— Він користувався апаратурою інституту. Але, пробачте, ви сказали — його апарат? Може, я недочув?
— Ні, все правильно. Він називає його нормалізатором.
— Вперше чую.
В голосі професора Богданова зникли нотки зверхності. На гладенькому, начебто старанно обточеному обличчі з’явилася підвищена увага.
— Я прошу вас докладніше розповісти про Івана Степановича.
— Е-е, бачите, його особиста справа…
— Я вже ознайомився з нею у відділі кадрів.
Професор зняв окуляри в модній квадратній оправі і старанно протер скельця.
— Ну, що я можу додати?.. Апарат — це зовсім інша справа. Вірите, я навіть уявити собі не міг, щоб він…
— Вибачте, ми згодом поговоримо про апарат і про те, чого ви не знали. А поки що прошу відповісти на мої питання. От ви сказали, що він “наполегливий, не без здібностей”. Як це проявлялося в повсякденній роботі?
— Е-е, знаєте, у нього бували зриви, невдачі. Не склалися стосунки з колективом, з керівництвом, — Богданов метнув на слідчого допитливий погляд, — зі мною, зокрема… Тому боюся бути необ’єктивним…
— А ви не бійтеся.
— Ну що ж, у нього є певні здібності. Не такі великі, як йому хотілося б мати. І… багато хто із співробітників вважає його, м’яко кажучи, недостатньо обдарованим…
— Недостатньо для чого?
— Для наукової діяльності. Мабуть, йому було б краще працювати на виробництві.
Він більш здатний для виконання стереотипних операцій. Нема широти мислення, бракує уяви — всього того, що прийнято називати творчою жилкою. Від цього і зриви, зокрема, з дисертацією. Один раз він уже захищався і…
Професор нервово почесав лоб.
— І…
— …провалився. Опоненти відзначали примітивність методики, неглибоку розробку, навіть недостатність експериментальних даних. Іван Степанович критику не визнав, озлобився, звичайно. Але не відступив, а взявся вдруге готуватися до захисту, хоча критика майже не залишила йому надій на успіх. Тому й кажу: наполегливий він.
— Не знаєте, він відвідує колишню сім’ю?
— Рідко. Його колишня дружина працює у нас, в іншому відділі. Хочете поговорити з нею?
— Потім. А друзі в нього були?
— Близьких друзів, здається, нема. Кидько — відлюдкуватий. А втім, був один… не те, щоб близький… Скоріше, не друг, а захисник. Але й з ним Іван Степанович посварився.
— Чому?
— Йому здалося, що той недостатньо підтримував його на захисті. Взагалі він некомунікабельний, нетовариський, а головне — ображений на весь світ.
— Як ви гадаєте, для його образи є хоч підстава?
— Мабуть. Адже у нас його багато хто вважає просте нездарою. А це не так. Як я вже згадував, у нього є певні здібності. Наприклад, він розуміється на техніці, непоганий експериментатор, якщо працює під керівництвом когось іншого. Але його біда в тому, що він дуже переоцінює свої можливості. Докотився до того, що себе вирішив вважати за норму, а більш здібних — ненормальними, хворими. Якось по секрету поділився зі мною своїм “відкриттям”, що талант — це начебто хвороба. Збирав дані про пухлини головного мозку, які мовби сприяють появі геніїв. Гірш за все, що він підганяє розрізнені факти для наукового обгрунтування і узагальнення цих висновків. Доводить, що у такого-то, пухлина у лівій півкулі давила на підкірку, примушуючи її працювати інтенсивніше, стимулюючи уяву; у іншого — активізувала пам’ять…
— Фальсифікація?
— Не так просто. Бачите, збіжність завжди знайдеться, а деякі безвідповідальні вчені, особливо, якщо вони нетерплячі і недосвідчені, підхоплюють сенсації…
Вони розмовляли ще довго. На прощання професор подарував Трофиновському свою книгу про мозок як керуючу систему…
XXIІ
До допиту Трофиновський готувався довго і старанно, уважно проштудіював книги, взяті у професора Богданова, вивчив підготовлений спеціалістами опис апарата Кидька. Вчені дійшли спільного висновку, що в НК-1 генератор електромагнітного поля з’єднаний складними прямими і зворотними зв’язками з датчиками і мікрокомп’ютером керуючої системи, апарат є цінним винаходом і може являти собою інтерес в галузі біології та медицини. У Трофиновського виникла одна невідчепна думка-запитання, яка не полишала його в спокої. Вона непокоїла слідчого всі дні, а прояснити її міг тільки затриманий на квартирі у балерини. З цим питанням Трофиновський звертався і до криміналістів, і до психіатрів, і до біофізиків, проте вони не могли однозначно на нього відповісти.
