Безмовний хор. Ні, не зовсім-таки безмовний. Жодного звуку не долітало від юрби, люди мовчали, але відчуття страху було розлите довкола, навіть не страху, а темного, німого жаху. Жаху нерозуміння. Вони боялися не за себе, не за своє життя і життя своїх близьких — видно, вони не дуже цінували таке життя. Однак того, що відбувалося у них перед очима, вони не розуміла.
— На кого ти сподіваєшся? — повторив Гефест. — Невже на оцих?
— Ні на кого, — відповів Прометей. — Я зробив те, що вважав необхідним, відтак за все розрахуюсь сам. Прощавай, Гефесте.
Згорбившись і важко припадаючи на криву ногу, Гефест пошкандибав униз. Титан лишився сам. Тепер я міг добре роздивитись його. Так, він більше скидався на античну статую, що ожила, ніж. на людину. Вражали його розміри, вражала дивовижна гармонія і досконала викінченість статури, чудово розвинута, могутня й рельєфна мускулатура й, звісно, голова з класичною правильністю скульптурних рис, ясним золотом засмаги; важкі бронзові кільця кучерявої чуприни й густої бороди, чітка лінія темних брів і синьо-зелені очі, що виблискували, немов берили, палахкотіли зосередженою волею і неабияким розумом. Прекрасними й страшними були ці очі.
Так, навіть прикутий, безпомічно розпластаний на скелі, титан справляв грізне й величне враження, — який же він, коли стоїть на ногах? Але водночас… Була в цих очах не тільки нездоланна воля, не тільки могутній, незбагненний розум, — був у них безнадійний, безмірний смуток. Смуток самотності.
Ніч, місячне сяйво, яке залив&ло скелі й далеке море, і холодна, страшна, безмежна журба. Жаль ворухнувся в моєму серці, жаль і співчутті, напевне близькі до того, що відчували люди, яких я назвав “безмовним хором”, з однією лише різницею — я розумів. О ні, далеко не все. Міф про Прометея я пам’ятав, але що саме сталося між Зевсом і бунтівливим титаном, чим він завинив і чому не просив прощення — навряд чи правильну відповідь давала хоча б одна з відомих редакцій міфа.
Жаль виповнював моє серце, але що я міг? Адже в цьому світі діяли інші закони. А може… І, не задумуючись далі, я покликав: “Прометей!” Титан, здивовано нахмурившись, рвучко повернув голову в мій бік.
— Хто ти?
— Я… людина.
— Що означає — людина?
Дивно, але я не тільки розумів, те, що говорили мешканці цього світу одне одному й мені, без будь-яких зусиль я відповідав і запитував сам. Слова, образи, поняття спалахували в моїй уяві й так само, очевидно, передавалися співрозмовникові. От і зараз:
— Що означає — людина?
— Людина… Людина — це розумна істота, що народилася на цій планеті, на Землі.
— Розумна — ясно, але яка? Хто така — людина?
Отже, “народилася на Землі” для нього зрозуміле, виходить, Земля у нас спільна, різні часи, але наскільки різні? І що йому не ясно? Він відчув мої сумніви й повторив уже трохи роздратовано:
— Ти нашої крові, ти титан, розумний?
— Ні, — майже з жалем відповів я.
— Бог? — І в моїй уяві виникли образи чоловіків і жінок.
Зовні вони нічим не відрізнялися від титанів, хіба що… виразом облич. Не було в цих обличчях нічого страшного — ні гніву, ні злоби, одначе й людського нічого не було.
— Ні, я не бог.
— Гігант? — І я вже бачу велетенських мавп, схожих на величезних горил, але в мавпячих мордах химерно проступають людські риси, й в очах світиться розум…
— Циклоп? — …Моторошні потвори з одним величезним оком посередині лоба, але погляд осмислений.
— Ні, ні…
— Розумний, народжений на Землі… Хто ж ти? Невже… — З’явились образи, схожі на тих, “з хору”.
Тільки в уяві Прометея вони були ще жалюгіднішими, ніж насправді.
Із змішаним почуттям сорому (мені було соромно за цей сором) й гордості я підтвердив:
— Так, титане, я — людина. Я однієї з ними крові, я брат їм, точніше, далекий нащадок.
Від нього мені передалися різні відчуття — радість, гордість, і водночас глибоке розчарування і ще щось, не зрозуміле мені.
