— Степура… — вголос прочитав Трофиновський. — Так ви знали його?
— Знав. Сергій Степура. Навіть дуже близько знав, — все з тією ж гіркою іронією промовив Яцюк, і його темні очі задивилися вдалину. — Навіть побилися одного разу.
— Що було приводом?
— Спитайте — хто? І відповідайте: хто найчастіше служить приводом для бійки серед молодих хлопців? Відомо хто, — дівчина. Давно це було…
— Ви неодружені?
— Ні, залишився нежонатим. Між іншим, з вини тієї ж дівчини… Ось як буває…
— А Степуру давно бачили?
Яцюк усім корпусом рвучко повернувся до слідчого:
— Ви заради нього прийшли?
— Так, — підтвердив Трофиновський. — У вас нема здогадок, що могло послужити причиною…
— …Його самогубства? — закінчив фразу Яцюк. — Багато думав над цим… Ось бачите, репродукцію купив. Звичайно, вона не відповість… хоча, може, й зберігає якісь сліди… В речах, кажуть, відбиваються біотоки їхніх творців. Проявити б. Ну, та це поки що фантастика…
— Поки що?
— А в майбутньому — подивимось. Мені говорили, що він останнім часом став писати значно гірше. Виписався, чи що?.. Адже не бачилися ми, вважай, років шість, хоча в одному місті жили… Що я тепер про нього знаю? Ось тільки шкода його, дуже шкода…
— До побачення, — мовив Трофиновський. — Ось мій телефон. Якщо згадаєте що-небудь…
— Звичайно, обов’язково зателефоную. Вибачте, що нічим не міг допомогти.
— Дякую за бесіду, — нахилив голову Трофиновський і подумав: “А ти не все сказав, що знаєш. Говорив, загалом, про інших, майже нічого — про себе. Випадково?”
Трофиновський повільно йшов вулицею, обмірковуючи план подальшого розслідування, повторював у пам’яті всі деталі розмови, що тільки-но відбулася. І раптом йому пригадуються власні вірші: “Зі схилом напівзігнуті дороги, машини вдалину…” Почекай, — каже він собі, — чому “зі схилом”? Погано, прозаїчно. “Мов луки, напівзігнуті дороги…” Так, це краще. В ці години “пік” дороги напружені, — порівняння підходить. А як далі? “Воїн на посту”. Трафаретно. — Але слова “на посту” викликають у нього якісь асоціації: — Ага, я ж зняв пости біля квартири балерини Борисенко, Марчука та його сестри. Негайно відновити, негайно!”
ХІХ
Знову осічка. Таня не розповідає, але я відчуваю: вона мені більше не довіряє. А я ж гадав, сподівався, що ця ніжна дівчина подарована мені долею. Її величність Природа іноді викидає такі жарти для різноманітності.
Скільки себе пам’ятаю, ніколи не користувався успіхом у дівчат. А був нібито не гірший за інших: не красень, але й не потвора, не високий, але й не низький, в чемпіони не вибився, але і слабаком ніколи не вважався. Відмінником був тільки в перших трьох класах, зате в двієчниках ніколи не ходив, одягався завжди модно, — якщо у всіх черевики на “змійках”, то у мене теж…
А от дівчатам ніколи не подобався. Чому? Що відштовхувало від мене цих незбагненних створінь, що вони думали про мене? Сірятина? Але Ваня Петренко за всіма параметрами був сіріший від мене, а як Зіна бігала за ним… І задачки, і домашні твори давала списувати, аби тільки він повів її в кіно. А на мене і не дивилася, які б колінця я не відколював заради неї. Чого ж у мені не вистачало? Якихось таємничих флюїдів? Її величність Природа в котрий раз зволила побавитися, виліпивши мене у вигляді ляльки-невдахи? О, так, це вона вміє! Наділяє всіх майже однаковими потребами, але не всім дає однакові можливості задовольнити їх. І коли, як мені здається, єдиний раз в житті, в мене без пам’яті закохалося прекрасне створіння, де не візьмись цей ненависний слідчий! Своїми розпитуваннями він роз’ятрив їй душу, посіяв у ній отруйні зерна… А він же говорив і з іншими моїми пацієнтами, розпитував, підбурював проти мене. Уявляю, що тепер думає про мене красуня-балерина, вона й раніше мене не полюбляла. Дивилася, як на порожнє місце, як на одного з поклонників, призначених лиш обслуговувати її, слідкувати за дорогоцінним здоров’ям. Певно, у неї добре зіпсувався настрій, коли підвернулася її струнка ніжка після сеансу нормалізації! Ну, чому б їй не побути такою, як всі? Звикла, бачите, щоб перед нею падали навколішки. А воно, коли поміркувати та глянути у джерела, все пояснюється тим, що її Величність десь трохи порушила хід реакцій якоїсь залози. До того ж і вродою не обійшла її природа. От якби балерина ставилася до таких сірячків, як я, не гордовито, а з розумінням і співчуттям і розгледіла б за сірою личиною Еталон Норми, то, дивись, і здоровішою була б…
Ні, я не мстив їй, не хотів лиха, сам був прикро вражений, коли почув, що вона пошкодила ногу, що не може танцювати. І це сталося одразу після сеансу нормалізації. Випадковість? Збіг у часі? Чи це додаткове свідчення ефективності мого приладу? Це треба негайно перевірити, поки у гончака-щасливчика не минув ефект опромінення!
