Один — нуль на користь “Ноттінгему”. А через вісім хвилин — м’яч у відповідь. Ось ви бачите, як його забиває дев’ятий номер “біло-рожевих” Інгеллоу. Воротар “Ноттінгему” встиг зреагувати. Пальці Еда Хі торкаються м’яча… Але вибити його Хі уже не в змозі. Чи не правда, драматичний момент!
…Тим часом гра триває. М’яч у Хенріксона. Він пасує його Гамільтону. Той намагається продертися крізь захист “синіх”. Точиться боротьба. М’яч підхоплює Кронкс. Проходить далі по краю. Сильним кинджальним ударом б’є вздовж штрафного майданчика. Хі намагається перехопити м’яч. Але Хоок встигає раніше. У високому стрибку він красиво грає головою. Штанга! Го-о-л! М’яч рикошетить у сітку воріт! Чудово!
Хоок присідає навпочіпки і обхоплює голову руками. Так, радість Пітера зрозуміла. До нього підбігають друзі по команді, обнімають.
…Подивіться ще раз цей гол. Кроуфорд прострілює… Навперейми рвонувся Хі… Хоока з цього ракурсу ще не видно. Він з’являється в леті! Удар! М’яч ударяється об штангу і опиняється у воротах…
А зараз на екранах — Джефрі Тернер. Уславлений тренер. Хоча у “Ноттінгему” прикрість, звичайний спокій не зраджує його. Напевне, в багатій тренерській практиці містера Тернера траплялись і драматичніші епізоди.
Кожна зустріч команд — це протиборство тренерських задумів. Поки що спортивне щастя посміхається Мортонові, його молодшому колезі. А ось і він…
…Його щось непокоїть? Гравці “Айстри” скупчилися навколо Хоока. Кроуфорд жестами кличе на поле лікаря. Що там сталось? Я бачу, як товариші підхоплюють Пітера під руки. Він, здається, не може самостійно пересуватися…
На поле біжать лікар команди, запасні гравці. Всіх випереджає містер Боб — примітний на зріст масажист “Айстри”. Він бере на руки Хоока і виносить його з поля…
Шкода, якщо нападаючий “біло-рожевих” більше не вийде на поле. Пітер Хоок забив гол, який став окрасою матчу. Але сподіватимемось на краще. Як на мій погляд, Хоок не міг одержати важкої травми. Це було добре видно в повторі…
…”Ноттінгем” починає з центру. “Сині” заграли жвавіше, розуміючи, що до кінця зустрічі залишилося небагато часу. Бачу, як хтось із запасних гравців “Айстри” готується вийти на поле. Так, напевно, Пітер Хоок сьогодні вже не гратиме…”
X
Боб потикав товстими пальцями в телефонний диск, і я здивувався, як йому вдається набирати потрібний номер. Отвори явно не відповідали діаметрові Бобових цурпалків. Мабуть, озвалися, і Боб зразу ж натиснув на важіль.
— Вдома.
— Поїхали.
Боб сів на місце водія. Він часто кермував моїм автомобілем.
Настав час розставляти крапки над “і”. Їх було багато. Насамперед — Еіагла смерть Пітера. Зразу після гри я приїхав до госпіталю. Але лікарі нічого певного не сказали.
— За всіма ознаками — крововилив у мозок.
— Він опритомнів?..
— Ні.
— То щось же робиться?
— Не хвилюйтеся, містере Мортон, усе залежне від нас — зробимо. Зараз він в рентгенкабінеті. Конче необхідно встановити, наскільки широко вражена кора…
В холі сиділа бліда Дороті. Я сів поряд. Її пальці із сріблястим манікюром вибивали на світлій поліровці стола нервовий дріб. Я лагідно прикрив їх своєю долонею, ледь стиснув.
— Нічого, все буде гаразд…
І гостро відчув усю марноту й непотрібність цих слів. Яка ж цікава істота — людина, і не треба вже грати, можна скидати машкару, а вона все перевтілюється… Мабуть, маска від довгого носіння вростає в обличчя, стає його невід’ємною прикметою. Це дуже непросто — скинути свою маску…
Пітер Хоок, так і не опритомнівши, помер о другій годині ночі.
Боб виписав крутий віраж і тихо вилаявся. Якийсь задрипаний “лендровер” виткнувся із середнього ряду, і Бобові довелося різко шарпнутися вбік. Добре хоч зустрічних машин не було.
