І однак повної гармонії в душі не було. Щось перешкоджало здобути внутрішню рівновагу. Це була та неясна тривога, яка приходила до нього й раніше і яку він не міг увібрати в жодне слово. І раптом він пригадав, пригадав і ледь усміхнувся. Звідки взялися ці слова? Десь їх вичитав, почув чи вигадав сам? Байдуже… Головне — вони жили в ньому давно, — не давали про себе знати, але виказували глибинну суть усіх його думок і вчинків. “Життя є любов…” Як це просто! Але це — основа всього життя на землі, його рушійна сила і запорука людського безсмертя.
Михайло заплющив очі, тоді підвів повіки чи, може, йому тільки здалося так. Просто перед ним стояло всохле, схоже на чудернацьку виварену кістку дерево; на його жовтих, тьмяно лискучих гілках де-не-де сіріло клоччя мертвої кори. А на нижній гілці, ковзаючи кігтями і щосекунди змахуючи крильми, сиділа велетенська птаха з потворним жіночим обличчям, на якому замість носа стирчав здоровенний зігнутий дзьоб. Птаха закричала хрипким моторошним голосом, і з дзьоба посипалися іскри. Одна з них упала на дерев’яний стовбур, що в нього перетворилося Мишкове тіло; весело затанцювало легке синювате полум’я, і стовбур безслідно згорів.
Увечері повз лощину повертались додому туристи. Один з них легко збіг униз, розчистив джерело і напився з пригорщі кришталевої води.
Коли він полишав діброву, незнана сила змусила його вповільнити ходу й озирнутися. Раз… Вдруге… Ще й ще…
І він пішов з непевним відчуттям, що скоро, дуже скоро сюди повернеться. Неодмінно повернеться!
Ігор Росоховатський
ДЖЕРЕЛА
Повість
I
…І ось врешті-решт я біля джерел. Саме тут, ледь помітний під тонкою кригою, народжується “струмочок”, який потім стає повноводою рікою. Моя уява настроєна на одну хвилю і так натренована, що з вражаючою ясністю і виразністю показує всі подальші перетворення цього “струмочка”: геніальні злети і жахливі злочини, дозволену великодушність і вимушену скнарість, показне благородство і підлість…
Звичайно, не тільки я, — багато хто відкривав джерела. Але одні вважали за краще не замислюватися над наслідками, інших охоплював страх, і вони відверталися, поспішали забути випадково підглянуте, треті пробували використати собі на благо, четверті…
Та чи не однаково — адже тільки я, я один, збагнувши, що справедливості поміж людьми не буде до того часу, поки її нема в матері-природі, зумів винайти знаряддя впливу на “джерела”. Воно допоможе встановити справедливість — найвищу справедливість, яка тільки може бути на Землі поміж людьми. І, мабуть, добре, що на це повела мене не саморухаюча геніальність улюбленця долі, не бажання слави, а прагнення до кращого влаштування світу. Так, так, лише турбота про обійдених долею та ще жалість до хворої дівчини з золотавим пушком на шиї і великими сумними очима, надихнула мене на Діяння.
ІІ
Ніколи не думала, що вітер буває таким лагідним і ніжним. Як він обвіває щоки! М’яко-пружна земля під ногами — відчуваю її піддатливість і силу.
Люди йдуть назустріч, говорять про щось своє, і ніхто з них не знає, що стрівся з дивом. О так, з дивом! Як же інакше можна назвати те, що сталося зі мною? Повернулися надія і радість — світ рипнув на своїй вісі і обернувся до мене світлим боком.
Нарешті я зможу побачити вже не по телевізору виступ на арені цирку найріднішої мені людини. Страшно і солодко думати, що це мій брат, Вітька, виконує під куполом карколомні трюки. А втім, і в дитинстві він був відчайдухом. У дитинстві… Тоді і я брала участь у його витівках, тоді я була здоровою, мене ще не посіла ця проклята хвороба з милозвучною латинською назвою.
А потім — роки нерухомості, відчаю. І коли здалося, що вже нема і не буде ніякого просвітку, з’явився чарівник — добрий і великодушний, як Вітя, але зовсім не схожий на мого брата.
