— А червоні запевняють, що демонстрації якраз тільки й стримують наших політиків та військових від фатального кроку, — нерішуче заперечу я.
— Дурниці! — мотне головою Джо. — То все пропаганда й демагогія… А взагалі скажу тобі щиро, Френку, ну його все до біса! Нехай собі мітингують, протестують — наше діло сторона, чи не так? Нам би добру чарчину віскі, смачно попоїсти та щоб робота була… Ну, бувай здоров!
Джо пірне у двері свого затишного будинку, й за мить звідти долине нерозбірливий (якість запису погіршується з кожніїм днем)’ лемент його благовірної. А я ще якусь хвильку подихаю вологим, з металевим присмаком повітрям. Певно, Кібітц має рацію — наше діло сторона… Потім піду додому.
Вимкну живлення (акумулятори треба берегти), і коли розтане голографічне зображення відеозапису вечірньої вулиці та її мешканців, з тихим шарудінням зупиниться двометровий відрізок стрічки, що імітує рухомий тротуар, роздягнусь, ляжу в ліжко й, повернувшись обличчям до бетонної стіни свого протиатомного бункера, засну…
А поки що неквапом крокую тихою вечірньою вулицею.
— Доброго вечора, містере Сміт! Як наші справи, місіс Уолтгрейв? А ви, міс Річардс, скоро покличете на весілля?
Тіні не відповідають…
НЕСПОДІВАНИЙ ВАРІАНТ
Тільки-но я відчинив двері шлюзової камери, як м’яке блакитне світло плафонів залило кабіну гіперпросторової капсули. Потім підійшов до пульта керування, натиснув кнопку трихвилинної стартової готовності. Зручно вмостився в кріслі, застебнув ремені безпеки. Цього, власне, можна було й не робити: капсула стартувала так плавно, що якби на пульт поставили склянку з водою, вона б навіть не схитнулась. Однак інструкція вимагала, як вимагала вона й того, щоб пілот під час польоту обов’язково був у скафандрі, не дивлячись на те, що в кабіні цілком можна було обійтись й без нього.
Я увімкнув зв’язок, доповів про готовність до польоту.
— Щасти тобі, Миколо! — пролунав у динаміку голос керівника Центру підготовки, котрий кілька годин тому вручив курсантам, у тому числі й мені, жетон, на якому була зображена срібна ромашка — символ приналежності його власника до особливої когорти людей, спеціально підготовлених для роботи в екстремальних умовах.
Нелегко він мені дістався. Дев’ять років напруженого навчання, занять фізичною і спеціальною психічною підготовкою… Нарешті позаду випускні екзамени. Зараз практика. Потім два-три тижні відпочинку на Землі, а далі — самостійна робота…
Пролунав зумер, підлога капсули ледь відчутно завібрувала. Поверхня астероїда стрімко пірнула вниз, оглядові екрани на мить запнула непроглядна імла… І знову засяяли зорі. Отже, за якісь секунди я здолав кількасот мільйонів кілометрів, що відділяли Весту, на якій містилася наша база, від Землі. Капсула вийшла на стаціонарну орбіту й нестримно полинула до точки, в якій мали увімкнутися гальмівні двигуни. За звичкою я поглянув на прилади й раптом відчув, як по спині поповзли мурашки: датчик показував рівно половину необхідної кількості пального для спуску при даній масі капсули.
Що могло трапитися? Натренована думка працювала блискавично. Було два варіанти: або ж капсулу недозаправили перед стартом, або… Перший варіант я відкинув одразу, — особисто сам перевіряв запас пального. Тоді залишалось припустити, що у вантажний відсік капсули без мого відома було вміщено якийсь вантаж… Я ввів до ЕОМ необхідні дані — й вийшло, що той вантаж має масу шістдесят кілограмів…
Бортовий хронометр показував, що до запуску гальмівних двигунів залишилось менше семи хвилин. Отже, за цей час маю встигнути виявити незапланований вантаж. І, хай потім не ображається його власник, через шлюзову камеру викинути за борт.
