Я ходив по дерев’яних вулицях селища, сходив на каменистий пагорб, порослий соснами. Так хотілося вірити, що цими тротуарами ходив Єсенін. Зупинявся, розглядав кораблі в бухті і бачив у білій північній ночі своє, нікому невідоме, заповітне.
І в давнину, і в наш час Терський берег вабив до себе любителів народної пісні. Звідки такий самобутній снів? Напевне, тому, що творчість тут виростала в особливому, неповторному середовищі. Цьому сприяли: віддаленість від міст, постійний склад населення, міцні поморські традиції…
Тільки-но встановилася гарна днина, “Полярний Одіссей” вийшов з Умби й рушив на північ уздовж Терського берега.
Спочатку видніли соснові ліси. Берегова смуга ставала дедалі звивистішою. Піщана низина плавно відходила від моря. Далеко-далеко поміж сизих горбовин виділялися три вершини. Кимженські гори.
У гирлах рік Варзуги й Чапомки даленіли піщані.пагорби. Там інколи можна почути дивні звуки. Це співають піски.
Незабаром берег сховався за туманом. А вночі, коли вітер з нальоту розігнав бузковий серпанок, ліси зникли. Замість них одноманітно тяглася тундра. Лише в захищених від вітру місцях, річковійс долинах ріс дрібний березняк.
Горло Білого моря зустріло, як і передбачалося. Справдилися віщування нашого штурмана Олександра Захарова. Завжди спокійний, він довго спостерігав з рульової рубки за буревісниками, чортихався і говорив, що вони обов’язково принесуть негоду.
Шторм, крижаний вітер, тривожне сіре небо. Температура повітря й води чотири градуси.
Увійшли в туман.
Що може бути гірше за шторм з туманом? Особливо в горлі Білого моря, де повнісіпько підводних каменів і мілин. Зіткнення з ними — лихо для будь-якого корабля.
Пролунала команда:
— Всім одягти рятівні жилети!
Дехто поставився до цього з насмішкою. В Білому морі людина все одно не протягне більше десяти-п’ятнадцяти хвилин. Надто холодна вода.
Туман то рідшав, то ставав густішим. Часом видимість сягала доброї сотні метрів. А потім знову ледь можна розгледіти з рульової рубки бушприт шхуни.
В такі хвилини особливо виразно чулися удари хвиль. Раптом в тумані засвітилися вогні якогось судна. Врпи зникали і спалахували знову. Часом здавалося, що. саме вони і є надія, яка вабить, кличе мандрівників. Проте невдовзі ця надін остаточно згасла в тумані.
“Полярний Одіссей” йшов повільно, обережно, як сліпий паличкою, намацував бушпритом дорогу крізь шторм.
Сергій Нікулін і Саша Ніколаєв раз у раз міряли глибину жердиною і мотузяним лотом. Удар об камені міг статися будь-якої миті.
Так у тривожному чеканні добралися до острівця Вешняк. У невеликій протоці між ним і Польським півостровом — затишок. Стали на якір.
Брунатна земля в снігових плямах. Маленькі злі хвилі шмагають каменистий берег. Був відплив. З води в лічені хвилини з’являлися зелені й сині острівці.
Туман порідшав. Далина дедалі яснішала. І “Полярний Одіссей” розпочав прорив з горла Білого до Баренцового моря.
Біля мису Святий Ніс стикалися дві течії. Найпівнічніша точка нашого шляху. Течії зносили шхуну, й, здавалося, несила їй обігнути Святий Ніс. Близько двох годин “Полярний Одіссей” пробивався крізь цю киплячу перешкоду.
І все ж таки пробилися!..
Учасники Біломорської експедиції висадилися на берег. І серед скель і каміння, де пролягає незрима межа Білого і Баренцового морів, ми встановили жердину з пам’ятною табличкою.
Терський берег пройдено!
Бути мудрішими й обачнішими
Навіть ті з учасників експедиції, хто бував на Білому морі, подовгу не могли одірвати погляду від неяскравої краси північної природи.
Мабуть, саме на півночі людина ще більше задумується про те, лцо вода, земля, трави, птахи, люди — в тісному зв’язку. Вони залежать одне від одпого.
