…Бурмотіння телевізора. Дзенькіт випадково зачепленого фужера. Бентежне шелестіння шовкової білизни, що падала на крісло. Грішна нагота її красивого тіла… Попри свої тридцять п’ять, він чи не вперше так близько бачив і доторкувався до справжньої жінки.
У сильних, закинутих назад її руках, у волоссі, що струменіло якимось хтивим запахом, у великих опалових сосках грудей, в очах, котрі не приховували ані іскри облуди, таїлася спокійна й лагідна сила.
За нею, цією силою, було затишно й тепло. На цю силу можна було покластися.
…А щойно перед цим вони сиділи біля незручного, низького столика. Петро ніяково оглядав то дорогий пістрявий килим, у якому ноги тонули по самісінькі кісточки, то заставлену книгами й кришталем стінку, то двері в сусідню кімнату, де спала чи не спала донька Віки, то на саму Віку, зодягнену в халат, який не вирізнявся строгим покроєм. Поли халата раз по раз розходились, і Петро мав можливість уздріти дещо значно істотніше, аніж її мармурові коліна.
На превелике Петрове здивування, Віка виявилась чудовою господинею. Столик був заставлений воістину ресторанними наїдками. І посилання на те, що, мовляв, часу було обмаль і все це нашвидкуруч, було не більш аніж привід задля компліментів. І він справді наговорив їх стільки, що Віка замахала руками:
— Пий і їж. Теж мені, ще один лакувальник дійсності знайшовся. А хочеш, я прочитаю тобі кілька віршів.
Є на білому світі диваки. Природа наділила їх тим, про що інші лише мріють. Проте вони не надають цьому анінайменшого значення. Вірші, які писала Віка, були чудовими поетичними мініатюрами. Однак завжди, як тільки їй радили запропонувати їх якому-небудь журналові, вона лише весело відмахувалася: “Такого тепер не друкують…”
Декламувала Віка жартома, ніби кажучи: “Бачите, які спадають мені на думку дурнички…”
Скінчивши декламувати, вона швидко запитала:
— Ну, як? — І, не давши йому відповісти, перевела на інше: — Чув? Райка народила двійню. Оце баба!
— Заздриш?
— Уяви собі. Коли б у нас з Миколою було по-іншому, я б народила купу дітей. Була б на нашому масиві єдиною матір’ю-героїнею!
— Невже?
— Слово честі! Жінка-журналіст такий самий парадокс, як жінка-начальник. Ми повинні народжувати. Бути коханими. Гадаєш, отут, — Віка приклала руку до грудей, — ось тут, від часів Адама щось змінилося?
— Безперечно.
— Глибоко помиляєшся.
“Час іти”, — подумав Петро. Чудернацькі “дзиґарі”, що увінчували сервант, показували дванадцяту.
У розпалі суперечки про шкоду емансипації Віка опустилась на килим. Петро по-лицарськи став перед нею на коліна. Він гадав, що хоробрості на прощальний, до того ж спрямований у таке нейтральне місце, як шия, поцілунок, у нього вистачить. Проте наткнувся на гарячі Вічині губи… Він цілував і відчував, що вона зараз також у полоні солодкого, тривожного дрожу…
— Як поїдемо? — Зарипів шкірянкою таксист.
— Все одно. — Петро на мить уявив, як, зачинивши за ним двері, Віка поправила волосся й закурила.
У її погляді, спрямованому кудись крізь чорний квадрат вікна, було спокійне розчарування. Недолюбив він її, недопив. Залишився у якомусь непростимому ганебному боргу.
Покривулявши лабіринтами напівтемних вулиць, таксі нарешті зупинилося біля височенного залізобетонного пенала.
— Приїхали! — клацнув таксометром водій.
Корженко отямився. Так швидко? Він тицьнув водієві троячку. Ступив на асфальт. Глянувши на свій будинок, Петро спохмурнів. Зараз буде найважче — зайти до під’їзду, піднятися на третій поверх, повернути в дверях ключ і ступити в сторожку тишу.
Ніхто його не зустрічатиме. Ані син, ані дружина. Хіба що попелястий Пушок лінькувато сплигне з тумбочки й, муркочучи, почне тертися об його штани.
Петро пошукав у кишені ключа. Але замість нього намацав двокопієчву монетку й рішуче попрямував до телефонної будки.
Сигнал десь довго блукав. Нарешті почулися гудки. Один, два, три… Трубку зняли на десятому.