Я миттю відстебнув ремені й кинувся до вантажного відсіку, котрий мав бути порожнім. Натиснув кнопку — двері легко зсунулись убік. Відсік справді виявився порожнім, якщо, звичайно, не рахувати… дівчини, яка, закутавшись у розкішну молесонову шубку, солодко спала на одній з полиць…
Чомусь пригадалось останнє заняття з курсу прикладної евристики. Протягом десяти хвилин курсанти мали знайти вихід із ситуації, подібної до тієї, в якій опинивсь я. Того разу мій напарник запропонував, жартома, звісно, попросити непроханого гостя залишити капсулу. Правильним же було рішення негайно запустити гальмівві двигуни й, зманеврувавши, чекати допомоги на орбіті… На жаль, і цей варіант мені не підходив: надто мало залишалося часу…
— Вставайте, красуне, — поторгав я дівчину за плече. — Приїхали…
Моя несподівана попутниця повільно розплющила очі, зіскочила з полиці й солодко потягнулась.
— Так швидко? Ви вже вибачте, що я без дозволу, — всміхнулась винувато. — Посварилась з нареченим і вирішила не чекати рейсової ракети…
— Які дрібниці? — махнув я рукою. — Тим більше що все це скоро не матиме ніякого значення — хвилин через десять обоє ми перетворимось на попіл…
— Хіба ми ще не на Землі? — на обличчі пасажирки відбилось щире здивування. — І чому це капсула раптом перетвориться на попіл?
— Пояснюю за черговістю надходження запитань. Як бачите, — я повів рукою у бік оглядових екранів, — ми ще в космосі… А згоріти маємо тому, що запас пального в капсулі розрахований на одну особу. Однак навіть його б вистачило, коли б хтось із нас двох залишив капсулу.
— Що ж робити? — розгублено прошепотіла дівчина.
Я поглянув на хронометр — до запуску двигунів залишалося близько чотирьох хвилин.
— Особисто я вважаю, що обидва згадані варіанти нас не влаштовують, — зауважив спокійно. — Отже, роздягайтесь…
— Що-о?! — злякано перепитала дівчина.
— Так, — кивнув я, — вам не почулось. І якомога швидше…
І першим почав скидати скафандр…
Доки пасажирка вовтузилася з шубкою, я звільнився від скафандра, додав до нього валізу з особистими речами. Потім на купу полетіла шубка дівчини, за нею — її валіза. Але цього, звичайно, було мало.
Оглянув кабіну — єдине, що можна було викинути з капсули — крісло пілота. Добре, що воно було прикріплене до підлоги не наглухо, а спеціальними затискувачами й розбиралося буквально протягом хвилини.
Крісло важило кілограмів сорок. Однак, враховуючи вагу інших речей, цього повинно було вистачити… Вимкнув поле штучного тяжіння, відчинив внутрішні двері шлюзової камери, повпихав туди зібрані речі. Потім її загерметизував і увімкнув насоси: коли відчиниться вихідний люк, стиснуте повітря викине речі в простір…
— Відмінно, пілоте Клепачу, — раптом почув я голос незнайомки. — Ви з честю витримали останнє випробування. Як представник Центру підготовки висловлюю вам подяку…
Я машинально прибрав руку від червоної кнопки аварійного відчинення зовнішнього люка. Цього варіанту я не врахував. Ну й акторка!
— Пального було заправлено дві норми, — провадила далі дівчина. — А датчик відрегулювали так, щоб він показував рівно половину його…
Не знаю, можливо, я повів себе, як невихований хлопчисько. Але надто вже образився, що навіть і після випускних екзаменів мене продовжували перевіряти… Хоча й викладачів можна було зрозуміти: їм теж треба знати, як зреагує на несподівану ситуацію людина, котра вважає, що все вже позаду… Одне слово, я натиснув кнопку…
— Шубки шкода, — зітхнула співробітниця Центру, спостерігаючи на екрані, як, зблискуючи сріблястим хутром, поплив кудись у космос модний виріб з молесону.
ВТЕЧА
— Досить! — стукнув я кулаком об стіл. — Мені набридло…
У відповідь на цей мій суто символічний жест по кімнаті прокотилася невелика сейсмічна хвиля, викликана падінням на підлогу останнього полумиска з бабусиної спадщини. Звісно, упав він не за власним бажанням, а при безпосередній допомозі моєї любої дружини…