XX
Телефонний дзвінок застав Трофиновського в кабінеті. В трубці почувся хриплуватий голос старшини Мовчана:
— Об’єкт, схожий з фотороботом, тільки-но зайшов до балерини Борисенко. У нього в руках чорна валізка, розміром приблизно шістдесят на сорок…
“Нарешті! У Мовчана “приблизно” означає поправку не більш як два-три сантиметри. Напевне, валізка — це апарат”, — подумав слідчий і сказав у трубку:
— Зараз буду. Якщо об’єкт виходитиме, затримайте.
…В квартирі балерини мовчки сиділи хазяйка, невідомий чоловік і старшина Мовчан. Побачивши слідчого, старшина підвівся. Трофимовський, випередивши старшину, зразу ж підійшов до невідомого.
— Слідчий Трофиновський. Дозвольте ваші документи.
— Не думав, що в гостях будуть потрібні документи. А то неодмінно захопив би їх, — глузливо посміхнувся невідомий.
— Вибачте, це ваша валізка?
— Так, моя.
Трофиновський помітив, що невідомий поквапився відповісти. Що ж. Так краще. Це вже чимало.
— Що в ній, коли не секрет?
— Ніякої таємниці нема. Це апарат для визначення деяких біологічних параметрів.
— А точніше?
Затриманий глянув на слідчого з іронічною посмішкою.
— Для замірів біострумів, визначення біоритмів, якщо ви на цьому розумієтеся.
Відповіді були поспішливими, але за ними вчувалася недомовленість.
— Тільки для замірів і визначення?
На похмурому обличчі з дрібними рисами промайнули розгубленість і збентеження. Виразніше позначились зморшки на лобі.
— Ну, і для виправлення їх, якщо паталогічно порушувалася норма.
— Де ви працюєте?..
Затриманий повільно підняв руку і сухою долонею провів по лобі, ніби розгладжуючи зморшки.
— В інституті біоніки.
— А хто вас уповноважив обстежувати і лікувати людей?
Світлі очі, як і до того, дивилися з викликом.
— Я їх лише обстежую. Ось шкала характеристик.
— Навіщо в апараті генератор?
У відповідь — рвучкий рух підборіддя вгору, швидкий злий погляд з-під брів. Мовчання…
— Досліди на людях?
— Тільки для повернення норми, для їхньої ж користі…
— Відносно користі поговоримо окремо. Тож ви запитували, чому у вас вимагають документи…
— Вже збагнув, — махнув рукою невідомий. — На підставі бюрократизму і нерозуміння. Хіба ж вам можна щось довести. Добро завжди карається…
XXІ
— Іван Степанович Кидько? Так, працює у нас. Випускник факультету біофізики. Як мовиться, зірок з неба не знімає, але не обділений здібностями. Наполегливий. Готує дисертацію.
— Тема?
— Порівняльна характеристика деяких біоритмів в мозку людини і тварин.
— В якому стані його дисертація?
— Тема затверджена. Іван Степанович збирає матеріал.
— У який спосіб?
— Обстежує тварин і людей, складає графіки…
— Вам відомо що-небудь про його апарат НК-1?