— Ти що, взяв за основу ідею із фантастичного оповідання?
— Взагалі-то так. Точніше, я зрозумів, що принцип каузальності можна обійти, плюс неопубліковані праці Козирєва.
— І ти в своїй статті посилаєшся…
— Тільки на праці Козирєва. Що я, псих, чи що, на нісенітниці посилатися?
— Але все-таки… Ідея-то не твоя…
— Нічого. Ці фантасти висувають їх тисячами, за, статистикою, одна-дві можуть бути правильними. Жоден суд не звинуватить мене в плагіаті!
— Суд? Хіба ти сам не можеш розібратися, що погано, а що…
Ігор так швиргонув паяльник на підставку, що з неї посипалася пахуча янтарна живиця.
— Знаєш, чому я в свої двадцять п’ять уже кандидат і обов’язково докторську зроблю, а їй, як був ніхто, так і зостанешся інженером? А тому, що поки ти розв’язуєш свої дитячі питаннячка, я діло роблю. “Що погано, а що добре!” — поки ти над цим голову ламав, я панель розпаяв. Ти Достоєвського читаєш, а я статті пишу.
— Без посилань.
— Подумаєш, одне-два посилання в дисертації випустив… Забув, розумієш! Просто забув! І взагалі, переможців не судять. — Ігор сердито насупив брови й відвернувся.
— І все-таки… Сьогодні створити машину часу неможливо.
— Саме це голослівне твердження, сприйняте на віру більшістю вчених, і стало для всіх каменем спотикання. Але не для мене!
— Це не твердження, а теорема.
— Тобто?
— Теорема Вегуса. Доводиться від протилежного. Припустімо, подорожі в часі можливі. Оскільки навіть необережно роздавлений у минулому метелик може, як відомо, призвести до значних змін у майбутньому, й враховуючи, що від впливу на минуле майбутнє абсолютно беззахисне, треба сподіватися, що перше, що зроблять наші могутні нащадки, досконало вивчивши закони хронодинаміки, — це запровадять надійні обмежувальні механізми, котрі зроблять досліди з часом у теперіїпньому й близькому майбутньому неможливими. Що й потрібно було довести.
— Дурниця. Коли б ця теорема була справедливою, Уеллс не зміг би опублікувати свій роман, не з’явилося б сотень інших творів, я б теж не замислювався про сутність часу, не було б тоді й цієї установки. Отже, твій доказ не обгрунтований.
— Аж ніяк. Заборона не може бути повною, інакше навіть у далекому майбутньому подорожі також стануть неможливими. Звідки їм взятися, якщо в благодатний грунт сьогодення не будуть засіяні маленькі зерна мрії? З іншого боку, навряд чи наші нащадки захочуть обмежувати свою свободу хоч у чому-небудь, а в часі й поготів. Словом, існування майбутнього унеможливлює створення машини часу в теперішньому. А те, що вона досі не створена, вельми втішно. Отже, у людства є майбутнє!
Ігор загадково усміхнувся, а потім торжествуюче розсміявся. Хоч очі дивились, як і досі, холодно.
— Ти знаєш, що це? — Він знову ляснув по масивній, воронованого металу, стільниці.
— Сам же сказав — макет гіроскопу.
— То я шефові забивав баки. А тобі скажу правду — знаю, не пробовкнешся. Це… — Він запнувся, все ще вагаючись, чи можна довірити мені таємницю. Я мовчки чекав. — Це машина часу!
— Не оригінально. Мабуть, все-таки запиши адреску.
— Яку ще адреску?
— Клініки.
— Не віриш, значить!
— Ні. Щоб цей дивний набір приладів, де навіть вольтметр розтрощений…
— Вольтметр працює, тільки скло нещодавно якийсь ідіот розбив і зламав юпітер.
Юпітером у лабораторії називали встановлену на окремій основі важку штангу з одним або кількома кронштейнами. На кожному кронштейні малося кілька затискачів і різновеликих захватів. На таке напівкустарне пристосування — витвір макетної майстерні — можна було начіпляти масу допоміжного обладнання, починаючи від вентилятора й закінчуючи табличкою “Не мацати! Відрегульовано!”. Здебільшого воно використовувалося для налагодження локального освітлення. Один такий юпітер з вивихнутим плечем кронштейна валявся на підлозі біля столу.
