Сивий знав Глину й ураз здогадався, що за ним ідуть, очевидно, якісь його нові приятелі.
…Серединою Костьольної, тримаючи в руці трофейний довгоствольний маузер з дерев’яним футляром замість приклада, ступав якийсь чоловік. Він був у мундирі, з барвистою хустиною на шиї і підозріливо зиркав на всі боки, готовий щомиті відкрити вогонь. Ще двадцять… п’ятнадцять кроків — і супротивники зіткнуться на перехресті…
Сивий відскочив од вікна, шарпнув за край дзвона, вдарив по ньому долонею, кулаком, і, зрозумівши нарешті, що так не видобуде з металу застережного звуку, кинувся вниз крутими вузькими східцями.
Глина тим часом підходив до перехрестя. Побачивши темну проти сонця постать якогось чужака в мундирі, зі зброєю напоготові, застиг на місці. В міліціонера не було жодного шансу скористатися власним карабіном, і він зробив те, що могло хоч на мить стримати постріл і водночас застерегти солдатів, що йшли слідом: підніс догори руки. Випростаним пальцем намагався показати заднім, що перед ним лише один супротивник.
Суворий і Граф щодуху кинулись до рогу, готові розрядити у ворога свої автомати, але їх зупинив глузливий голос:
— Опусти, Глино, руки. Зашвидко здаєшся.
Коли той, з маузером, підійшов ближче, всі впізнали Корбу. Граф здивовано глипав на нього, нічого не розуміючи.
— Відкинула копита твоя шкапа на колесах? — підходячи ближче, висловив припущення Шеф.
— Ні, — капрал Корба крутнув головою. — Я поставив її в стодолі за будинком священика.
Тим часом підійшли Цабе й Соб, придибав кінь, нав’ючений рюкзаками та брезентовим мішком, і спинився біля Глини. Всі допитливо позирали на Корбу, який обтрусився, мов пес після купелі, й гарикнув на весь голос:
— Ну що?! Чого баньки повитріщали, як жіночий батальйон на капеланів дишель?! — Він стих так само раптово й вже спокійно, розважливим тоном додав: — Що громаді, те й бабі.
А тим часом Сивий збіг з вежі, смикнув за линву, відпустив, потім учепився в неї й повис усім тілом. Над головами солдатів утретє тривожно вдарив дзвін.
Відколи перед штабом марширувала рота новобранців, а по той бік дороги стояло шестеро бійців старої гвардії і капітан їм читав наказ про демобілізацію, не минуло й кількох годин, зате подій відбулося чимало.
Кожна подробиця того дня закарбувалася в пам’яті, мов на стрічці кольорового фільму, й лише надвечірні години якось переплутались, позаскакували одна за одну, та так, що тепер уже годі й збагнути: що діялось раніше, а що — пізніше, мовби все оповила легка імла. І в тій імлі — наче рештки спаленого паперу — кружляли галки й лунала пісня, співана того вечора від самісінького початку до самісінького кінця, та й не один раз.
Першим її, здається, завів Суворий, а Соб і Цабе вторили йому на два голоси:
Як танки пройшли по осіннім стерниську -
лиш вітер гойдав обгорілу колиску,
і день викривав нас, і ніч нас ховала,
і серцем жіночим земля нас гукала.
Снігами й болотом,
крізь вітер і сльоту,
далеко чи близько від рідних сторін,
завжди піхоту,
завжди піхоту,
завжди тебе закликає дзвін.
У закутку між стіною священикового будинку, костьольним муром та загорожею Соб і Цабе під керівництвом Суворого збивали з брусків хрестовини і обмотували їх колючим дротом.
Граф розчинив металеву скриньку й повисипав з неї патрони на видраєні до білизни дошки садового столика, а тоді, наче ювелір камінчики в персні, заходився вставляти їх у магазини автоматів.
З будинку священика надійшов Глина й приніс гітару.
— Семиструнна, російська. — Взявши пробний акорд, він поклав інструмент на столі, біля стосика магазинів. — Більшовики подарували її ксьондзові, щоб ховав полеглих солдатів на кладовищі…
Це ніби просто, бо й справді, де, як не на кладовищі, разом з іншими, ховати полеглих солдатів, але багато хто стверджував, що “советам”, “пепеерам”, міліції й віськовим з орлом без корони лежати в освяченій землі не можна — хіба що десь у кутку, під муром, серед самогубців.
