Він довго перевертався з боку на бік, скрипіла під ним розкладайка, і Мишко вслухався в багатоголосий шум вітру, що невгамовно торгав кватирку й лопотів рушником, забутим на балконній мотузці, у густий шелест листя на деревах. І чомусь спливли в пам’яті картини далекого минулого, дитинства, з того самого моменту, коли він почав усе усвідомлювати; як стоїть він на порозі старого батьківського будинку з продірявленим відерцем у руках, дивиться, як падають у нього, липнучи до стінок, крихкі сніжинки, й дивується: чому ж вони не витікають з відерця, наче вода, адже батько щойно пояснив, що вода і сніг — одне й те ж. А тоді пригадався йому зелений яскравий луг за будинком, перетворений ромашками на хитромудре мереживо, а сам він із саморобним сачком ганяється за метеликами. І від усього навколо віє радістю, теплом, духмяністю. Засинаючи, Михайло надарма пробує пригадати, чи приходила до нього коли-небудь потім така чиста, нескаламучена радість. Школа? Щось таке, напевне, було. Але вже не те… Не так… Робота? Часом бували приємні моменти. Але не більше. Перші зустрічі з Машою? Там, на Володимирській гірці. І загадковий блиск в її очах, і зачарування обличчям, яке матово сяяло, і хвилююча недомовленість…
Мишко по крихтах збирав щасливі спогади, проте всі вони, за винятком спогадів дитинства, не гріли. То, може, й не було потім щасливих хвилин, може, це був ілюзорний світ самообману? Так мандрівник, знемагаючи від спраги в пустелі, бачить те, чого бажає найбільше за все на світі, — ціле море прісної води. Мишкові стало моторошно; він спробував підвестись, однак охоплене сном тіло вже не підкорилося йому. І тут навалився на нього раптом, зім’явши свідомість, важкий сон. Мишкові здалося, що хтось силою розіп’яв його на розкладайці, ніби комаху на предметному скельці мікроскопа, і вивчає холодно й прискіпливо. І приснився йому сон, дивовижно схожий на реальність.
Снилось йому, що він, як і сьогодні, йде після чергування додому. Вийшовши з-під мосту на Великій Окружній, Мишко, як завжди, повернув праворуч на вулицю Верховинну, в кінці якої стояв біля озера його будинок. І була ця вулиця — як буває тільки уві сні — дивовижно й моторошно пустельна.
Внутрішньо здригаючись, готовий до найнеймовірнішого, Михайло зійшов з тротуару й рушив дорогою повз уламки приватного будинку з убогими рештками яблуневого саду з правого боку, повз дев’ятиповерховий жіночий гуртожиток з лівого. Уламки завмерли в мовчанні, криючи незрозумілу погрозу. Дев’ять поверхів гуртожитку мовби нависали над усім своїми крутими формами. Не дивитись, не дивитись по боках! Швидше додому! Там порятунок, там захистять рідні стіни. Мишко мимоволі прискорив ходу і тут же, розуміючи безглуздя ситуації, змусив себе поглянути, на вікна гуртожитку. Шибки різонули по очах золотистим і густо-синім зблиском. Він перевів погляд на озеро, що видніло попереду — в кінці вулиці. Гладінь води блиснула і теж ударила в очі тремтливим сріблистим вогнем. Мишко на мить зажмурився, а коли розплющив очі, відчув, що все довкола разюче змінилося. Зовні начебто лишалося таким, як і досі, але якась переміна, що її могли осягнути тільки неймовірно загострені Мишкові чуття, відбулася.
Щось неминуче мало статися, щось таке, від чого вже не можна було ні втекти, ні сховатися. Раптом Мишкові здалося, ніби хтось пильно дивиться йому в потилицю. Відчуття було таким сильним, що він не витримав і озирнувся, рвучко повернувши голову. Нікогісінько. Вулиця, як і раніше, була безлюдна. Але це не заспокоїло Мишка; навпаки, він зрозумів, що мине ще одна мить, — і він збожеволіє. Тож нехай би вже сталося найгірше, аби лиш не це чекання з його моторошною непевністю… Він зупинився і, притулившись спиною до стовбура дерева, завмер.