— Алло, алло, Куйбишев!.. Це ти, Миколо?
Здавалося, хрипкуватий голос Віки виповнював усю систему столичної АТС, усе місто, весь світ… І Петрові хотілося закричати: “Ні, не Куйбишев! Це громадянин Корженко, який вас божевільно кохає. Не кладіть, ради бога, трубку! Він буде йти на ваш голос!..”
Проте не закричав…
Усе це було давно. З півроку тому. Але тепер знову промайнуло перед ним. Вірніше, він натиснув кнопку нейротелеконтактора, такого собі голографічного проектора людських спогадів та мрій, і опинився на Землі. Прийшов до Віки на гостину.
Такі сеанси психологічного розвантаження передбачалися штатним розкладом. Надто тоді, коли астронавти роками вешталися в космосі. Інакше від самоти збожеволієш, незважаючи на опіку Центру.
Скориставшись нейротелеконтактором, він (залізне правило!) мусив увімкнути автопілота… Петра пройняв холодний піт: останні сорок хвилин “Протон” плив у космічній порожнечі, мов дошка у морі.
Де карта? На екрані спалахнув квадрат космосу, в якому зараз знаходився “Протон”. Синя цятка корабля майже зливалася з яскраво-червоною плямою, над котрою пульсував напис: “Чорна діра”… Хлопці називали це місце по-різному: “паща Чорного диявола”, “космічний Бермудський трикутник”, “небесна яма”… І, звичайно, обминали його, як то кажуть, десятою дорогою. Хоча багатьом і не вірилося, що нібито цей мільйоннокілометровий гравітаційний насос здатен втягувати, мов порошинку, не тільки космічний апарат, а й цілу планету.
А деякі гіпотези наполегливо переконували, що чорні діри притягують навіть світлове проміння, радіохвилі й надають спійманій субстанції апокаліптичних прискорень, стискують її до розмірів елементарних часток. І ніколи вже не випускають свою здобич.
Невже це кінець? Невже він так дорого заплатить за побачення з Вікою? З жінкою, яка вже наступної ночі після прощання з ним так само солодко стискала в обіймах іншого, хай і законного чоловіка.
Та ні, ні! Дурниці! З переляку він ладен спаплюжити весь світ. Віка — чарівна, кохана, єдина… До того ж, як і Петро, не надто щаслива. Хоч їм обом часом і заздрять. Їй — з-за таланту й краси. А йому — за славу та достаток. Мовляв, астронавті, відкриває нові світи, має грубенькі гроші, носить наї погонах три зірки… Ех, люди! Вони навіть не підозрюють, що, маючи усе це, можна бути нещасливим… Адже вони з Вікою ніколи не будуть разом. І на заваді тому не мораль, а медицина. Космічна медицина, яка, мов розписка про нерозголошення державних таємниць, категорично забороняє йому розлучення. Ескулапи, ці чаклуни у білих халатах, мусять знати достеменно, як впливають отакі тривалі космічні прогулянки на генетику наступних поколінь…
Заздрісники навіть не уявляють, скільки віддав астронавт за свою високу зарплатню. Іноді гірко думаєш: ну чому ти, наприклад, не чабан, який ходить собі з ґерлиґою і без оцих комп’ютерів, без команд із Центру, без божевілля аварійних посадок спокійно вдихає кришталеве гірське повітря?
Втім, до біса філософію! Треба всі п’ятнадцять (чи скільки їх там у нього під шоломом!) мільярдів нейронів мобілізувати на пошук виходу із цієї халепи. Отже, його в Центрі не чують тому, що ця клята діра ковтає радіохвилі. Може, спробувати світловий сигнал? Насунувши на очі захисний світлофільтр, Петро випустив з-під черева “Протона” спеціальну ракету. В радіусі тисячі миль спалахнуло сяйво, еквівалентне вибухові кількох водневих бомб. Проте Центр, ніби там у них заїло грамофонну платівку, повторював: “Протон”, “Протон”, ми вас не чуємо!”
Виходить, що навіть такий потужний спалах не вирвався із страхітливої пастки, прилипнувши до невидимих гравітаційних материків, немов залізні ощурки до магніту. Прокляття!
Петра вдавило в крісло. Він не міг тепер навіть дістатися до штурвала. Страшенний біль терзав кожну клітину його дужого, тренованого тіла. Здавалося, неначе він вдихає тягучий розчин бітумної смоли, а в жилах повільно тече смертоносна ртуть.