— З мене досить, — повторив я, щоправда, вже тихіше, хоча бити, здається, було більше нічого. — Мені набридли твої вибрики, й оцей незмінний гороховий суп, яким ти, напевне, хочеш спровадити мене на той світ… Я йду від тебе.
У відповідь — мовчання. Я одягнув плащ, схопив капелюха й, ступаючи по хрумких осколках порцеляни, — все, що залишилося від нашого сімейного щастя, — вийшов з кімнати. На вулиці пірнув у густий людський потік та й поплив разом з ним невідомо куди.
Раптом я звернув увагу на робота, котрий прикріплював до стіни якоїсь споруди великий рекламний щит. Знічев’я зупинився й почав спостерігати, як він спритно орудує інструментами. Нарешті все було готово, робот клацнув умикачем, і по стіні стрімко помчали червоно-оранжеві літери…
“Робінзонада двадцять другого сторіччя! — волав напис. — Коли ви хочете зазнати неймовірних пригод, випробувати свій характер і силу волі у герці з первісною природою — звертайтесь до нас, в бюро по освоєнню нових планет. Вступайте до лав космічних робінзонів!”
Я мало не підскочив від радості: це було саме те, що треба…
Контору цю, мабуть, було створено зовсім недавно. У кімнатах безладно нагромаджені столи, шафи, стільці, картотеки. У одній з кімнат на канапі сидів молодик і гортав журнал. Я нерішуче зняв капелюха:
— Вибачте, я, здається, невчасно?
Молодик схопився з канапи, підсунув до мене стілець.
— Ну що ви, що ви… На це безладдя не звертайте уваги: ми щойно сюди перебрались і ще не встигли навести порядок… Отже, хочете стати космічним розвідником?
— Так. — Я ствердно кивнув.
— Це благородне рішення, — похвалив мене молодик. — На Землі стає тіснувато, відтак треба думати і про недалеке майбутнє, нашукувати нові планети для переселення. Щодо вашої роботи… Одержите відповідний інструктаж і швидкісною ракетою будете відправлені на одну з планет, умови там мало чим відрізняються від земних. Деякий час поживете, а потім повернетесь назад. Звичайно, можна було б послати автомати, але все ж краще, коли тамтешні умови вивчатиме людина… Щоправда, в усьому цьому є один малоприємпий нюанс: допоки ви літатимете, на Землі мине десь близько ста років, і декого з близьких чи рідних ви ризикуєте вже не побачити…
Я внутрішньо усміхнувся, однак вголос сумно мовив:
— Що ж, для загального блага люди йшли ще й не на такі жертви…
Я вибрався з анабіотичної ванни, добряче розтерся рушником, одягнувся. Через ілюмінатори до ракети зазирало ласкаве сонячне проміння. Пройшов у лабораторію, поцікавився показаннями приладів: наші вчені не помилились — атмосфера цієї планети була цілком придатною для життя. Причепив на всякий випадок до пояса променевий пістолет і вийшов з ракети…
Навколо буяв могутній прадавній ліс. Дув легенький теплий вітерець, у кронах дерев щебетали якісь пташки. Я солодко потягнувся: таки молодець, що згодився на цю подорож…
Раптом наді мною пролунав підозрілий тріск. Я машинально ухопився за пістолет і поглянув угору. Над галявиною, граціозно помахуючи великими прозорими крилами, кружляв елегантний орнітоптер…
— Робінзонада, здається, не відбулась, — з жалем констатував я. — Тут вже є суспільство високорозвинутих П’ятниць…
Застібпув сорочку на всі ґудзики, змахнув з черевиків пил космічних доріг і приготувався до зустрічі. Орнітоптер сів на галявину, відчинились двері і…
Перед моїми очима попливли різнобарвні кола, у вухах задзвеніло, й, втрачаючи свідомість, я гепнувся на грунт…
Опам’ятався від безжурного щебету моєї дружини та їдкого запаху нашатирю, котрий вона дбайливо тицяла мені під носа.
— Не чекала, що ти так зрадієш нашій зустрічі, — торохкотіла моя половина. — Розумієш, рік тому сконструювали нові ракети, швидкість яких утричі вища, ніж у тієї, якою полетів ти. Тож я й подумала, що тобі тут буде сумно без мене, й вирішила зробити сюрприз…
— Це тобі непогано вдалося, — безнадійно зітхнув я.
