Отут я й збагнув, що бовкнув найбільшу в своєму житті дурницю.
— От-от! Тут ти й попався, голубе! — зловісно процідив вахруст. — Нещасні кальмари… Тепер я зрозумів: ти вирішив, що вахруст — це просто великий кальмар?! Ні! Вахруст — це вахруст! І не про лса ковбаса, в цьому ти зараз переконаєшся!
— Джозефе, у нас гості? — долинуло з кухні.
— Так, одна людина… Вода ще не закипіла?
— Ще ні. Розваж гостя чим-небудь, — промовляв лагідний голосок. — До речі, я вчора була в книгарні Ешема. Мені там подарували якусь книжку. Казали, що про людей. Дай йому, нехай гляне. Вона на поличці.
Я виркнув на поличку. Товста книга в гарній обгортці в барвистою стрічечкою видалася мені дуже знайомою…
Я поглянув на вахруста. Він очманіло глипнув на мене, й, присягаюся, цієї хвилини нас обох осяйнула одна й та ж сама думка…
За мить обгортку було зірвано й господар вп’явся очима в синю обкладинку.
— Кларо, де ти взяла ОЦЕ?!
— Я ж тобі казала: у Ешема. Це — дарунок мені як їхньому постійному клієнтові.
Вахруст од хвилювання зірвався з місця й закружляв по кімнаті, вигукуючи:
— Яка ганьба! Який сором!
Я полегшено випростався на білосніжній підлозі-стелі й подумав собі, що зараз вітерець від вахрустових крил саме до речі.
— Ну, то як? — весело сказав я. — Вода, певна річ, закипіла? Може, допомогти вам знайти підходящого рецепта? До речі: скільки їх там? Триста двадцять п’ять?
— Двісті п’ятнадцять…
— Сегрегація! Зверніть увагу, що вас ставлять вище від нас.
— Киньте знущатися, — буркнув вахруст. Він упав у свій фотель на стелі й понуро додав: — Може, це хтось кепкує з нас? До речі, бажаєте кави?
І, не чекаючи на відповідь, гукнув:
— Кларо, зроби нам каву!
— Годі вам виправдовуватись, — я недбало махнув рукою. — Я вже про все й забув.
— Однак навіщо, навіщо ці кляті подаруночки?!
З кухні полинули пахощі кави.
— Хтось хоче нас посварити, — зміркував я вголос.
— Навіщо?
— Ще не знаю.
— Дурниці! Наші планети дружать тисячу років… Це наївно.
— Але ж ви клюнули? І сокирою вимахували, й довідник переглядали…
— Ну от, а казали, що забули, — образився вахруст. — Тепер довіку згадуватимете…
— Більш не буду! До речі, хто такий Марк Ешем?
— Ні, ні! — він похитав головою. — Це пристойна старовинна книгарня. Я й уявити не можу, як до них потрапило ОЦЕ.
Я взяв книжку й заходився розглядати:
— А що таке “Галактік індастріт”?
— Гендлярі! Колишні хазяї планети. — Вахруст насупився. — Коли їх нарешті скинули, всі з полегшенням зітхнули… А що таке?
— Дивіться, — я показав йому книгу.
На останній сторінці дрібним шрифтом значилося: “Із серії кулінарних видань “Галактік індастріт”.
— Неймовірно… Виходить, такий мотлох вони видають цілими серіями?!. — Вахруст од хвилювання зпурхнув. — Що ж його робити?!
Я підвівся, розминаючи коліна. Вахруст знову опустився на люстру. Вона на жердині мелодійно дзеленькнула.
— Не хвилюйтеся, — сказав я. — Люди й вахрусти завжди були добрими друзями. То невже якась книжка ладна посварити їх?
— Не дамо! — грізно вигукнув вахруст. — Але з чого починати?
— З продавця.
Він здивовано зиркнув на мене.
— З продавця, — рішуче кивнув я головою. — 3 того самого, що так полюбляє робити отакі презенти.
Кімната здригнулася від реготу:
— Геніально! — ревів вахруст. — У нас є окріп на плиті й дві кулінарні книжки! Він сам обере для себе рецепт. Тим паче що я ще не снідав сьогодні.
— Ви що, насправді його… Їстимете? — жахнувся я.
— З’їв би залюбки, — зітхнув вахруст, — однак, на жаль, ми їмо лише шпінат…
Ми вийшли до передпокою.
