— Слухай, Надійно, ти не знаєш, де рачок лежить?
— Знаю. Баба Галя тобі рачка не дасть, бо ти й рачка втопиш. Баба Галя сама відро виловить, бо ти у нас клишорукий!
— Таке скажеш, я просто відвик.
Тим часом Надійка сміється вже десь аж у сінях, а в мене починають боліти груди, і я підводжуся з цямрин…
…Бринить, струмує світло. А я, мов шуліка, ширяю над стелею. Воно й не стеля, а ціла левада з павучком у кутку. Мені здається, що я ось-ось упаду в темну калюжу чийогось стогону. Починаю стогнати й сам. Чийсь голос— такий знайомий, а не пригадаю чий — то ближчає, то розчиняється у німоті…
…Невидимий сад серед ночі, і ми в тому саду невидимі.
— Надійко, ти де?
— Ось я, не бійся, іди за мною.
Навмання простягаю руку й намацую шорсткий стовбур вишні. Потім ми навпомацки рвемо у підрешіток ягоди.
— Підніми мене, бо внизу я вже все обірвала… Ванько, — шепоче мені прямо у вухо Надійка, — приїжджай до баби Галі й наступного літа, і я приїду, гаразд?
— Ти думаєш, баба Галя нас запросить? Від нас же лише збитки!
— Баба Галя нас дуже любить. Ванько, — тулиться до мене Надійка, — знаєш, що каже про тебе баба Галя? Каже й сміється: ось приїде наш Ванько й побіжить по воду, а потім ухопить друге відро й піде збирати огірки та все огудиння витопче.
— Відтепер я буду дуже обережним.
— Все одно ти такий обланій, бо в тебе такі великі черевики. На тобі вишеньку, де твій ротик?
Раптом дитина засинає в мене на плечі, я поволі виходжу із саду й нід лапатими зорями прямую до хати…
…Я схиляюся над стурбованим Петром. Він повільно ворушить губами, а що каже, ніяк не розберу. Чи то Петро схилився наді мною, не може розчути моїх слів?..
…— І чого ти скиглиш?
— Не скиглю, а плачу, який некультурний десь узявся! Я ось бабі Галі все-все розповім, а вона тебе за це корову доїти посадить. Візьмеш ти нарешті на руки мене чи ні? Якби ти втомився, я б тебе взяла.
Опинившись у мене на плечах, Надійка тут же втихомирюється, а потім гукає на всі луки:
— Гляди не вступи, Ванько, в калюжу, обминай, обминай, бачиш, яка велика калюжа!
— Ще б пак! Дощ же цілісіньку ніч репіжив, а ти спала й не чула.
— Який там дощ! То калюжники воду всюди порозливали. О, глянь кобила пасеться. А як напасеться, відкопилить губу і в гараж спати поїде.
— Не в гараж, а в стайню. І не поїде, а піде.
— У гараж, гараж, — сердиться Надійка. — Ти такий великий, а геть нічогісінько не тямиш.
За густими заростями шелюги плюскотить, світиться Псьол.
— Ванько, давай купатися довго-довго, доки вода не вичахне. Коли я накупана, тоді стаю такою лагідною, як баба Галя, правда ж?..
Хтось прикладає до мого лоба холодну марлю, густі патьоки струмують по обличчю, зволожують повіки, вуста, шию.
— Привіт, Петре, — кажу, — ти давно коло мене?
— Драстуйте, Іване Пилиповичу. Третій день як пускають, а то казали: грип, не можна. Ну, як ви?..
Петрові зіниці світяться й пульсують чимось еєсслим, пустотливим.
— Так що вам снилося, га?
— А ти звідки знаєш, я, мабуть, щось таке наговорив?
Петро червоніє, а сам нашорошив вуха, мовчить. Починаю пригадувати… Наче я сплю просто неба, на голій землі, й мені сонному в рот заповзла гадюка. Я качаюся, вадихаюсь і ніяк підвестися не можу. Думаю: капець. Аж раптом невідь звідки взявся Петро, схопив гадюку за хвіст і витяг її із мене… Фу!
Довго мовчимо, доки я на стелі не помічаю масну чорну кіптяву. Невже? Здригаюся від здогаду.
— Петю, скажи чесно, ти?!
— Тільки не хвилюйтеся, Іване Пилиповичу, — блідне Петро. — Мама розмовляла із заввідділенням, і та натякнула, що… Я вирішив спробувати, правда, боявся, раптом нічого не вийде…
Намацую Петрову руку й тисну її доти, доки він не обхоплює мою долоню ще тонкими, проте вже тужавими пальцями. Моїй волі знову підвладне моє тіло! Пробую перевернутися на правий бік і впадаю в небуття, може, до наступного ранку, а може, їх минуло вже кілька.
Я все ж повертаюся на правий бік і бачу свого сусіда в жовтими-прежовтими руками, оголеними до ліктів. Наче вихвецькашши вохрою. Вивчаю свої руки, вони білі мов крейда. Сусід уважно слідкує за мною. Біля нього нишкне літня жінка.
