Ще раз ударив молот, і в кузні запала тиша.
— Як докінчите, то лишіть струмент, а кузню — на засув, — мовив коваль, збираючись іти.
Він глянув на свого помічника, який, може, й хотів би погомоніти з солдатами, але боявся майстра й, хоч і знехотя, також пішов за ним.
Рудий кіт на підвіконні потягнувся й повернув мордочку до середини кімнати. Незабаром з’явилося бліде обличчя дівчини, обрамлене чорним розпущеним волоссям, і її голі плечі. У піднятій руці вона тримала сукню кольору весняного неба, оглядала її в промінні сонця, повертаючи так і сяк, а потім, ніби здогадавшись, що хтось може її побачити, злякано сахнулася.
Граф незрушно дивився на неї, лише обличчя його стало незвично серйозне, бо він уже кілька хвилин з дедалі більшим напруженням дослухався до слів міліціонера:
— А чому ти кажеш, що нерозумно лишатися тут на ніч? — Граф підступив на крок. -
Що має відбутися сьогодні вночі?
— Не будь дурним! — Корба знизав плечима. — Яке твоє діло?
Міліціонер посміхнувся, ніби вибачаючись, і розтулив був рота, щоб відповісти, коли знову вдарив дзвін.
Всі мов по команді обернулися до дзвіниці костьола. Кінь теж підвів голову, а міліціонер устав з ящика, хоча навряд чи з подиву, бо він був місцевий і мав знати, що все це означає.
За парканом на порожній вуличці з’явилася раптом, як уві сні, пара: гарна дівчина у фаті, в білій, аж до землі сукні, й стрункий офіцер у застебнутому під горло мундирі, кашкеті та блискучих чоботях. Він вів її під руку серединою грубо вимощеної бруківки. Обоє ступали обережно, вона — щоб не зламати високих підборів, а він — ніби побоюючись, що від непевного кроку йому стане боляче.
Містечко було брудне, якесь гниле й затхле, після війни його ще ніхто не підмітав, і та пара здавалася на його тлі маревом, чудовою картинкою, що випала з чарівної книжки на запльовану підлогу. Всі дивилися мов зачаровані, намагаючись жодним рухом не сполохати це неземне видиво.
Дивилися на одне, але кожен бачив інше: Шеф — бездоганний мундир, орденські планки, брак двох пальців на лівій руці, Суворий — ясні й закохані обличчя;
Корба — круглі дівочі стегна, обтягнені сукнею, а Граф — груди в глибокому декольте, гладенькі, як оксамитові персики, а поруч — сіру, облізлу стіну, подзьобану кулями до криваво-червоної цегли.
— Вони сьогодні беруть шлюб, — відповів міліціонер на німе запитання Графа та інших солдатів.
Дзвін ударив ще двічі — й замовк. І не було б дивно, якби по тих ударах молоді зникли, розтанули в сонячних променях, але вони й далі неспішно пливли вулицею, стукаючи то у вікна, то в двері, кланяючись невидимим людям, і, як можна було здогадатися з рухів, запрошували на весілля.
Усе це діялося ніби в кіно чи театрі, створеному чиєюсь могутньою уявою, але якось нікому не спадало на думку спитати, чому все відбувається саме так; люди звикли на війні бачити не менш дивні речі, тож тільки дивились уважно й слухали, як міліціонер спокійно веде далі:
— За окупації до Марини ходило двоє. Зарані попереджали, коли будуть, і такої ночі ніхто, жоден жандарм не виходив з відділення, ніхто нічого не чув і не бачив. А вони поп’ють, потанцюють, а над ранок вертають до лісу… Коли прийшла народна влада, зброю в них обох забрали. То один пішов до вас, а другий — у гори… Марина спочатку ніби більше була прихильна до того, що ближче, але потім обрала пораненого на фронті. Але Гак її попередив, щоб нікого з партійних не було, бо прийде потанцювати на весіллі.
Можна було тільки вдавати, ніби вони не зрозуміли, що насправді приховувалося в словах “потанцювати на весіллі”.
— Прийде й піде, — несподівано промовив Граф. — Може, нічого й не той…
Корба зиркнув на нього з такою люттю, що аж зірвав ключ, яким затягав гайку, збив собі кісточки на пальцях і почав їх зализувати. Ніби нічого особливого і не сталося, і вони не повинні були міняти маршрут, але після тих слів уже ніхто не міг удавати, ніби не зрозуміли, про що їм товкмачив міліціонер.