— Виходить, ти і є людина… Але чому ж ти не впізнав тих, кого я тобі показував?
— Я впізнав. Легенди й міфи зберегли нам… Та, мабуть, минуло дуже багато часу, я навіть приблизно не можу сказати скільки, немає точки відліку — десять, двадцять, тридцять тисяч років… На Землі, крім людини, немає більше розумних істот.
— Так, я знав, я передбачав… Але невже так швидко? Одне титанове життя — і зосталися тільки міфи…
— Нічого собі, швидко! Це для тебе одне життя, а для людини… І все-таки ми пам’ятаємо… Ми пам’ятаємо і тебе, Прометею!
Дивна усмішка, сумна й гордовита, бродила під його вусами.
— Красно дякую… Що ж ви пам’ятаєте?
Добре, що я свого часу захоплювався міфологією. І все, що знав, розказав, наче на екзамені, швидко, чітко, з цитатами. Правда, не все у мене зійшлося — адже Прометей Гесіода зовсім не схожий на Есхілового Прометея, та звідки мені було знати, хто з них правдивіший. Молодець, що хоч це пам’ятав. І, втішений собою, додав:
— Але я думав — це казочки…
Прометей розсміявся:
— Це і є казочки, те, що ти мені тут розповів, — і різко урвавши сміх, мовив: — Все було не так, зовсім не так.
— Не так? А як?
— Розповім. Але спершу я хотів дізнатись, як ти потрапив сюди, людино, народжена через багато століть після мене?
— Не знаю. Гіпотеза в мене така — я заблукав. В оцій ущелині заснув, і ти ввижаєшся мені уві сні.
— А ти снишся мені. Ну що ж, хай буде так.
А що я йому скажу? Якби я писав фантастику, я б придумав яке-небудь зміщення часу в єдиному просторі, ще що-небудь розумне… Але чого не знаю, того не знаю. Та й не в тім річ.
— Авжеж, — кивнув він. — Річ в іншому. Як же ви живете, володарі Землі? Думай, я побачу твої думки.
Легко сказати — думай. Одне діло — побалакати, зовсім інше — в думках показати життя всієї планети. Спробую. І я спробував уявитис3емлю, такою, як її бачать в космосу космонавти. У мене вийшов оповитий хмарами шкільний глобус, який висить у порожнечі й повільно обертається, але співрозмовника це задовольнило, і він коротко кивнув: “Далі”.
Далі… Чи багато ми знаємо про свою Землю? У моїй уяві зринали міста, села, дороги, канали, річки, греблі, поля, луки, гори, моря, океани, кораблі, авіалайнери, нафтові вишки, знову міста — всі ці картини з’являлися без системи і, як мені іноді здавалося, навіть без особливого сенсу. Одначе співрозмовник, я відчував, мене розумів, нехай по-своєму, але розумів. Більше того, він якось скеровував мої думки в той бік, який його цікавив, видобуваючи із закутків моєї пам’яті те, що здавалося мені несуттєвим, і навіть те, що я забув чи не хотів показувати. Різноманітні катастрофи, панорама міста, вкритого чорним снігом і безкраї поля без верхнього шару грунту; річки, у яких різноколірна від хімічних барвників вода і мертва риба; плями нафти на морських хвилях; густий дим заводських димарів і, нарешті, гриб атомного вибуху…
— Так і живете? — В його короткому запитанні було здивування й нерозуміння, засудження, але й був захват, і гордість за нас, і знову гидливий подив…
— Так і живемо, — підтвердив я. — А як треба?
Звісно, я розумів, що живемо ми не в усьому правильно, особливо на сторонній погляд. Та про це судити тільки нам, адже за дві-три сотні поколінь нашої історії ми он чого досяглій і заплатили за це мільярдами життів, а це не “одне титанове життя”, відтак мене вкололо його запитання, воно наче й нейтральне, а проте…
— Звідки мені знати, як треба? — спокійно відповів титан. — Ми й своїм життям не зуміли як слід розпорядитися. Ви — володарі Землі, живете так, як вам хочеться. І ми так жили, теж вважали себе володарями, забувши, що над Землею володарів нема й бути не може. За що й поплатилися… Всім, чим могли. Стали міфами. Не повторіть нашої помилки, а то про вас навіть міфів нікому буде розповідати.