— Виходить, недооцінили ми Кидька? — спитав Трофиновський у Богданова, коли вони зустрілися знову.
— Виходить, — згодився професор. — Але коли б він, захищаючи дисертацію, показав комісії апарат або лише його схему, до нього поставилися б інакше. Проте треба сказати, апарат цей не його особистий винахід. Іван Степанович тільки з’єднав вузли, розроблені в різних відділах нашого інституту. Щоправда, зробив це вміло.
— А може, талановито? — спитав слідчий, зазираючи в очі професору.
— Можна сказати й так, — погодився Богданов.
Трофиновський повернувся від професора, охоплений суперечливими почуттями, і звелів привести затриманого.
— Мене ще довго триматимуть тут? — різко запитав Кидько.
— Тут ні, — відповів Трофиновський.
— На що це ви натякаєте?
— Вас будуть судити.
— За що?
— У вас не було відповідного дозволу на випробування апарата на людях…
Кидько урвав його:
— Мій апарат визнають колись одним з найбільших винаходів. Аби ви втямили, на що замахнулися, я, так тому й бути, постараюся популярно пояснити вам принцип його роботи. Вам слід зрозуміти, що будь-які патологічні процеси в організмі супроводжуються зміною біострумів та біополів. Повернення біотоків до норми на біофізичній мові означає одужання хворого. Адже є люди з ненормальними зрушеннями в галузі психіки чи нервових реакцій. Ці зрушення можуть бути викликані вродженими вадами нервової системи, пухлинами, порушеннями в діяльності ендокринних залоз. Розумієте? А мій прилад здатен відновлювати…
— …норму біострумів і таким чином нормалізувати роботу організму, — закінчив замість нього Трофиновський.
— Нарешті-таки зрозуміли. Молодчина! — похвалив Кидько. В його голосі пробивалася погано прихована іронія. — Отже, я можу бути вільним, зокрема і від двозначних запитань та натяків?
— Ні, — зітхнув Трофиновський. — Ви не відповіли на головне питання. А є ще й інші. Наприклад, що саме ви приймаєте за норму? Як її визначаєте?
— Норма визначається по більшості людей, — піднявши руку з витягнутим пальцем, проговорив Кидько.
— Яких людей?
— Звичайних, середнього рівня, так би мовити, посередніх, — з викликом відповів Кидько. — Це вони, зрештою, створюють все на світі, матеріальну культуру людства. До того ж, як мною установлено, всі так звані генії чи таланти — це просто люди з патологічними відхиленнями. Прилад може вилікувати їх…
— Від таланту?! Але що таке норма для людини? Це Ейнштейн чи якийсь нездара, здатний тільки душити талант? Моцарт чи Сальєрі? Ось у чому головне питання.
В очах Івана Степановича блиснуло здивування: хто ви насправді — слідчий чи філософ? Якщо філософ, то тим гірше для вас. Я примушу вас замислитись над такими питаннями, які не спадали вам на думку. Я заведу вас у лабіринт, звідки ви не виберетеся без моєї допомоги.
— Якщо вже ви заговорили про головне питання… Були, приміром, демократії, які допускали разючу нерівність своїх громадян. Вони дійсно надавали можливість особистості розкритися повною мірою і принести якомога більшу користь суспільству. Воно нагромаджувало величезні матеріальні блага і розподіляло їх. Але чи були такі системи тривкими? Ні, ні і ще раз ні! Адже суспільство складається з окремих осіб, співгромадян. А людині, громадянину, важливо не просто мати якийсь там, нехай навіть більш-менш задовільний прожитковий мінімум. Набагато важливіше — точка відліку. Вона для кожного у формулі: “Я не гірше за інших”. Отже, людина може погодитися жити гірше, бідніше, але щоб його сусід, його співгромадянин, не жив краще за нього. Так людині спокійніше, затишніше. Тому-то значно тривкішими за демократії виявлялися такі диктатури, де чітким еталонам норми визнавався диктатор — особистість, як правило, зовсім не геніальна, а посередня, близька і зрозуміла будь-якому членові суспільства. На таких принципах будувалися цілі імперії і існували століттями, чуєте, століттями! Саме такі системи потрібні зараз, коли наш світ роздирають протиріччя!