— Тебе присилували?
— Ні, — запевнив його Граф, — навіть чверть морга за це не додадуть.
Корба зі скреготом увімкнув першу швидкість і повільно рушив. Зробивши півколо, загальмував біля Шефа.
— Поки є час, ногу на газ — і тільки бачили тут нас! — вишкірився в якомусь нервовому усміху. — Їдьмо, командире!
Шеф кивнув головою, але не заліз до кабіни, а всівся на пеньок для кування коней, вийняв із кишені торбинку з нагородами і почав розв’язувати.
— На якого біса, громадянине старший сержант?
— На весілля, — пояснив Шеф і махнув рукою — нема чого, мовляв, чекати на нього, дорога вільна.
Корба ніби вдавився — тільки ворушив губами, неспроможний вичавити з себе жодного звуку. Збавив газ, виліз з-за керма й рушив від одного до іншого. Перед кожним на мить зупинявся, зазираючи у вічі.
— Тебе присилували?
Аж тепер помітив міліціонерів карабін, що висів на борті кузова, схопив його й угородив багнетом у землю.
— Військо задрипане, холера б вас узяла, — процідив крізь зуби. — Разом з отим курдуплем клишоногим замість танка.
Корба махнув безнадійно рукою і, вже стоячи на підніжці полуторки, поправив кокарду на кашкеті.
— Я не циган, щоб за компанію вішатися! — вереснув він з машини, що вже рушила. -
Але про некролог у дивізійній газеті подбаю. Може, навіть у віршах напишу!
Некрологів газети не друкували, тим більше — дивізійні. Хіба що інколи, за виняткових обставин, яко-от після подій у Верховіцах, де банда вирізала майже двісті чоловік, третина з них були діти. Про це повідомили газети й радіо. А так про подібні речі згадувалося рідко — щоб не сіяти паніки. Отож усі розуміли, що Корба про некролог зі злості наплів, а проте відчули якусь гордість і навіть випросталися.
Здіймаючи куряву, полуторка поминула браму й круто звернула до шосе. І тут з кузова полетіли на землю напхані рюкзаки та брезентовий лантух. Цабе, перш ніж сплигнути, прихопив казанок з картоплею, два карабіни, а тоді ще й свого меншого побратима, який мало не заорав носом.
Десант цей був блискавичний, несподіваний і смішний водночас. Навіть Гнідий зацікавився й підійшов ближче.
Соб і Цабе склали свої речі на землю й мовби собою замкнули коло.
— А ви чому тут? — запитав Граф.
— Тому! — відрізав Соб і, щоб змінити тему, бурмочучи щось під ніс, почав порпатись у лантусі. — Бо ти, Графе, не маєш казанка…
Поставивши на піску поряд з радянським казанком ниркоподібні польські казанки і кілька металевих мисок, Соб насипав кожному м’яса з картоплею, намагаючись ділити порівну.
Глина оглянув усіх по черзі, дивуючись новій ситуації.
— Устигне повернутися з підмогою? — запитав він чи то Шефа, чи то Суворого, махнувши на шосе, де зникла полуторка.
— Ні, — відповів йому Граф. — Шансів ніяких.
На хвилину запала тиша. Цабе доклав до кожної порції добрий шмат хліба і розносив обід, починаючи від старшого сержанта.
— Поручик навіть запрошував, але я не знав, як бути… — мулявся міліціонер, а тоді раптом ударив руками об поли і запропонував: — То візьміть мене шостим! — і виструнчився перед Шефом:
— Громадянине старший сержант, чекаю ваших наказів!
— Хто вам сказав, що я тут командир? — запитав Шеф, підводячись з пенька й відсуваючи казанок з початим обідом.
Запитуючи, він сам ще не був певний, чи насправді візьме на себе командування, але мимохіть поправив ремінь, обсмикнув мундир. Примруженими від сонця очима поглянув на солдатів, що оточили його. Наказ командира полку, зачитаний сьогодні вранці, позбавляв його права віддавати розпорядження, а підлеглих увільняв від обов’язку ці розпорядження виконувати. Лише самі вони могли йому те право повернути. Першим випростався Суворий і ледь схилив голову. Стали “струнко” Цабе і Соб. Граф випнувся як струна, даремно намагаючись правою рукою застебнути відірваного ґудзика.
— Знайдеш — пришиєш, — сказав Шеф, і ті два слова підтвердили — командування прийнято.
— Так точно!
Аж тепер Шеф глянув в обличчя міліціонера.
— Які тобі, Глино, накази потрібні? На органі, думаю, ти й так зумієш.