Іван Степанович стільки зробив для мене, що за все подальше життя я не зможу віддячити йому. Тим паче що його ніби оточує якесь невидиме поле, холод відчуженості. Можливо, це велич, яку мені не дано осягнути. Він розмовляє зі мною лагідно й чуйно. Але щось у ньому насторожує і лякає мене — чи то його погляд, який зненацька непорушно зупиняється на якомусь предметі, чи несміливий доторк. Пальці у нього холодні і неприємні. Я відчуваю це і мимоволі відсмикую руку, хоча й дуже боюсь образити Івана Степановича…
III
Він легко відштовхнувся від майданчика і побіг по канату. Далеко внизу, в темряві, ледь вимальовувалися обриси людської маси. Зараз він не розрізняв у ній окремих людей, але добре уявляв, як вони слідкують за ним, затамувавши подих, і скільки різних почуттів відбивається на їхніх лицях.
Уповільнилася музика маршу, з’явилися попередливі паузи, почав наростати барабанний дріб…
Він напружив ліву ногу, пограв м’язами, намагаючись начебто перевірити і відчути їх всі зокрема… Зараз він виконає, а краще сказати, створить свій трюк — подвійне сальто-мортале з жердиною на дроті. Ще недавно такий номер вважався неможливим навіть для найкраще тренованого артиста. Але в нього, у Віктора, м’язи ніг напружаться і розслабляться на частки секунди швидше, ніж у звичайної людини, і цього мусить вистачити, щоб здійснити неможливе.
Десятки разів його обстежували лікарі, дивуючись феномену. Мабуть, пильніше за інших його вивчав сестрин знайомий. Здається, він не лише вилікував Таню, а й закохався в неї. Сьогодні Тетянка зважилася прийти в цирк подивитися подвійне сальто. Як шкода, що з висоти її не розпізнати…
Звідси він бачить тільки те, що називають “обличчям публіки” — сотні облич, об’єднаних напруженим чеканням…
Музика стихає, грім барабанів посилюється і раптом обрізається лезом тиші.
Поштовх. Напружується спина… І вже в повітрі, вже перевертаючись, Віктор відчув, як гострою стрілою його пронизав страх. Десятки разів він виконував цей номер — жодного разу ані найменшої непевності. А зараз… Права нога боляче б’ється об дріт і провалюється в порожнечу. Віктор падає, все в ньому обмирає, а назустріч мчать вогні і крики… Він не міг знати, що цього вечора реакції м’язів його ніг протікають, як у всіх нормальних людей, — на частки секунд довше…
Падіння закінчується несподіваним ривком за спину. М’язи конвульсивно напружені. Віктор гойдається на страховочній лонжі — безпомічний, мов риба на гачку. Він чує єдиний покрик залу — покрик полегшення, а сам ладен завити від приниження і сорому. Промайнула думка: “А ще ж просив як виняток дозволити мені виступати без страховки. Ображався, погрожував кинути цирк, коли відмовили… Що було б зі мною зараз?..”
Він відчуває, як зсудомлює усередині, й лякається, що його може занудити тут, зараз…
Зовсім близько поручень майданчика. Тільки простягти руку, вхопитися за нього й відчути під ногами тверду поверхню. Постояти там зо дві хвилини, віддихатися і спробувати повторити… Але навіть одна згадка про це викликає прилив нудотного страху. “Що це зі мною? Ну, схибив, зірвався, з ким не буває…”
І все-таки схопитися за поручень не може, хоча той зовсім близько… Наближається — віддаляється, наближається — віддаляється…
Уніформісти зрозуміли його стан. Страховочний канат обережно опустив артиста на арену. Асистенти підхоплюють попід руки, ведуть за куліси. Підбігає стурбований і блідий інспектор манежу:
— Слава богу, все обійшлося. Тепер житимеш двісті років. Я вже оголосив, що обіцяний номер глядачі побачать завтра-позавтра…
Віктор заперечливо хитає головою…
— Ну, добренько, не переживай і не впадай у відчай. В кінці програми я оголошу, що ти захворів і номер відкладається до твого одужання. Домовилися?