А воля мене не кидала. Вона ніби перевела організм у інший режим роботи. Хоча із свідомістю коїлося щось незрозуміле: картини минулого й теперішнього перемішались, і я марно намагався розплутати цей клубок.
— О, аллах, вияви нам свою милість! — шепотів Омар, перехиляючи чергову стопку води.
Він задихався від жари й нестачі повітря. А потім розум його потьмарився й він рвонувся до дверцят, щоб вийти.
— Потерпіть, друже, до ночі вже недалеко. А там, може, трохи попустить… — благав я його.
Голова боліла немилосердно, рот і горло пересохли так, що взялися струпами. Та я почувався краще, ніж Омар. Прийшли на пам’ять слова того чоловіка, з яким я був на іподромі: “Ми, корінні мешканці, переносимо хамсин значно важче, ніж європейці. За довгу і багатостраждальну історію страх перед цим вітром, якого ще називають “подихом смерті”, етав уже нашим спадковим страхом. А де страх, там і слабкість”.
І тут я згадав про радіо. Прочинив двері, щоб вийти й висунути антену. В салон впорснуло суміші пкку й жароти. Та Омар на те ніяк не зреагував. Він був непритомний.
Почувся хрускіт. Нога наступила на щось живе. Водночас дзьобнуло в черевик. Під автомобілем кишіло фалангами. Великі, завбільшки з цигаркову коробку. Ці павукоподібні дуже чутливі до вологи. Шпарини нашої “тойоти” стали для них джерелом вогкості. Але я враз забув про цих істот. Моя темно-сіра машина тепер поблискувала в сутіні пісковію, як балон термоса. На ній не лишилося й сліду від фарби. Стекла теж були вишмуляні піском до матового. “Так ось чому температура в салоні стала нижчою від учорашньої…” — подумав я, висуваючи антену. Перед тим як сховатися в машині, я встиг помітити, що бархана, біля якого ми вчора зупинилися, тепер вже не було. Від нього лишився тільки шар піску, з якого південно-західний вітер і збивав отой гаспидський коктейль.
Із заходом сонця температура трохи спала. Почав подавати ознаки життя й мій товариш. Коли ж крізь завивання і тріск в ефірі голос нуакшотського диктора повідомив, що хамсин уже видихається, Омар і зовсім оклигав. Його навіть стало на те, щоб з’їсти шматок м’яса.
Тим часом із пам’яттю моєю діялося щось неймовірне. Минулі події тасувалися, знову вишиковувалися в ланцюг, який, проте, рвався, щоб з’єднатися в новій послідовності. Все те супроводжувалося віршами, музикою, геологічними й математичними ідеями. Це було як марення. Проте марення, контрольоване свідомістю. Я чув, а точніше сказати, бачив уривки з “Гайдамаків” Шевченка, епізоди з романів Гоголя й Толстого, я проникався ідеями Вернадського й Остроградського. А мої болі, фізичні й духовні, переливалися в дивну, вразливу музику. Я запитав Омара, що відчуває він, але мавр, повагавшись, сказав, що його допікає страх за дітей. “Хто їх тоді годуватиме, мосьє, хто вивчить?”
…Така тиша буває тільки в пустелі й тільки на світанку. Мені не один раз доводилося ночувати просто неба в Сахарі, і я спізнав тієї безмірної тиші в безмежному просторі. Я чекав, що ось-ось вітер і пісок накинуться на автомобіль… Але то таки була тиша. Поруч спав Омар. Чалма зсунулась, і в слабкому світлі, котре ледь пробивалося крізь матове скло, було видно, що голова його стала білою.
Під колесами захрустіло. Мабуть, фаланги. Ми від’їхали від їхнього кишла, і я спинив машину. Весь безмежний простір здавався дном океану, воду якого було сильно змулено недавнім штормом. Омар вийшов з машини. Він ледь тримався на ногах. Повернувшись на схід, він почав молитись. Я тим часом клацнув двома защіпками над лобовим склом, крізь яке нічого вже не можна було розгледіти, й відхилив його на капот.
