Конрат випростав правицю й розчепірив пальці:
— Рука ще не тремтить. Якщо буду вам потрібен, то прошу когось за мною прислати. Приємно було познайомитись.
Кивнувши, старий обернувся і, не за віком стрункий, рушив додому чітким, майже солдатським кроком.
Тим часом Корба роздивлявся солдатів у конфедератках на сільській вулиці, де горіли хати. Один розряджав автомат у корову, другий накидав зашморга якомусь дядькові в спідній сорочці, третій підносив смолоскип до солом’яної стріхи стодоли. Над козирками їхніх кашкетів блищали величезні сріблясті орли у важких коронах.
Червоне світило вже гасло, але що темніше ставало в стодолі, то яскравіше пломеніла мальована пожежа, постаті ніби заворушилися, зрушили з місця, і коли вже здавалось, ніби ось-ось залунають постріли, вся картина раптом розсипалася. Це Сивий згріб гладенько постругані дошки, що правили йому за полотно, зсунув їх докупи й, накривши мішком, запхав за січкарню.
— Як справжні, — оцінив його витвір капрал Корба. — Але ніхто не дасть за них і шеляга. Картини купують, щоб у хаті стало веселіше, а не людям на пострах. Заробити хочеш? На хліб, на горілку, на фарби?
Почувши про фарби, Сивий поспішно кивнув головою й простяг руку.
— Напиши ось це. — Капрал простяг йому аркуш паперу. — Та повиводь літери різними кольорами. Зробиш до ранку — дістанеш готівкою.
Сивий підніс аркуш ближче до дверей, перечитав і закивав на знак згоди.
Рипнули двері, в щілину вистромилася голова дівчини.
— Є тут пан капрал? Ви обіцяли бензину. — І вона показала літрову пляшку з лійкою.
Корба наблизився до дівчини і несподівано торкнувся дівочих персів, що розпирали блузку.
— А це що у вас? Куплене?
— Власне. І не для зайд… — Вона вдарила його по руці рішуче, але не надто сильно.
Корба дістав каністру, й неквапно почав цідити бензин крізь лійку.
— Ви, панно Марисю, спалахуєте, наче бензин.
— Я Геновефа. Не вибухне, якщо посолити.
— Або поперчити… Га, панно Геню?!
Видно, панночка знала цей двозначний масний дотеп, бо захихотіла, натягла йому кашкета на ніс — мовляв, жарт за жарт, і гайнула з повною пляшкою через подвір’я до будинку священика.
— Вже їй Корба свічку вставив, — буркнув Суворий.
— Я б так швидко не зміг, — зітхнув Граф. — Ти думаєш, він переспить з нею?
— Навряд, — сказав Суворий. — На спання мало часу, але те, про що ти думаєш, він, гадаю, зробити встигне.
Коли позасвічували лампи, стало видно мешканців і гостей будинку: ось Глина в кутку біля пічки, а ось біля напіввідчиненого вікна Шеф — стоїть навпроти поручика Берези і щось йому тлумачить:
— …і тому ми всі з Глиною, тому ми лишилися, ну, і такий наш план.
— Гаразд, гаразд, громадянине старший сержант. Але я не думаю, що станеться щось лихе. Всю окупацію, майже сто операцій я провів разом з ним… ну, з тим…
— З Гаком, — підказав йому Глина.
— Ну, так, з Гаком… Я через те кляте поранення деякі слова часом забуваю. -
Взявши Шефа за руку й нахиливши голову, він провів його пальцем по прямокутничку на своєму черепі, де було вистрижене волосся. — Тут ні кістки, ані навіть пластинки якоїсь… Мозок просто під шкірою… Чуєте, як пульсує? Мушу тепер берегтись. Лікарі кажуть, досить уколу шпилькою або й укусу бджоли…
Ніби засоромившись чи злякавшись, Шеф одсмикнув руку.
Запала ніякова мовчанка: Береза втратив нитку розмови, а Шеф не знав, як йому допомогти.
— Ви, громадянине поручик, казали, що провели майже сто акцій разом з Гаком, — підказав Глина.
— Еге ж. Був час, коли Марина більше сприяла йому, аніж мені. Ми з Владеком — немов двоє братів. Ще як підхорунжі випуску тридцять восьмого року…
— Друга рота, — цілком несподівано вставив словечко старший сержант, і ніби й сам здивувався з власної репліки.
— Друга. Чи я вже вам це розказував? — занепокоївся Береза.
Шеф не відповів Березі, а запитав:
— Яке справжнє прізвище того Гака?
— Прізвище?.. Ні, — сказав Береза, замислившись, — не пригадую. — Він вибачливо посміхнувся й знову показав на свій череп.
Хтось зачинив віконниці: рипнула рама, загриміли прогоничі, й од вікна лишилась тільки маленька зірочка, вирізана в дошках.
Крізь відчинені на ґанок двері виднів зал, ще досить скупо освітлений. У його глибині вже розташовувався оркестр. Хтось, настроюючи контрабас, видобув з нього кілька тактів у ритмі оберека.[6]
Цабе, Соб і Суворий обмотували рештками колючого дроту останню хрестовину, а Графові, видно, не дуже хотілось їм допомагати чи, може, він просто думав про щось своє, побренькуючи стиха на гітарі.
П’ять хвилин чи, може, секунд панувала тиша й спокій. Здавалось, якщо так триватиме й далі, то в дивізію разом зі зброєю можна буде поздавати повні, невистріляні магазини.
Та у віконному просвіті костьолу раптом щось замаячило, хитнулось, і вдарив дзвін. Він бив рівно, спокійно й самотньо, аж поки у його ритм уплелися звуки органа.
Кілька хвилин вони лунали разом, а потім лише труби органа продовжували співати в освітленому свічками й лампадами костьолі, де біля вівтаря стояв ксьондз, а приступкою нижче — молодий з молодою: він у зеленому, вона в білому. Ще нижче юрмилися дружки з дружками, вбрані по-сільському, та міські гості в святкових сукнях і костюмах, які при тьмяному світлі здавалися дуже врочистими.
В ліщинових заростях цвинтаря витьохкували ошалілі від кохання солов’ї. То був досить дивний, але гармонійний супровід до органа. В усьому досі панували спокій, тиха радість.
Та що далі від костьолу вздовж алеї, то менше ставало світла й тепла, зате більше — ночі. У віконному отворі дзвіниці ще гойдався дзвін, неспокійний, мов людина, якій бракує сили крикнути.
Нарешті з’явився звук, якого перед тим не було, — дедалі гучніший, чіткий крок загону, що марширував бруківкою в кованих черевиках.
У першій парі йшов бородань у пілотці з біло-червоним шевроном, нашитим збоку; це був той самий бородань з перевалу.
Командир, що ступав трохи збоку, був високий, ставний чоловік. Окрім портупеї, він мав на грудях ще й бінокль у футлярі та пістолет на плетеному ремінці. На погонах яскріли позолотою три довоєнні капітанські зірочки.
— Загін… стій! Ліворуч — рівняйсь!
Пришельці були абсолютно спокійні, впевнені й не мали жодного наміру ховатися. Чітко виконували команди бійці, клацаючи підборами на посипаній гравієм алеї. Їх було восьмеро. У всіх на головних уборах до блиску начищені орли з коронами, автомати й револьвери в кобурах, пересунутих, мов у німецьких офіцерів, на черево ліворуч од пряжки.
— Зняти головні убори! — скомандував капітан і вже менш офіційно заходився віддавати розпорядження: — А тепер, пане Органіст, — на хори, а ми…
Він раптом замовк, помітивши, як змінились на обличчі бородатий Органіст і його товариші, й різко крутнувся на підборах.
На відстані кількох кроків, між стовбурами дерев, чаїлися солдати зі зброєю напоготові. Солдатів було, щоправда, тільки четверо, але пальці кожного лежали на спусковому гачку, тим часом як його люди безпорадно стояли з головними уборами в руках. Невідомо було, зрештою, скільки ще ховається в темряві чи по той бік алеї, за липами.
Руки самі потяглися догори, але зусиллям волі капітан опанував нервовий дрож у пальцях і стромив їх за пояс. Розкритим ротом він хапав повітря, мовби хтось ударом під груди перебив йому віддих.
— Громадянин Гак? — спокійно запитав Суворий.
— Капітан Гак, — поправив його той, ковтаючи слину, й ці два слова допомогли йому нарешті опанувати себе, й він уже з викликом додав: — Ну, комуно, давай. Чого не стріляєш?