Коли до мене знову повертається свідомість, жінки в палаті вже немає, а сусід відкашлюється і на мій запитальний погляд роздратовано кричить:
— Ти такий же, як і я, зрозумів? — І уточнює: — Тебе також привезли після операції рівно через двадцять хвилин. Розрізали і зашили…
Сусід заходився кашлем. Це триває так довго, що я більше не витримую, сповзаю з ліжка, добираюся до сердеги, хапаю за жовті руки, трясу з усієї сили доти, доки він не змовкає. По хвилі я чую докірливий шепіт:
— Навіщо ви це зробили? Мені було так добре!..
Я звівся на ноги й незчувся, як опинився в коридорі. Медсестра, в рукав якої я вчепився, зіпала щербатим ротом, розмахуючи вільною рукою:
— Вмерти людині не дає! У нього агонія, а ти, як манія, вештаєшся тут!
Серед ночі сусід захрипів. Мене від того стало лихоманити. Я спробував зосередитися, зіжмакав навколишню темряву. Зовсім поряд відчув чуже натужне дихання і всім своїм єством уп’явся в щось жилаво-пульсуюче, бридке. Коли моя воля видобула його із сусідового тіла, воно випорснуло й, звившись угору, спалахнуло жовтуватим полум’ям. Я не спав до ранку, а коли розвиднілося, помітив на стелі ще одну темну пляму.
Петро, який саме нагодився, зрозумів усе без слів.
Я попросив його принести мені чистого паперу й конверта. Він миттю збігав у кіоск, і я сів писати листа Свєшникову:
“Добридень, Миколо!
Вибач за тривале мовчання — сталося непередбачене. Я вже зібрався їхати на твій експеримент, коли мене несподівано поклали до онкологічного диспансеру й тут-таки зробили операцію на шлунку. Видно, аналізи, що їх узяли в мене напередодні, виявилися досить невтішними. Відтоді минуло тижнів зо три. В цей час сталося некгадне, воно має.зацікавити й тебе. Здоров’я до мене наче поволі повертається, проте поки що я ні в чому не впевнений у цих стінах. Тож поспішаю розповісти тобі давно обіцяне, щоб не було пізно.
Мої здібності, як і твої, виявилися несподівано в найекстремальніших, я б сказав, умовах. У 41-му в Криму я потрапив в оточення і дві доби пробув у концтаборі. На третю вранці нас вишикували в колону й погнали на залізничну станцію. Коли ми йшли через села, кілька чоловік втекло — дорога в’юнка, вартових не дуже багато, при великому бажанні — можна. Нарешті наваживсь і я. Години дві пролежав у кукурудзі, потім, помітивши на подвір’ї господаря, попросив у нього щось попоїсти й притулку. Чоловік той, пам’ятаю, випіс крижалку печеного гарбуза і відвів мене в погрібник, де я й заснув. Розбудив мене чоботом німецький солдат і повів за село у глинище. Емоції я полишу, хоч вони у цій історії зіграли не останню роль. У глинищі солдат навіть навів на мене автомата і перед тим, як стріляти, надумав помочитися, Регочучи, він за кілька кроків від мене мочився на лопушиння, а я, не відриваючись, дивився на цівку автомата, звідки мала вилетіти моя смерть. Дивився з жахом доти, доки мені здалося, що дуло автомата стало плавитися і металеві краплі з шипінням пропікали мокре лопушиння Помітивши це, солдат розгубився не менше, ніж я, і ми чимдуж чкурнули одне від одного. Доки я перебрався до своїх через лінію фронту, мене в такий же спосіб водили на розстріл ще двічі. Перемогу я зустрів у Трансільванії без жодної подряпини й переконаний: усі, хто був під час бою обіч мене кроків за 15–20, завжди залишалися живими-здоровими. Я плавив кулі, снаряди, міни і навіть бомби. Про це спробував якось заїкнутися комбатові, той сказав, що досить з нього й одного Мюнхгаузена, хоч, гадаю, не без комбатової участі я врешті-решт опинився серед саперів, де й прослужив до пенсії. Все інше тобі відоме.
Звичайно ж, як і ти, де б я не був, завжди придивлявся до людей, щоб, бува, не розминутися з таким же, як сам. І, знаєш, іце до тебе якось на заводському стадіоні знайшов одного хлопчину. Для розваги його ставили на ворота, і тоді ніхто не міг забити гол. М’яч шугав мимо воріт, потрапляв у штангу, а то й репався на льоту. З Петром ми все ж найшли спільну мову, хоч у нас довго й не клеїлося. Тепер ми друзі. Петрові 16 років, він вчиться в ПТУ, живе лише з матір’ю. В разі чогось несподіваного (ти розумієш, Миколо, що я маю на увазі) Петро звернеться до тебе, і я сподіваюся, ти не залишиш його напризволяще.