— Мосьє, — прохрипів мавр, — аллах послав нам важке випробування. Аби тільки цим воно скінчилося.
Ми їхали в пилюці вже близько години. Малі бархани долали, великі обминали. Сонце ще не зійшло, відтак єдиним нашим дороговказом був компас. Омар поволі оживав. Він розповів, що у нього сім дочок і шість синів. Що жінка має середню медичну освіту і через це діти в них майже не хворіють.
— А у вас, мосьє Алі, є діти? — запитав він несподівано.
— Є. Син.
— Один?! — здивувався. — Чого тільки один?
— Аллах не дав більше, — відказав я з усміхом.
До речі, посилання на аллаха — дуже зручний спосіб не казати правди і водночас не брехати. Наші балачки теж були способом відволікати увагу від проблеми води.
Скоро ми вибралися на високий бархан. Власне, то була гора утрамбованого піску, вкутана пиловим туманом. На сході вона випохилювалася в рівнину, а на заході здіймалася метрів на сто і мала форму підкови. Я сподівався побачити у низині поселення. А натомість попереду розкинувся дивний пейзаж. Здавалося, то був край жовтих діючих вулканів, біля підніжжя яких клубочилися руді випари… Щось заскніло всередині. Принишк і Омар. Ми зрозуміли без слів: заблукали.
— Що будемо діяти, друже? — запитав я.
— Не знаю, мосьє, — відказав мавр розгублено.
— Вам, мешканцеві пустелі, слід би й знати.
— Я житель Нуакшота, — заперечив він. — Хоча в юні роки, коли доводилося переховуватися від колоніальної жандармерії, пустеля була для нас надійним притулком.
Несподівано зродилося сонце. Воно нагадувало велику жовту диню на курному баштані. Та в міру того, як ми спускалися з бархана, диск сонця дедалі розчинявся в куряві й давав про себе знати тільки духотою. Ми, орієнтуючись за компасом, від’їхали п’ять кілометрів на північ, а тоді повернули на північний захід. Але навколо не стрічалося жодного знайомого орієнтиру. Пасма рудого пилу, де густіше, а де рідше, надійно маскували все довкола.
— Омаре, — озвався я, — хіба араби не виробили якихось порад для мандрівників, що потрапляють у подібні ситуації?
— Є така порада, — відказав мавр. — їхати в якомусь одному напрямку.
“У Сахарі вітер лягає і встає разом із сонцем”, — каже арабське прислів’я. Що вище підбивалося сонце, то дужчав вітер. Та то вже був звичайний собі вітер. Тривоги він не викликав ні в мене, ні в Омара. Але ж ми не знали, куди їхати. До того ж рудий пил став неначе природною складовою повітря, проникав крізь запинала й, здавалося, вже розносився кров’ю по всьому організмові.
Почало припікати. Я впіймав себе на тому, що весь час думаю про воду. То на пам’ять приходили щасливі дні, коли рибалив із сином, то я згадував страшенну зливу в нашому місті, по якій невдовзі помер мій батько, то мені ввижалися контури артезіанської колонки, яких чимало вже є по Сахарі. Часом ми проїздили такі місця, де я відчував тиск води під двохсотметровою товщею порід. Це відчуття не здавалося мені дивним.
Ми випивали по п’ятдесят грамів води щогодини. Цього ледь-ледь вистачало, щоб не зомліти…
Остання чарка дісталась Омарові. Він підніс білу чашечку до запечених вуст і тримав її цілу вічність, ніби то був останній ковток життя. Тоді, пригубивши, передав мені.
— Омаре, це ваша порція, — несміливо заперечив я.
— Допивайте, не давайте їй випаровуватись… — прошепотів він.
Їхали ми ще хвилин сорок. І раптом я помітив, що руки мої перестають мені коритися. Машина почала робити зигзаги. Я ще встиг натиснути на гальма й знепритомнів. Але тільки на мить. Навіть Омар не зрозумів, що сталося.
— Стоп! — раптом прохрипів Омар. — Зупиніть машину.
Він вискочив майже на ходу.
— Сліди! Мосьє Алі, тут хтось проїхав!