Чоловік із банди, в якого за плечима перед цим був ранець, запустив пальці в чуприну, затягнув тихим голосом:
Білий орел без корони,
ніхто Польщу не боронить.
Трумен, Трумен, час бомбити,
бо несила вже терпіти.
— Заткни пельку, дурню! — схопив його за зап’ястя Суворий.
— Бо що? — шарпнувся той і другою рукою змів зі столу набої, перекинувши склянку горілки.
Хрін з червоним буряковим квасом і гірчиця злилися в одну криваву пляму — від моря до моря.
Органіст стримував свого колегу, щоб не дійшло до бійки, а Глина затуркував Суворого.
— Товаришу сержант! Коваль на велосипеді за рештою банди поїхав. Я сказав старшому сержантові, але він…
— Він знає, що рама підпиляна, — заспокоїв його Суворий. — Далеко той зв’язковий не доїде.
— Ніколи б не подумав… — провадив своєї Гак. — Наш інструктор, в усій школі підпрапорщиків найсильніший у фехтуванні…
— Так, це я, — підтвердив старший сержант. — Гарна була рота.
— Як служити, то служити, але вміти й відпочити… — Гак раптом ляснув себе долонею по лобі. — То ви там перед костьолом не перестріляли нас через давне знайомство?
— Не через те. Просто час припинити. Бо якщо не припинимо, країна перетвориться на пустку.
— Або ми пепеерівців, або пепеерівці нас. Як же інакше?
— Можна й інакше: після референдуму — амністія.
— Упізнаю, холера, й не впізнаю! — злився Гак. — Ти наш сержант — чи зовсім з іншої роти? Слухай, старий, зніми оцей мундир, викинь його в нужник і будь знову таким, як був колись!
— Пан гадає, що людина, як цибуля, під одним лушпинням — друге… І навіть не припускає, що в мене своя політика.
— Яка? Більшовицька чи, може, власна? — Гак глузливо розсміявся. — Іди до нас. Ще не пізно, але це вже останні години.
Шеф теж засміявся, але кожен з них мав свою думку із приводу великої політики, і з приводу того, що має трапитися цієї ж ночі. Щоб не дивитись один одному в очі, вони відвернулися до залу й разом з усіма почали плескати в долоні дідусеві Конрату, який навдивовижу легко й гарно витанцьовував оберека з Мариною.
Скориставшися з того, що всі захоплені обереком, Органіст у розстебнутому мундирі подибав до оркестру, відіпхнув того, що грав на контрабасі, й заходився смикати струни.
Інші музики, звиклі до таких пригод на весіллях, і далі грали оберека. Органіст шарпав струни чимраз гучніше і, нарешті збивши оркестр з такту, примусив його замовкнути. А сам загорлав на весь зал, корчачи мавпячі міни Корбі, що стояв неподалік:
Мудрий знає, що бажає:
каже “так”, каже “ні”.
Тільки качка дурний птах,
завжди кахка — так, так, так.
Останні слова доспівував у повітрі, бо Корба, залишивши Геновефу під стіною, відштовхнув нахабу від контрабаса, а потім перекинув його через голову й хряпнув об підлогу.
Люди порозбігались, а Корба, імітуючи звук контрабасових струн, заспівав у цілковитій тиші:
Баран знає, що бажає:
хоча б раз бекне “ні”.
Ну, а дурень, хрін із ним,
був і лишиться дурним.
Найбільш сп’янілі захихотіли, але враз і замовкли. Органіст іще з одним бандитом разом навалилися на Корбу.
Корба садонув бородатого в сонячне сплетіння, і той зігнувсь удвічі, але й самому Корбі так дісталось по потилиці, що аж у голові запаморочилося, і він уклякнув. Тут підскочив Цабе і, розмахуючи руками, немов ціпами, порозкидав Корбиних супротивників по підлозі.
Органіст, підводячись, розбив стільця й схопив одірвану ніжку. Корба добув з-за халяви фінку й чекав, трохи нахилившись уперед. Хто бачив його в такій ситуації, той знав, чим закінчиться для бороданя хоча б один непевний крок, — на рукоятці фінки було сім зарубок на сімох німецьких вартових, знятих кидком ножа з відстані кількох метрів, коли на фронті ходили по “язика”.
Обидва командири втрутились одночасно — Гак перегородив дорогу своїм, а Шеф наказав Корбі:
— Пройдися-но свіжим повітрям… Музико, грай!
Оркестр повів далі з перерваного такту. Капрал знизав плечима, але слухняно пішов до виходу.
На ґанку на хвилю затримався й крізь заґратоване віконце побачив, як Соб з Кудлатим запекло ріжуться в “дурня”. Корба дістав годинника, послухав, чи йде, й, нахиливши циферблат до світла, подивився, котра година: не те що до ранку, а й до півночі ще лишалося багато часу. Зійшов з ґанку, доплентав до стодоли й нахилився, щоб заглянути в щілину — що діється там усередині.
Обіч січарні при світлі ліхтаря Сивий старанно виводив круглу літеру О. Більше нічого не було видно. Коли Сивий підвівся, щоб знов умочити пензля, капрал побачив на дошці червоний автомобіль і початок напису: “ПОСЛУГИ ТРАНСПО…”
Тут за спиною в Корби тихо шелеснула солома. Він блискавично обернувся й зробив рух, немов ухиляючись від удару з тилу.
— Перевіряємо, чи на місці автомобіль? — спитала Геновефа, яку не збентежив його раптовий порух.
Не мовлячи й слова, Корба міцно пригорнув дівчину и почав хилити додолу.
— Хвилинку… — прошепотіла вона нетерпляче й водночас тверезо. — Адже в засіці м’якше, й сукню треба зняти, бо тісна.
Притиснувшись одне до одного, вони пішли на інший край стодоли. Рипнула відхилена дошка, і обоє зникли.
У будинку ксьондза й досі вигравали музики, а тут, у кінці садиби, було так тихо, що чувся шелест підім’ятої соломи, пустотливий вітерець легенько ворушив місячних зайчиків, просіяних крізь листя, а по той бік дощок тривала дедалі швидша і запальніша молотьба. Зачув її Гнідий, що пасся серед могил цвинтаря, підвів голову й задивився на клуню склистим, нерухомим оком.
Прикульгав Глина, став під деревом і, тримаючись лівою рукою за гілку каштана, справив малу потребу. Підійшов Гнідий, підставив морду для ласки, не перестаючи жувати траву.
Раптом зачулися неспокійні кроки. Глина визирнув з-за дерева, впізнав за силуетом:
— Вацеку! Сюди, Вацеку!
Молотобоєць повернув на голос і якийсь час не міг вимовити й слова.
— Що сталося?
— Коваль… Велосипед під ним розвалився одразу за ринком, але в стайні кінь Гака стояв осідланий.
— Хай йому чорт!.. Чому не прийшов одразу?
— Бо він мене побачив, морду набив і замкнув у кузні. Поки я дах над горном розібрав, поки виліз, то й час минув.
— Скоро можуть бути тут?
— Скоро.
— Іди. Але нікому ні слова.
Обидва пішли до хати. На ґанку розминулися з Графом, який проводжав Чорноволосу під ручку.
— Все так швидко, все аж занадто швидко, тож не тільки тобі, а й собі важко повірити, — звірялася дівчина.
— Пригадую, одного разу білетер не пустив мене в кіно, бо фільм був воєнний, дітей до чотирнадцяти років не пускали, і я плакав, затиснувши в долоні повернені з каси двадцять п’ять грошів. Та коли мені до шістнадцяти лишалося два дні, я пішов у перший бій, стріляв, — і по мені стріляли. Час усе пришвидшив.
— Ще й десяти годин не минуло, як я побачила тебе з вікна, а ти вже хочеш, щоб я відважилася…
— Кохані й богом обрані вмирають молодими…
— Неправда.
— Правда. Це вірш такий. Ах, яке коротке життя, а світ такий прекрасний, Хто тобі сказав, що хвилина менша, ніж сто років?..
— Озирнися.
— Хочу дивитися в очі твої.
— Вогонь…
Граф озирнувся. Справді — десь за Ринковою вулицею, в горах, світилася червона пляма.
— Це на перевалі, через який я приїхав до тебе. — Граф ще не міг чи не хотів нічого збагнути. — Хто там о цій порі розклав вогнище?
— То не вогнище, — невесело заперечила дівчина. — То стіжок сіна.
На тім розмова урвалась, а хвилини за три після Глини та Вацека, які принесли вістку про втечу коваля Гаковим конем, Граф із Чорноволосою повернулися до весільного залу, в тлум і гармидер танцюючих і хмільних, що пригощали один одного.