— Навряд, щоб усе обійшлося… — Міліціонер похитав головою. — Він нервовий.
Кількома будинками присвітить, кілька трупів залишить на пам’ять.
— Маю посилку передати одному… — Шеф кивнув на металевий ящик, старанно обв’язаний хрест-навхрест. — Не знаєш, де мешкає Береза?
— Береза? — засміявся міліціонер. — Я вже цілу годину торочу, що це він жениться!
Молоді тим часом підійшли до будинку, в якому мешкали ота дівчина й рудий кіт.
До хати зайшли, не причинивши по собі двері.
— Віднести? Я зараз повернусь! — Глина повісив свій карабін на борт кузова, взяв ящика й швидко зашкутильгав на той бік вулиці.
Солдати, якщо тих шестеро демобілізованих ще можна було називати так, лишилися самі. Ще вчора в подібній ситуації кожен, починаючи від наймолодшого за званням, сказав би своє слово, а потім, вислухавши всіх, Шеф віддав би наказ.
— Вогнище загасити? — запитав Цабе. — Бо картопля ще тверда.
— Хай ще чверть години повариться, — кивнув Корба.
— Нехай домліває, — дозволив старший сержант. — Тим часом завантажимо до кузова решту майна.
Граф стояв, похиливши голову. Він крутив у пальцях ґудзика, що висів на нитці, ніби вперше побачив на ньому орла. Потім силувано всміхнувся, відірвав ґудзика, підкинув його перед собою й підфутболив.
— Графе… — грізно буркнув Шеф.
— Слухаю. Перепрошую дуже!
— Ну, гаразд, — мовив примирливо старший сержант. — Закінчуйте швидше, хай вам чорт!
Корба, вкрутивши три свічки, простяг руку за четвертою. Але не дочекався, підвів голову й остовпів, побачивши на долоні Суворого свічку з відламаними вусиками.
Обережно двома пальцями взяв пошкоджену деталь, якось дивно посміхаючись, підійшов до Суворого й, важко дихаючи йому в обличчя, спершу й слова від злості вимовити не міг. Нарешті його прорвало:
— Ти, вошивцю поганий, Христосику пепеерівський! Ласку творити зібрався? Воїнство гине, охороняючи цноту панни Марини? Хочеш, щоб тебе через друшляк перетерли, — то залишайся, але сам…
Тремтячими руками він витяг з кабіни сидіння, зірвав з нього дарматинове покриття, хвилину-другу порпався в середині, нарешті видобув свічку в промасленній фабричній обгортці.
— Думаєш, не маю?.. Еге? Але я маю. Все маю, що треба, саботажнику паскудний!
Поки Корба, лаючись укручував добуту зі схованки свічку, Цабе й Соб залили вогонь, поставили казанок у кузов і обережно накрили його зимовою шапкою, щоб картопля дійшла під парою; Граф утледів-таки у вікні блакитну сукню — дівчина кокетливо почала розчісувати свої чорні коси й, здається, навіть усміхнулася йому; Суворий вимив руки дощовою водою з бочки, а потім узяв свій довгостволий маузер, витяг з рюкзака запасні магазини й стромив по одному за халяви.
— Корбо, доглянь мої бебехи до завтра, — спокійно попросив шофера Суворий, укинувши решту речей до кузова. — Ковалеві інструменти не забудь покласти в кузню.
— Сідайте, хлопці! — гукнув Корба, ляснувши крилом капота.
— Запроси Шефа до кабіни, — порадив йому Граф.
— А ти в кузов?
— Ні. Ми з ним завтра вас наздоженемо, — кивнув Граф у бік Суворого.
— Здурів, чи що! — Капрал аж засичав, схопив юнака за плечі. — Вони обидва живі, напевно. Радом — велике місто. Графе, май розум, не лізь у халепу! Ти ж інтелігент, книжок стільки прочитав…
— Отож! — Хлопець м’яко, але рішуче визволився з обіймів Корби.
Соб уже заліз у кузов, а Цабе став перед машиною!
— Крутити?
— Крути, брате! — Корба сів у кабіну й почав маніпулювати підсосом і газом. — Поїхали, поки не пізно!
Граф підійшов до кузова, зіп’явся навшпиньки й підставив кашкета:
— Дай, Цабе, кілька гранат. Не жалій.
— Це можна, — повагавшись, мовив Цабе.
Вибираючи ніби яйця з-під квочки, він уклав їх парами: дві, чотири…
Перегнувшись через борт, спитав упівголоса: