— Добридень, — поздоровкався Суворий, зіскакуючи з кузова.
— На віки вічні.
— Амінь! — відрубав Корба й, поки коваль метикував, з ким має справу, різко запитав: — Не маєте ключів?
— Як то не маємо?
— Потрібен комплект пласких і торцьових для свічок.
— Вацеку, — повернувся коваль до помічника, — позич військові ключі, бо воно бідне.
За інших обставин капрал такого нікому б не подарував, але тут лише зиркнув на коваля, ніби хотів надовше запам’ятати, і з рук кремезного Вацека взяв кілька неоковирних ключів, виготовлених у кузні для власних потреб.
Корба й Суворий без зайвих слів з головою поринули в роботу — посхилялися над охололим мотором. Капрал зняв карбюратор, розібрав його і заходився продмухувати сопло. Суворий оглянув запалювання, повикручував свічки і чистив закіптюжені вусики.
— Кому це сьогодні дзвонили? — після тривалої мовчанки спитав Корба.
— Тим, хто гратися не любить… — хихикнувши, почав молотобоєць, але замовк на півслові, ніби злякався чогось.
У кутку подвір’я Цабе припасував казанок, наколов трісок із старої дошки, розіклав їх рівненько і розпалив невелике вогнище.
Тим часом Соб розсупонив брезентовий мішок і заходився шукати в ньому сіль та бляшанку яловичини. Це виявилося не просто, бо спочатку довелось витягнути оброть, віжки, комплект підків, обмотаних просякнутими солідолом ганчірками, новенький заступ без держака з іще не стертими написами по-німецьки, колісний ключ до воза. Все це було не для спекуляції, не на продаж придбано: кожна річ призначалася для власного вжитку, не вкрадена, але відібрана, й то була лише частка з того, що окупанти у них награбували.
Шеф уважно спостерігав, потім, згадавши про доручення капітана, дістав з кузова ящик з-під набоїв.
— Де тут Зелінський мешкає?
— Зелінський?.. — перепитав молотобоєць.
— Поручик Зелінський. Не знаєте такого?.. А Березу? Теж не знаєте?
Коваль вийшов з тіні, витираючи клоччям руки, і заперечливо похитав головою.
Мовчали обидва — і старий, і молодий.
Ще вчора Шеф говорив би з ними зовсім інакше, сьогодні ж, незважаючи на те, що мали зброю, лише стенув плечима й з ящиком у руках перейшов на другий бік вулиці. Прочинена хвіртка навпроти зарипіла. Двоє спорохнявілих східців вели до дверей, на якими висіла зблякла вивіска: “МАНУФАКТУРА”.
Двері не відчинялись, на стукіт ніхто не відповів. Граф, що стояв біля воріт кузні, спостерігав даремні зусилля Шефа і розглядав вікна — є за ними люди чи нема? В мезоніні сусіднього будинку він помітив дівчину — темноволоса, бліда, з рудим котом на руках, вона стояла так незрушно, що здавалася несправжньою. Хвилину-другу обоє вдивлялись одне в одного, але потім Граф підняв руку й сполошив дівчину. Вона зникла в темній глибині кімнати.
Соб вертався від колодязя з повним казанком начищеної картоплі.
— Як звариш, згадай про ранги, — зачепив його Корба.
Соб спинився й відповів промовистим порухом — показав йому півруки до ліктя — аж вода з казанка хлюпнула.
— Ото ти такий? — Капрал осудливо похитав головою. — Ми вам задаром землю, а ви, голото безземельна…
— Заткнись, — кинув коротко Соб і рушив далі.
Шеф повернувся, поставив бляшаного ящика на землю, перекинув ППШ з плеча під пахву й став на порозі кузні.
— Котра хата Берези? Показуй!
Слова й темна цятка ствола були звернені просто на коваля, але той не поспішав, розглядався праворуч і ліворуч крізь відчинені ворота. Видно, помітив щось таке, що його втішило, бо криво посміхнувся й кивнув головою:
— Чому я? Є влада, то хай вас проведе.
Шеф і Граф простежили за поглядом коваля. Над плотом у дивному ритмі, переривчастому і розгойданому водночас, пропливав ледь нахилений ствол карабіна з насадженим на нього пласким, ще довоєнним багнетом. Вони все збагнули аж тоді, коли в розчиненій брамі побачили горбатого, кульгавого хлопчину в кашкеті, з біло-червоною пов’язкою на рукаві й карабіном на плечі.
