Нам відомо, як гинули могутні держави. Нам відомо, як родючі землі перетворювалися на пустелі. Проте раніше це були трагедії місцевого значення. Нині вплив людства на природу набув планетарного масштабу. Протиріччя між високим рівнем продуктивних сил і вкрай низьким рівнем ставлення людини до природи ставить під загрозу вже не окремі райони, країни й континенти, а всю планету.
Ми повинні бути мудрішими й обачливішими, коли втручаємося в те, що створювалося тисячоліттями. Як часто ми чуємо це попередження. Як часто промовляємо його самі. І водночас триває забруднення повітря, морів і океанів, отруюється грунт, занапащається все, що ми називаємо навколишнім середовищем.
Яку ж допомогу збереженню природи Біломор’я подали учасники експедиції — журналісти, літератори, наукові співробітники? Насамперед — виступили в пресі, по радіо і телебаченню про проблеми рятування унікальної флори і фаупи Біломор’я. Чим більше людей знатимуть про ці проблеми, тим більше шансів їх розв’язати. Тільки діями мас можна зберегти в чистоті води Капдалакшського заповідника, врятувати від наступу піщаної пустелі Канін півострів.
Дід і онук
Причал Архангельського яхт-клубу. Сонце немов намагалося відігріти нас за всі студені, штормові й туманні дні. Плюс двадцять п’ять. Здавалось, навіть “Полярний Одіссей” ніжився в сонячних променях. Тепла хвиля Північної Двіпи трохи погойдувала, і він по-старечому, з насолодою рипів снастями.
Неділя. По набережній прогулювалися дорослі й діти. Вони зупинялися і розглядали “Полярний Одіссей”.
З причалу мене гукнув невисокий сивий чоловік. На його синьому піджаку — орденські колодки. За руку він тримав, білявого хлопчика років восьми. Вони були схожі, і я одразу здогадався: дід і внук.
— Ви пачальник експедиції? — чомусь соромлячись, запитав ветеран і відрекомендувався: — Петро Іванович… А це мій онук. Теж Петро. Можна до вас на палубу?
Я допоміг дідові й онукові перебратися на шхуну, — …Читав про вашу експедицію, — повідомив Петро Іванович. — Сам я фронтовик. А нині на пенсії. Живу в селі. Та ось вирішив онукові Архангельськ показати. Хтозна, коли ще виберусь. Тут ось довідався, що підписи збираєте на захист миру…
— Це я перший по радіо почув, — похвалився маленький Петро.
— Ти, ти, — погодився Петро Іванович. — Встали ми, значить, сьогодні з раннього ранку, вирішили відшукати вас і поставити свої підписи. Приймете наше слово?
За хвилину я розстелив перед дідом і внуком великий аркуш ватману. Вже кілька сотень підписів було на ньому. Рибалки з Шойни і залізничники з Кандалакші, будівельники з Умби і школярі з Чупи. Розгонисті підписи і дрібні, розбірливі каліграфічні закарлючки. Були навіть контури дитячих долонь. Це батьки, які приводили на зустріч з нами своїх малюків, прикладали їхні долоні до паперу і обводили фломастером. Так промовляли своє слово на захист миру ті, хто ще не навчився писати.
Петро маленький схилив набік голову, з цікавістю став роздивлятися підписи, наче збирався перерахувати. А Петро великий якось напружився і метушливо сягнув у бічну кишеню по ручку. Обличчя його набуло урочистого вигляду.
Дід і внук поставили свої підписи.
— Добре б за всіх своїх фронтових друзів, — зітхнув Петро Іванович. — І за тих, хто поліг у боях, і за тих, хто пережив війну…
Він поклав руку на плече Петрові маленькому і з гордістю додав:
— Ми сьогодні вперше в житті поставили свої підписи на захист миру. Один — у вісім, другий — в шістдесят вісім…
Покинуті села
Скільки їх по берегах Білого моря?
Покинуті села, сліпі позабивані хати. Позабивано чиєсь минуле, чиїсь радощі і тривоги, будні й свята. Чи згадують ці почорнілі будинки ті, хто залишив їх?
Покинуте село-скорботне місце, як лісове згарище, як іржавий корабель, як самотня, заросла чортополохом могила…
Одного разу стежка вивела мене до села. І одразу ніби загасив хтось ранкову лісову радість. Змахнув недоброю рукою і загасив. Не рипіли хвіртки, не чути було дитячого галасу, не кудкудакали кури, не гавкали собаки. Щось невловиме, моторошне було в цій тиші.