Зараз багато пишуть і говорять про необхідність рятувати природу. Здавалося б, немає в неї ворогів. І все ж гинуть ліси, риби, звірі, птахи. Людина однією рукою б’є у дзвін тривоги, другою продовжує знищувати природу. А значить, і себе.
Мабуть, у жодній проблемі не розходиться так далеко слово з ділом.
Фахівці стверджують, що на Білому морі охорону навколишнього середовища поставлено краще, ніж у багатьох інших регіонах країни. Немає підстав не вірити їм. Однак зустрічали ми на своєму шляху і понівечені дерева, і плями мазуту в морі, і мертвих птахів та риб на березі.
З болем розповідали нам жителі Біломор’я про браконьєрів, про лісові пожежі, про судна, що потрапили на камені. Сотні тонн пального витікає в море. Гинуть рослини і тварини. А винні відбуваються “легкими штрафами”, і, звичайно ж, не з власної кишені.
Нерідко таке трапляється в районі Кандалакшського заповідника, найпівнічніпіого в нашій країні. Він був заснований ще 1932 року. Сотні заповідних острівців. Вони розкидані навколо Польського півострова в Білому й Баренцовому морях, у Кандалакшській затоці і водах Варангер-фіорду, що біля самого кордону з Норвегією. Понад півстоліття охороняє заповідник рідкісних морських птахів, тварин, унікальні рослини.
Багато островів укриті чагарником і північною тайгою. На них гніздяться і відпочивають під час перельотів гаги і топірці, північні крячки й турухтани, кайри і поморники.
Один з островів Кандалакшського заповідника — Харлов — став у XVII сторіччі царською “заповіддю”. На ньому зберігали кречетів. Спритних і швидких птахів відловлювали для царевого полювання.
Багатий досвід охорони навколишнього середовища у співробітників Кандалакшського заповідника. Але при кожній зустрічі з ними ми переймалися тривогою за природу Біломор’я. Тривога, як плями мазуту на воді, попереджає нас: будьте мудрішими і обачнішими. Природі, а відтак і вам загрожує небезпека…
На півночі проблема охорони природи досягла найвищої напруги. Адже в умовах вічної мерзлоти життя перебуває біля самої межі своїх можливостей. Ще один крок до холоду — і будь-який життєвий рух припиняється. Крижаний анабіоз. Біла смерть.
Сам чув від спеціалістів: рана полярної тундри від гусениці всюдихода не загоюється майже двадцять років.
Індустріальний наступ на північ. Люди і техніка в неприступних раніше місцях. Як правильно і розумно провадити освоювання краю найризикованішої екологічної.рівноваги?
Скільки зроблено помилок!.. Під переможні фанфари і галас горлодерів на догоду керівництву. Квапливо “освоювали”, “давали план”, “перевиконували”, “підкоряли” тощо. А далі починався наступ пустелі. Схаменемося — і знову дзвін, тільки тепер уже тривоги. Та чи вчасно він пролуна?
Природа довготерпляча. Однак і їй терпець уривається. Вона мстить за насилля. За даними Червоного Хреста, в світі збільшується кількість природних катастроф. З усіх кінців планети долинають зловісні повідомлення. Посуха! Тайфун! Сель! Повінь! Неврожай! Масова загибель тварин!
Зростає щорічне число людських жертв цих катастроф. Після копітких досліджень природи стихійного лиха учені дійшли висновку, що нерідко ці катастрофи є наслідком нерозумної діяльності людини. Дуже часто наше втручання в життя природи веде до порушення екологічного балансу.
На Кольському і Каніному півостровах нам доводилося бачити катастрофічні сліди необачної діяльності людини. Піщані пустелі. Піски, що наступають з моря. Залишені оселі, занесені по вікна й дах. Селища, де нічого не росте.
На очах одного покоління пісок завоював селище Шойна. Кілька років тому це було процвітаюче селище. Тут, на Каніному півострові, живуть рибаки й оленярі. А тепер люди змушені відступати. Ще сумніше, ніж вигляд покинутих домівок, кладовище з перехнябленими хрестами. Пісок і вітер попрацювали й тут. З брудно-жовтого піску зловіспо стирчать старі чорні домовини. Вони ще одне попередження нам, живим.
Природа довготерпляча. Але й їй терпець уривається.