Зненацька просто перед ним, казна-звідки взявшись, з’явилася потворна бабця. Вона була вдягнена у звичайний для старих селянок одяг: плюшеву коротку шубу, чорну спідницю з дешевого краму і квітчасту хустку, зав’язану вузлом на голові. Вираз її обличчя і очей жахнув Михайла — вони випромінювали нестримні й геть божевільні веселощі.
Він зрозумів, що ця зустріч і є тим жахіттям, котре так пригнічувало його і завершилося незбагненно закономірно. Бабця якусь мить дивилася на Михайла безтямним і водночас всезнаючим поглядом і раптом, закотивши очі під лоба, затіпалася від несамовитого сміху. Сміх цей з такою силою вдарив по натягнутих нервах Ковальчука, що він задихнувся, а з голови до ніг прокотились одна по одній холодні й гарячі хвилі, змушуючи серце то завмирати, то лихоманково-прискорено битися. А дикі веселощі старої вибухали з новою силою, і вона, хапаючись за живіт, зігнута навпіл, не сміялася вже, а вила, раз по раз тицяючи в Михайла скарлюченим пальцем.
На кілька довгих секунд усе переплуталося в його голові. Михайла охопило непереборне бажання, забувши про все, похлинувшись страшним реготом, побігти вперед, до закличного лона озера, й назавжди зануритися в його прохолодні глибини.
Величезним зусиллям волі, прикусивши губу так, що тепла цівка крові потекла підборіддям, він опанував себе, труснув обважнілою головою — і видіння щезло. Повз нього спокійно йшли люди, заклопотані чимось своїм, звичним. Михайло з полегкістю зітхнув і… прокинувся.
Світання вже золотило шибки, легкий протяг ворушив просвітлені штори.
— І присниться ж!.. Дурниця якась… — розгублено усміхаючись, бурмотів Ковальчук, відчуваючи, як усе ще калатає серце; він пригадав, що в такому разі казала мати, і скоромовкою тричі повторив:
— Куди ніч, туди й сон.
І раптом з темного ще кутка, з-за ворухкої штори, виразно долинули до нього пригасаючі слова, тоненькі, мов комарине дзижчання:
— Тепер пам’ятатимеш Навію![8]
Мишко заціпенів: він упізнав голос тієї бабці, яка щойно йому снилася. Коли заціпеніння минуло, він простиг ногу і обережно потицяв нею штору. Тоді, посмілівши, встав і зазирнув у затемнений куток. Там не було нікого. Однак Мишко міг заприсягтися, що голос йому не вчувся.
Сівши на розкладайку, Мишко глибоко задумався. І що більше думав, то більше заспокоювався і чіткіше усвідомлював: щойно він переступив поріг буденного і повернення до звичайного життя йому немає. А ще він збагнув — і це було найважливішим, — що все, що сталося, поза сумнівом не випадкове і все його дотеперішнє життя із залізною закономірністю підвело його до таких подій. Обличчя Михайлові проясніло, вертикальні зморшки посеред чола розгладились — Ковальчук прийняв якесь рішення. Він ще трошки посидів, переконуючись у його правильності. Тоді підвівся, востаннє обвів поглядом квартиру і вийшов з дому, маючи твердий намір більше ніколи сюди не повертатися.
Двірничка, побачивши Ковальчука — мешканця з шістдесят третьої, — насторожилася і з пильною увагою вдивлялася в його постать, прагнучи не пропустити жодної дрібниці. Ще вчора вона розтеревенила кому тільки могла, що “від пикатого втекла жінка”, і тепер вважала за свій обов’язок повідомити нові деталі на додачу до вчорашніх.
Оглядом двірничка зосталася невдоволена. Мешканець Ковальчук відверто не вписувався в традиційний образ покинутого чоловіка-лопуха, котрий потерпав через втечу дружини і прокинувся раніше, аби тут же їхати на її пошуки і слізно просити про повернення. Хоча ні, дещо, звісно, було. Зім’яті штани і сорочка… Неголена фізіономія — це теж через переживання.
А от вираз Ковальчукового обличчя двірничці геть не сподобався. Було в ньому якесь упокорення, внутрішня просвітленість. Це було неправильно, а отже, й недобре.
8
Навія —