Тамтешній ксьондз повівся по-людськи й, мабуть, не з удячності за гітару, й ось тепер він — малий, худорлявий, червонолиций — стоячи навпроти Шефа, запально наказував:
— …без стрілянини в храмі божім, без кровопролиття!
— Ми ж для того й лишилися. Пора вже, щоб скрізь настав спокій…
— Не треба було в людей прадідівської землі відбирати…
— Аз чого ж тоді селян наділити? — перебив його Шеф.
— …не треба було в хазяїв одбирати реманент і партизанів силою роззброювати, то був би спокій.
— Ви в це вірите?
— Я богу вірю. І повторюю: жодного пострілу під дим дахом. Стань навколішки.
— Для чого?
— Стань, кажу. Не люблю язичників в освяченій землі ховати, — заявив рішуче священик, перехрестивши повітря над головою Шефа, про всяк випадок відпустив йому гріхи, врочисто скандуючи латиною молитву. — Якщо зумієте заблокувати прохід від ринку, — змінив тон ксьондз, — то тили у вас забезпечені. Тоді вони можуть пробратися тільки від лук, з боку кладовища.
— Хай вам бог віддячить, — мовив Шеф.
Між кронами дерев і небом і досі кружляло сполохане птаство. На хмарах лежав червонястий відблиск низького сонця.
Підзарядивши магазин й кулеметну стрічку, Граф настроїв гітару, взяв два-три акорди й заспівав:
Як військо верталось у дні ті чудесні,
несли нам дівчата дозрілі черешні,
та навіть дівочі усмішки ласкаві
не владні спинити наш наступ на Лабі.
Цабе й Соб, Корба та Глина хором підхопили приспів. Шеф підсвистував, Суворий постукував по столу, патрони дзвеніли, й виходив справжнісінький оркестр.
— Хто то? — кивнув Корба на Сивого, котрий, поблискуючи ступнями з-під холош своїх заляпаних фарбою штанів, скрадався попід стіною.
— Той, що дзвонить. Гак був повісив його за малювання портретів, ледве солдати із зашморгу врятували, але щось йому в голові зрушилось. І посивів увесь. Ксьондз дає йому сяку-таку їжу й притулок, а він цілісінькі дні в дротівні на дошках малює або ж скрадається до линви — смикне і, як дзвін ударить, — утікає.
— А літери він тямить малювати?
— Ну, та ж гасла писав…
— Гасла, кажеш? — Корба замислився. — Які гасла?
— Нормальні. “Реакція Польщу занапастила, демократія — воскресила”… “Тричі “так” — перемоги знак”.
— Зрозуміло. — Капрал кивнув головою й подався назирці за Сивим.
Глина зробив кілька кроків, простяг навіть руку, мовби хотів спинити Корбу, але дорогу йому заступив худорлявий дідок у застебнутій аж під шию куртці.
— А хто тут командир?
— Громадянине старший сержант! — Глина перепинив Шефа, що проходив мимо.
— Відрекомендуйте мене! — зажадав дідок.
— Це той товариш, що має зброю, й під час революції…
— Конрат, — перебив його на півслові дід. — Чим я можу допомогти?
— Нічим, — твердо мовив Шеф. — Хіба що вранці, після бенкету, якийсь уривок революційних спогадів…
І тут сталося несподіване: старий просто під носом у Шефа перебрав ціпок у ліву руку й, коли Шеф інстинктивно сахнувся, вихопив з-під куртки револьвер і приставив дуло Шефові до живота якимсь напрочуд м’яким, мовби аж галантним рухом. Він при бажанні встиг би й вистрілити, незважаючи на хвацьких хлопців довкола. Ніхто й поворухнутись не встиг, а дідок тим часом так само спритно сховав револьвера, сперся на ціпок і заходився пояснювати:
— Наган тульський, імператорський. Експонат для домашнього музею. А крім того, в будинку на Ринковій, 5, маю ще двоствольного штуцера, з яким ходив у Сибіру на полювання.