— Куди ж ви хлопці? Я вже несу каву! — долинуло з кухні.
— На прогулянку! — крикнув вахруст і, підморгнувши мені, весело додав: — Кларо, рибонько, каструлю з вогню не знімай!
Авторизований переклад з російської.
Василь Горват
ОСТАННЯ НІЧ
Сон ще не виповз повністю із свідомості, і все-таки Ніна була вже по цей бік реальності, у непросторій кімнаті, наповненій заиареним чорним повітрям. Давно не прокидалася серед ночі, звикла в ці години міцно снати.
Ще не збляк до кінця відразливий сон — у ньому вона йшла густозарослим, кострубатим од вітру полем. Раптом помітила під ногами чорне, якесь коротке гадюччя, а сама ж боса! І вже вона не має вільного місця, де ступити, щоб не зачепити отієї бридоти. Захотіла повернути, проте відразу згадала, що не може, — за спиною палала червона, болюче-багряна квітка — із тих, що з’їдають живих істот.
Від її яскравості засльозилися очі. Вона знала, що квітка пожирає тільки комах і дітей, але, може, це неправда, може, квітка й дорослих їсть охоче? Пелюстки потягнулися до неї, та Ніна своєчасно збагнула, що це їй тільки сниться, а уві сні можна літати. Для цього досить перекинутися на спину й не напружувати тіло. Відразу так і вчинила — солодко-тривожна млость тихо здавила серце і… примусила прокинутись.
Лежала так невідь скільки секунд чи хвилин, не розплющуючи очі, намагаючись заснути знову, відчути ще раз радість польоту, щоб дух забило… Чому ж вона все-таки прокинулась? Адже жоден різкий звук, жоден доторк не потривожив спокою. Ї раптом зрозуміла чому — поряд не чути звичного тихого сопіння Юри. Простягнула руку, щоб покласти її на груди чоловіка, проте рука, не відчувши звичної живої опори, опустилася на подушку.
— Юрку, — покликала неголосно й спокійно.
Пройшла хвилина, та Юрко не відповідав. А глибокого дихання його таки не чути — значить, не снить.
— Юрку, мені наснилася квітка папороті — дуже страшна… Юрку?
Може, вийшов був непомітно з кімнати? Коли повернеться, вона попросить принести холодного чаю, бо в роті зовсім пересохло. Тільки тепер помітила, що ковдра майже сповзла з неї, скрадливі пальці нічного холоду притулилися до плечей. Минуло хвилин п’ять. Тиша дзвеніла у вухах, мов безперервний телефонний гудок. Зіщулилась під ковдрою, намагаючись повернути тепло. Минуло ще кілька хвилин, а Юрка не було. Увімкнувши нічничок, підвелася в ліжку. Спортивний костюм, якого він скинув перед сном, лежав на кріслі. У ньому Юра ходив сьогодні рибалити. На столі у вазі — польові квіти, знову принесені їй майором Стариковим. Червоний польовий мак у букеті виглядає зовсім чорним у сутінках млявого нічникового світла.
— Не спиться, Ніно? — Голос шелеснув тихо й несподівано, тому так різко й тривожно сягнув свідомості.
Внутрішньо стрепенулася, роззираючи кімнату, — нікого.
— Юро!..
Пройшла ще одна беззвучна напружена хвилина. Потім…
— Ти чому не спиш? — Голос Юрка тепер пролунав хрипко й наче десь здалеку.
Нараз моторош, мов гіпсом, зціпила душу.
— Юро, перестань, чуєш! — прислухалася до тиші.
— Вже не перестану, — зітхнув.
Чулася у відповіді втома й усвідомлення провини.
Ні, вона мусить побачити його негайно, бо інакше не витримає. Де він може ховатися? Ліжко занизьке для того, щоб залізти під нього. Та й навіщо? Шафа відкрита, за столиком його, здається, теж… Хотіла скинути з ліжка нерухомого чорного таргана, що принишк на подушці, як раптом… ні, навіть не усвідомила — просто здогад, ледь зблиснувши, пропав миттю, бо був надто безглуздим, неймовірним. Не може бути, щоб оце чорне членистоноге створіння було… Ні, вона цього не витримає. Гидливість до тарганів вона не змогла побороти ні на біофаці, ні працюючи в радгоспі, тим більше зараз, у школі.
— Так, це я, твій чоловік. Чого ти лякаєшся?
— Ти?! Це неможливо! — але вже була певна, що це він.