— Не тільки. Стріляти теж.
— Зумієш? — обличчя в старшого сержанта нап’ялось, бо ніхто не викликав у нього більшого презирства, ніж пащекуваті вояки, в яких потім у бою жижки трусяться. — Тоді зніми з коня це дурне калатало…
Глина обернувся. Гнідий відійшов на край подвір’я і стояв на сонці, відганяючи хвостом мух.
Міліціонер витяг свого карабіна, рукавом витер з багнета налиплу землю, потім перезарядив і приклав його до плеча.
Суворий ступив крок, ніби хотів стримати міліціонера чи підбити ствол, та в цю мить гримнув постріл. На кам’яному підмурку по той бік дороги знялася хмарка куряви.
Кінь від несподіванки труснув головою й здивовано глянув здоровим оком у бік кузні. Міліціонер заклав пальці в рот і свиснув. Зачувши цей поклик, Гнідий рушив до людей, спокійно гойдаючи головою. На налобнику блищав мідний дзвіночок, здеформований кулею. В ньому ледь чутно калатав шматочок язичка.
— На, візьми, жебраче! — Цабе простяг коневі сухаря на долоні.
— Він не жебрак, — запротестував горбань. — Він свій хліб заробив — служив у вересні тридцять дев’ятого, потім возив на собі Березу в партизанах, а тоді ще рік у міліції, поки йому в око потрапив осколок. Гнідий, громадяни солдати, не жебрак.
Кінь мовби розумів, що йдеться про нього, хрумкав сухарем і підтакував головою.
— Бери, Глино! — Соб подав хлопчакові ложку.
— Сідай, — запросив Цабе. — Вистачить на трьох.
Їли з дволітрового казанка, зробленого під Москвою. Їли дерев’яними, грубо виструганими ложками, дотримуючись черги, як за столом у великій селянській сім’ї. Запала та ділова тиша, яка завжди панує за гуртовим обідом.
Першим скінчив трапезу Шеф і, відклавши ложку, запитав:
— Є ще хтось надійний у цьому місті?
— Є один. Лише недавно, після війни, до осиротілого внука приїхав. Здається, був членом бойової дружини під час революції.
— Котрої?
— Тієї, що в дев’ятсот п’ятому…
— Гаразд. Обійдемося без нього, — перервав його Шеф. — А з банди хтось є?
— Ще немає. Раніше як через годину після заходу сонця вони не прийдуть.
Шеф зачекав, поки Цабе закінчить мити посуд біля бочки.
— У відділенні ще є кулемет, — заявив Глина. — На тринозі, старий мотлох — після кількох пострілів замок заклинює — й хоч ти йому що!
— Я б вам, Глино, сказав, що думаю про телепнів, які довоєнної пукавки не вміють полагодити, але коня соромлюсь, — підводячись, мовив старший сержант.
Усі попідводилися за ним і, ставши у вихідну позицію, чекали команди.
— Поки ще видно, огляньмо костьол і той будинок, де весілля. Гак знає місцевість, а ми ні. Веди нас, Глино.
Крізь захищене від дощів дерев’яним жалюзі склепінчасте вікно дзвіниці видно було тихі ниви. Навіть занадто тихі, як на цю пору року, — бракувало й людей, і худоби. І лише притулившись обличчям до навскісних планок жалюзі, можна було просто внизу, під цвинтарним муром, угледіти дядька, що орав, запряженою в плуг корівчиною.
— Гей, здохляко! — гукав він, поганяючи кістляву, виснажену непосильною працею худобину.
Цей окрик сполошив чоловіка на дзвіниці. Рвучко відсахнувшись од жалюзі і притиснувши до грудей руки, він розглядав тепер балки, засновані павутиною, і сірі клубки кажанів, що гронами звисали в темнім кутку. Дивною була не лише його поведінка, а й сам вигляд: сиве волосся не пасувало до молодого обличчя, рвучкі, нервові рухи — до великих спокійних очей, а чиста сорочка — до старезних штанів, що полискували всіма барвами веселки. Іще — босі ступні, які час від часу сіпалися.
Внизу, як завжди, виднілись дахи, будинки, прибудови й дві вулиці — Костьольна й Ринкова, що перехрещувались під прямим кутом. Сивий любив роздивлятися звідси, бо ж бачив усе як на долоні. Тепер сонячним боком Ринкової вулиці ступав горбатий міліціонер, і сонце виблискувало на багнеті, як у люстерку. За ним тротуарами йшли солдати з автоматами, серединою вулиці ступав нав’ючений кінь.