніби вимерлому містечку, де куріла сама кузня, а люди пакували речі. Коли ж вантажна автомашина й легковик рушили вулицею повз костьол у бік шосе, то навіть гнідий кінь, що самотньо плуганився ринком, звернув на це увагу.
Кожен сприйняв побачене по-своєму, але ніхто не озвався. Ще вчора в штабі хлопці жартували, що коли в когось із розвідників болів зуб, то інші теж за щоку тримались, але то було вчора. Після сьогоднішнього наказу кожний виявився ніби сам по собі.
— Соб, Цабе, пхайте! — заволав шофер.
Соб притримав товариша за руку, щоб той не вставав, і відповів за обох:
— Сам пхай.
Граф зробив жест, аби запобігти конфліктові.
— Утрьох дамо раду. Аби з місця зрушити, — сказав він і вперся руками в кабіну.
— Пани мої дрібнесенькі, а воші, як біб, — зло пробурчав Корба.
Разом з Графом і Суворим змушений був запрягтися і він, та коли випхали полуторку на пагорб і колеса зробили перші півоберта, всі повскакували до кузова. Машина поволі покотила вниз, скрегочучи передачами заднього мосту, мов упир опівночі.
У цей час із гущавини лісу вийшов бородань у пілотці з орлом і нашитим збоку біло-червоним шевроном, у чоботях і бриджах, з пістолетом на поясі й автоматом у руці. Кличку мав за фахом — Органіст. У роті в нього виблискував золотий зуб, на грудях з-під розстебнутого мундира виглядав великий хрест.
Ставши на пеньок, де за хвилину перед тим сидів Граф, бородань повісив автомат на груди і підніс до очей бінокль. Уже далеко на шосе побачив дві автомашини, завантажені різними бебехами.
Чоловік повернувся й майнув до лісу, в гори, геть від містечка…
Хоч двигун не працював, полуторку в місті почули.
Коваль саме вихопив з вогню і тримав щипцями чималу штабу на вісь до воза, постукував по ній молотком, указуючи, де треба бити, а помічник так гухкав молотом, аж іскри вусібіч порскали. І хоч у кузні стояв гул, обидва зачули сторонній звук.
Дрібно задзвенів по ковадлі молоток, обернений бока, подаючи знак на перерву. Захрустіло вугілля під скинутою з ковадла штабою. Витерши долоні клоччям, коваль зі щипцями в руках став у тінь під ворітьми, обережно визираючи з-за стовпа. Помічник спинився по другий бік брами, не випускаючи з рук молота. Життя добрих шість літ навчало людей, що як гість до хати, то треба біди чекати, що як чужинця вітати, то краще щось важке в руках мати.
Таємничий звук швидко наближався. Нарешті з-за повороту разом з клуб’ям пилюки вигулькнула полуторка, що котилась на шаленій швидкості.
Коваль хотів був одступити назад, у кузню, але побачив, що машина вже звернула з шосе і в’їздить на подвір’я, у ній повно солдатів, тож вийшов на сонце й зняв шапку.