— Але вставай, — не вгавала дружина, — ти ж, напевне, зголоднів за час польоту? Ходімо зі мною, я почастую тебе чудовим гороховим супом…
І тут я знепритомнів удруге…
Рафаель Левчин
ДИСЕРТАЦІЯ
…Віддалено так пригадую, що колись все інакше було. Ходили ми в кіно… може, навіть і в театр… ні, в театр, здається, не ходили, точно вже не пам’ятаю. Давно було… У відпустку їздили до моря… або у гори… Книжки всякі читали… виставки картин відвідували, лаялися… З ким лаялися, не пригадую… Мабуть, з друзями. Ну аякже, у нас же тоді друзі були, ми з ними під оцю, під гітару, співали. От що співали, не пам’ятаю. Давно було… Точно пригадав — собака у пас був. Великий такий. Не пам’ятаю тільки, якої породи. Лапи, здається, чотири, хвіст один, вухо одне. Друге хтось із друзів відкусив під цим ділом.
Колись, бувало, приходиш додому — пахне так приємно, смачно парфумами всякими, пирогом “бабин сюрприз”, кавою “арабіка”… Жінка назустріч вибігає, на шию кидається, псина скаче — лизнути їй закортіло…
Ет, що там казати!
Тепер приходжу — запах стоїть, наче від сиру “рокфор” або іще гірше. Я, звичайно, злегка нервую. Гукаю:
— О-о-лю!
З’являється дружина, в азбестовому комбінезоні, смачно цілує мене через респіратор і зразу попереджає:
— Вибачай, дорогенький, у мене саме дослід!
— А чим це так… пахтить? — питаю сумно.
— А, це трихлорціантетрагідрофурилметанізофосфін! — каже.
— Він часом не…. отруйний?
— Та ні, та ну що ти! Смертельни хвипадків не зафіксовано, найчастіше — тимчасова втрата зору, а іноді може й параліч…
— Ну якщо так, то хай… А поїсти є щось?
— Пошукай там, у холодильнику, любий, тільки дуже тебе прошу, обережно, — на нижній полиці петролейний ефір, не виверни, може рвонути!..
“Е-е, — думаю, — дзуськи! Красно дякую, нехай у тому холодильнику вороги мої шукають!” Витягаю з кишені білий сухар — НЗ, стою посеред хати і жую. Сісти все одно піде — довкола стоси довідників, монографій, оберемки перфострічок. На підвіконнях колись були квіти, тепер — колби. В одній з них гомункулус мешкає — живісінький. Ненавиджу його! Вилупить баньки — і дивиться, дивиться… Гіпнотизує, стерво…
Телевізор вмикати не можна категорично — від нього осцилограф смикається. Від електробритви ще більше… Може, міркую, мене Агата Крісті потішить… Учора почав читати, жахливий детектив, одначе. Вісім трупів у вагоні-ресторані. Катюгам по заслугах! Теж мені — гурмани. Біфштекси, либонь, замовляли!…
Поліз до книжкової шафи. “Виміри дипольних моментів”, “Вступ до теорії множин”, “Теорія флуктуацій”, “Стереофосфороорганіка”, “Магія біла”… А де ж Агата? Шукаю-шукаю — нема ніде. Мабуть, уже втрачаю зір!
— Олюсю, — питаю улесливо, — ти часом не знаєш, де Агата Крісті?
— Знаю! — відказує гордо. — Я на неї таблицю констант надплинності виміняла.
Гомункулус, падлюка, хихоче!..
Скоріше б уже! Скоріше б вона закінчила мою дисертацію!
Михайло Меркулов
ЗОЛОТІ РИБКИ ПІД ЧОРНИМ ЛАКОМ
Десь там, за вікном, тріснула вербова гілка… Ба, я відчуваю простір! Чи, може, то хруснули мої перележані пальці?.. Хм, важкий і неоковирний — таким я себе відчуваю. Тіло моє чомусь не підвладне моїй волі. Проте я знову можу мислити…
Хтось торкається мого чола, і я розплющую очі…
…І повне відро сприсає в криницю!
— Я так і знала, так і знала, — дзеленчить Надійна, радіючи можливості пожурити мене.
— Усе ти знаєш, розумнице наша, — кажу я і лягаю грудьми на слизьке цямриння, заглядаю вниз, наче поглядом можна витягти відро.
— Це баба Галя про тебе все-все знає. Каже: ось приїде Ванько й відразу ж побіжить по воду.
— Ну то й що?
— Що-що! Впустить відро в криницю, бо він завжди його впускає, як приїжджає у гості.