— Таксу тобі водити на шворці, стара мавпо! — пробурчав Боб, угледівши за кермом “лендровера” сивого чоловіка.
Я не чув, щоб хтось називав Боба веселуном. Врешті, почуття гумору ніколи в нього не пробивалося назовні. До того ж його, мабуть, роздратувала недавня розмова зі мною.
Після смерті Хоока Боб настійливо торочив, що тут не чисто. А винен, мовляв, цей потблуда Неш. Пітер був здоровий, як йоркширський бик. Йому ще бігати та бігати! До того ж у цьому сезоні він, як ніколи, розігрався. Чого це психолог почав підгодовувати гравців глюкозою? Хіба це його діло? Напевне, не обійшлося без якихось препаратів. Може, навіть ризикованих. Те, що післяігрові аналізи на допінг нічого не показували, — мало що означає. Ви ж знаєте, що немає чіткої, визначеної межі між допінговими і стимулюючими речовинами. Їх список майже щодня поповнюється. Що з того, коли експерти не знайшли чогось їм відомого?! Він твердо знає: Неш неспроста давав глюкозу. Крихітка навмисне прихопив склянку, з якої Неш частував Хоока. Перед попередньою грою. Знайомий аптекар виявив там рештки не тільки глюкози. І взагалі, ця справа темна. Треба було б повідомити кримінальну поліцію…
— І не забудь, Бобе, розповісти, як ти порушуєш закон про недоторканність житла. Цього ж самого Неша.
Боб вдав, що не розуміє. Непогано, до речі, вдав.
— Твої колишні колеги про всяк випадок “клацнули” тебе на вході й виході.
Тепер здивування Боба було непідробним.
— Ці нишпорки помітно підвищили клас роботи відтоді, як я пішов. Навчилися за одну справу уривати по два гонорари…
XI
Особняк Неша був неподалік від автомобільної стоянки. Боб йшов упевнено, не роздивляючись по боках.
— Що значить заздалегідь вивчити місцевість, — закинув я, але він лишив зауваження без відповіді.
Я натиснув кнопку дзвінка, прилаштованого поряд із садовою хвірткою. Боб сперся на стовпчик і без особливої цікавості розглядав сіренький і досить занедбаний котедж. Мабуть, власник економив нафемонті або оселився в ньому ненадовго.
— Визирає, — флегматично повідомив Боб і виплюнув жувачку.
На крайньому лівому вікні ворухнулася штора.
За хвилину в дверях з’явився Неш. Хоч як дивно, він був у дорогому темному костюмі і бордовій краватці. Може, кудись збирався перед нашим приходом? Чи він завжди такий навіть удома?
Неш був явно здивований.
— Чим завдячую вашому візитові?
А він посвітлішав останнім часом. Уже не такий смаглявий.
— У нас невідкладні справи. Вибачте, що без запрошення. Не було часу його очікувати.
— Прошу.
Неш крутнувся на підборах і пішов попереду. За моєю спиною шурхотів плащ Крихітки.
— Ви досить затишно влаштувалися…
— Дякую! Може, щось вип’ємо, джентльмени?
— Як, Бобе? Слушна пропозиція?
Боб невизначено стенув плечима. Цей порух можна було витлумачити як завгодно.
— Наливайте, Арчібальде. Вип’ємо за те, щоб і на небі Пітер Хоок прибився до путящої команди.
— Так. Смерть містера Хоока — велика втрата для клубу… Навіть важко повірити!
Неш акуратно розлив коньяк. Боб неспокійно засовався.
— Шеф. Я б на вашому місці не пив…
— Це ж чому?
— Щоб не спіткала доля бідолахи Пітера…
— Що ви хочете цим сказати? Ви…
Певно, Неш добирав подумки якусь лайку. Але гарне виховання і недостатнє знання сленгу не давали йому висловитися як слід.
— Так, Неш! Ми маємо відомості, що до смерті Хоока причетні ви!
— Я? Що за дурниці! Чи не цей сенбернар навіяв вам таку думку?
Краєм ока я помітив, що у Боба від люті побіліли вилиці. Уявляю, що б він зробив з Нешем, якби не було тут мене!
— За час нашого співробітництва накопичилося чимало питань. По-перше, що вас тримає в команді? Болільником “Айстри” ви не були і на футболі не знаєтесь. І не намагайтеся мені забити баки казочками про безкорисливість. На Санта Клауса ви не схожі.