Горбань, якому ще, мабуть, і вісімнадцяти не було, підійшов ближче, як міг, випростався і з веселим усміхом привітався:
— Вітаю вас, громадяни солдати!
Ніхто йому не відповів: Граф спостерігав за вікном, Цабе і Соб були заклопотані приготуванням їжі; Шеф і досі не зводив гострого погляду з коваля, а Суворий і Корба навіть голів не підвели від мотора.
Міліціонер зблід, стріпнув довгим, мов у дівчини, волоссям, а тоді почервонів так, як людина з марно простягнутою для вітання рукою. Змилосердився над ним Суворий — відгорнувши тильним боком брудної руки волосся з лоба, він усміхнувся й зробив вітальний жест.
— Бойова в цьому місті міліція, — сказав Корба й, побачивши, що в хлопчини обличчя аж засяяло, злостиво додав: — Тільки не дуже від землі відросла.
— Зате коли щось цікаве, то можу дивитися зблизька й іншим не заважаю, — сквитався міліціонер за глузи примирливим жартом.
Він зняв кашкета, повісив на багнет і причесав п’ятірнею злипле від поту волосся. Його обличчя було делікатне й сполохане, він ніби просив не брати його більш на кпини. Показав бронзову кокарду з орлом.
— Коли два роки тому ви йшли на Берлін, — пояснив хлопець, — то якийсь солдат загубив. А я підібрав.
— І карабіна теж він загубив? — не переставав кепкувати Корба.
— Ні… — розсміявся горбатий. — Це з тутешнього відділення.
Поки міліціонер розповідав, тією самою дорогою, що й він, шкандибав гнідий кінь. Його вуха то з’являлися, то зникали за плотом, але лише тоді, коли кінь зайшов у ворота й став перед кузнею, всі побачили, який він старий і заїжджений. На правому оці мав більмо, голову тримав криво, аби бачити дорогу лівим оком. У ритмі його повільної ходи вителенькував мідний дзвіночок, причеплений до налобника. Не звертаючи ні на кого уваги, кінь попростував до горбатого, зупинився, тицьнув лобом і нетерпляче заворушив губами.
Міліціонер ніби засоромився цієї фамільярності, поспішно добув з кишені окраєць хліба, а потім відіпхнув Гнідого, який з гідністю відійшов до плоту, де серед іржавого залізяччя росло лободиння.
— Я навіть хотів вступити до робітничої партії, але секретар вирішив так: мовляв, міліція — це одна справа, а партія — інша. Щоб люди не казали, ніби до партії навіть горбатих приймають.
— Сідайте, — запросив Шеф гостя. — Як до вас звертатися: громадянине чи товаришу міліціонер?
Молотобоєць не витримав і розсміявся:
— До нього? Глина.[5] За окупації в цегельні працював, а тепер на органі в костьолі грає…
Коваль нетерпляче застукав молоточком, аби перервати ту балачку.
— Його всі так називають, — стояв на своєму помічник, потім повернувся до кузні й схопив молот.
Засопів міх, задзвеніло ковадло.
— Можна називати мене й Глиною, — дозволив міліціонер, сідаючи. — Не прізвисько важить, а те, що в людині. Надовго тут лишитесь? — звернувся не до когось конкретного, а до всіх чотирьох одразу.
— Свічки готові? — запитав у Суворого Корба, вкручуючи карбюратор.
— Зараз будуть. Останню чищу, — відповів взводний і запитав міліціонера: — Хто це з ринку двома автомашинами від’їжджав?
— Влада, — не дуже охоче відповів Глина й одразу додав на виправдання: -
Нерозумно було б тут сьогодні на ніч лишатися.
— Ваш секретар теж… ф’ю-ю-ють? — свиснув Корба й махнув рукою.
— Мій?
— Ну, той, що не приймає горбатих до партії.
— Ні. Того Гак застрелив минулої осені під час першого розподілу землі. В цьому місті чотирьох убили: двох — німці, а двох — свої.
— І ти на ніч лишаєшся за владу? — спитав Шеф.
— Я тутешній, — пояснив міліціонер, але, відчувши, що то слабкий аргумент, додав:
— Розумієте, відтоді як органіст подався до Гака в банду, я граю в костьолі, бо більше нікому… А хтось же повинен лишатись.