З цікавості зайшов до першої хати. Запах гнилизни, мишачого посліду й запустіння. На долівці, в купі сміття, валялася лялька з одірваною рукою. Тут колись бриніла радість тих, хто грався цією лялькою. А тепер з темряви чувся шурхіт. Може, пацюки вовтузилися, може, тхір оселився…
Я вийшов мерщій на вулицю і зіткнувся із старезним дідом. Здивовано кліпнув дід ласкавими ясними очима і запитав:
— Що шукаєш, патлашо-бороданю?
— Так просто, зайшов подивитись…
— Ет, знайшов чого дивитись. Роз’їхався люд. Померло село.
— А ви чому не поїхали?
Дід махнув рукою.
— Мені кочувати пізно.
— Та як же ви тут сам живете?
— Сам, та не зовсім. Стара зі мною. А ще наїжджають шофери, і рибаки заходять. Такий-сякий крам і газети привозять…
А потім ми з дідом Єрофеєм, так звали мого нового знайомого, продовжили розмову в його хаті.
— Воно таки-так, і по радіо балакають, і в газетах пишуть: йде молодь у місто, хто на легкий хліб, хто за культурним життям. А я гадаю, справа не лише в легкому хлібі…
Дід Єрофей повагом, проте охоче відповідав на мої запитання.
— …Не про всякі місця кажу, а про своє і сусідські села. Стомилося море, вода темніша та густіша стала, а риби поменшало. І землиця стомилася, висохла, з’яружилась, віками родила. Їй би років із десять — двадцять поспати, лісами вкритись, і воскресне вона молодичкою. А ми її, всохлу, шпигуємо-шпигуємо хімією. Дай стомленій людині замість сну ліки. День стерпить, п’ять стерпить, а на шостий впаде… Пробував землицю язиком?.. Скуштуй. Раніше жирок відчувався, та трохи кисленький, а нині гіркота на язиці лишається. І хлібець, і овоч — все на хімії. А ми очі вирячуємо, звідки в дітей беруться різні алергії. Самим би не захімічитися. Ще років із двадцять тому стали наші помічати: врожай з року в рік — дедалі плішивіший. Збагнули — стомилася земля. Відтоді й потяглися в інші місця…
Звичайно, дід Єрофей не сказав нічого нового. Він не розкрив “наболілу таємницю” покинутих сіл і причини того, що молодь тікає до міста. Все це розкрито міськими теоретиками. Мені чомусь думалося в ці хвилини зовсім про інше. Можливо, слід комусь пробувати “землицю язиком”, щоб і в нього “гіркота на язиці лишалася”. Скільки ми ще будемо ахкати та охкати над “закритими цифрами”: діти-каліки, хвороби, про які сором’язливо мовчимо у “відкритих цифрах”… Правду і тільки правду! Так для кого тоді “закриті цифри”? Мовчимо… Мовчимо… Вигідно одержувати великі врожаї. Будь-яким шляхом, з будь-якою отрутою догодити великому володареві — “плану”. Наступне покоління розплатиться власним здоров’ям. За дурість нинішніх відповідати в майбутньому всім.
Я розпрощався з дідом Єрофеєм. Напевне, для когось він лише відсталий травопільник. Як сміялися ми над цим словом у п’ятдесяті і шістдесяті роки. Подорослішала людина, й сміху поменшало: мільйони хворих. Чи більше? Ох уже ці “закриті цифри”!
Поменше б “закритих цифр” і побільше відкритих, не покинутих сіл.
У кінці дороги
Експедиція, відкриття, рекорд… Як часто ці слова стоять поруч. Не вбачаю в цьому нічого поганого. Більшість людей мріють або мріяли про відкриття і рекорди.
Але в завдання Біломорської експедиції вони не входили. На нас чекала робота в складних умовах подорожей, наукові й журналістські розшуки, важкі морські і сухопутні переходи. Робота по приверненню уваги людей до проблем збереження миру і навколишнього середовища.
Не мені судити, велика чи мала робота проведена. Однак переконаний: все, що ми зробили, потрібне людям. Підтвердили необхідність розвитку творчого туризму і експедицій з програмою; “Подорожі — на службу миру і природи”.