— Ну й народ! Три дні тому шибку розбили, ніхто не зізнався… Тут циркуля не можна залишити без нагляду, не те що машину часу… Не віриш? Відверто кажучи, я сам не впевнений, чи буде працювати. Слухай-но, — пожвавішав Ігор, — хочеш стати свідком вузлового моменту?
— Дивлячись що ти під цим розумієш.
— Це моменти, які визначають історію і які не можуть змінюватися при будь-яких впливах на минуле. Хоча незначні деталі, які не зафіксовані в документах і взагалі, так би мовити, матеріально, можуть зазнати змін.
— Тобто ти вважаєш…
— Безперечно. Якщо машина запрацює, ти станеш свідком події, рівної якій не знайдеш в історії ні давніх, ні середніх, ні навіть пізніх віків.
— Я не про це. Ти гадаєш, незначні зміни можуть статися в минулому.
— Егеж. Тільки тому й здійснима машина часу. Інакше неминуче порушувався б принцип каузальності.
— Він і так порушується. Якщо ти побуваєш у минулому й скажеш, наприклад, солдатові, що його вб’ють, то він, замість того щоб підняти прапор і повести в атаку…
— Ні. Закон великих чисел. Якщо цей солдат злякається, — прапор підніме інший, от і все. Результат атаки не зміниться. Годі, не ламайся! Твоє їм,’я буде записано в анналах золотими літерами поруч; з моїм, правда, дрібнішим шрифтом.
— Гаразд. Умовив. Ми що, в першу подорож вирушаємо разом?
— Ні. Це привілей винахідника. Твоя справа — засвідчити результат перед потемками. Я зараз сяду в машину, щільно заслоню штори її настроюсь на срибок рівно на тиждень назад. Того вечора, я знаю точно, в лабораторії нікого не було. У момент переходу вольтметр покаже різке підвищення напруги. Після цього ти відхилиш штору. Мене на столі не буде. Ти знову щільно закриєш робочу зону й чекатимеш. Рівно через п’ять хвжлин я повернусь. І з цього моменту попрошу звертатися до мене не інакше як “Підкорювач Часу”.
— А якщо не повернешся?
— Значить, розрахунки були помилковими, я потрапив у який-небудь мезозой і мене злапав тиранозавр. Починаємо?
Ігор зняв халат, склав його вчетверо, поклав на стіл поміж телескопом і вагівницею і всівея зверху, незграбно підібгавши довгі ноги.
— Засмикни штори. Буду прогрівати прилади.
Я щільно запнув робочу зову. Завищав блок живлення лазера, ніжно заспівав, набираючи оберти, гіроскоп.
— Вийшов на режим. Вмикаю. Стеж за вольтметром, — почувся притлумлений голос Ігоря.
Там у нього щось клацнуло, стрілка вольтметра смикнулася вліво, але зразу ж повернулась у попереднє положення. Стало тихо. Я відсмикнув штору. Ніжно-рожевим світилася трубка лазера. На вагівниці, що вийшла з рівноваги, ледь чутно співав гіроскоп.
Ігоря ніде не було. Не було також телескопа, електромагніта і, здається, ще якихось приладів. Я ретельно засмикнув штори й засік час.
Рівно через хвилину почулося клацання, а потім лайка:
— Ідіоти! Ставлять юпітер де завгодно! Все діло зіпсували!
Штора відсмикнулась, і Підкорювач Часу зліз зі столу, обережно прикриваючи долонею праве око.
— Дай п’ятака!
— Ти знаєш… Я сьогодні забув гаманця вдома.
Ігор досадливо махнув рукою, вхопив з монтажного столика плоскогубці з червоними ізоляційними ручками й приклав до ока, під яким швидко набрякав могутній синець.
— Розумієш, машина ще не має системи попередження зіткнень зі сторонніми предметами там, у минулому. Я її тому й поставив на інтерференційному столі, що він тут уже півроку стоїть. Останній місяць я на нього взагалі нічого не клав. Та от маєш, якийсь кретин поставив поряд зі столом юпітер, він мене кронштейном прямо в око! Я злякався, відсахнувся й мало ле звалився зі столу. Щоб не впасти, — ухопився за панель і роздавив на вольтметрі скло! Виявляється, це я сам, розумієш! — торжествував Ігор. — Отже, машина працює! — Він облизнув подряпину на долоні. — Треба надалі брати з собою лікаря. А ти? Хоч тепер віриш?
— Схоже на фокуси Кіо. Він теж завжди перед зникненням запинає занавіски. Давай руку, перев’яжу. Не пам’ятаєш, де в нас аптечка?