— Помилки? Якої помилки?
— Розповім потім. Уже світає. Он летить Зевсів орел, він трохи… ускладнить нашу бесіду.
— Орел? Який орел? Виходить, і справді…
Зневажлива посмішка на мить скривила губи титана.
— Біомех. — (Ого, слівце просто-таки з лексикону сучасної фантастики!) — Улюблена іграшка верховного небожителя.
Із-за скелі вставало сонце, а з боку моря назустріч йому наближався велетенський птах. Широченні крила із свистом розтинали повітря. Птах? Ті Гефестові помічники, звісно, були машинами, а цей явно живе створіння, схоже навіть не на орла, а на неймовірно великого грифа. Живий птах, але кігті й дзьоб його виблискували крицею і бронзою мінилося пір’я…
Описавши коло, орел стрімко шугнув униз. Гострі його пазурі й дзьоб глибоко вп’ялися Прометеєві в живіт. Бризнула кров. Затріщали м’язи й жили. А титан, здавалося, струшував скелю, намагаючись порвати ланцюги. Він, звичайно, знав, що нічого з цього не вийде, але тіло його не хотіло нічого знати, воно поривалося до бою. Марно. Ланцюги були надто міцними. А я — що я міг у цьому проклятому сні?
З переможним клекотом орел здійнявся в повітря, залишивши Прометея стікати кров’ю. Та прямо на моїх здивованих очах сталося диво: зупинилася кров, шкіра затягла страшні рани, й через кілька хвилин на яшвоті зосталися тільки рубці, які блідли з кожною миттю й скоро зникли зовсім.
Приголомшливо! І забитий просто в груди сталевий стрижень, і розідрані иа шматки нутрощі… “Пошкодження, несумісні з життям”, — як сказали б лікарі, виявляється, зовсім не були небезпечними для нсиття мого співрозмовника. Звісно, задоволення від них він не мав, проте, мабуть, не дуже й страждав. Немов підслухавши мої думки, Прометей усміхнувся:
— Не так просто вбити титана! Це кара болем і приниженням, самотністю і безнадійністю, а не смертю. Хіба ти не знаєш, як здатна регенерувати печінка, шкіра, та й усе інше? Хоча — звідки ж тобі знати? Адже ви, люди, маєте звичку вмирати від будь-якої подряпини!
Пихато це прозвучало, і я не стримався:
— Ви, титани, живете тисячі років, вас не так просто вбити, чого ж ви щезли, не лишивши після себе ніяких слідів — одні міфи?
Я зразу ж пошкодував про сказане, але слово — не горобець. Він довго мовчав, нарешті мовив:
— Так, тут твоя правда. Ну що ж, слухай історію титанів. Наші помилки навряд чи навчать вас, але слухай, зважуй, думай.
Він почав з того ж, що й я — показав планету цілком, начеб з космосу. Виходить, і тоді були космонавти? Так, планета у нас була одна. Проте… чи Земля це? Обриси материків у чомусь були звичні, у чомусь відрізнялись, і навіть дуже. Більше було суші. Величезний крижаний панцир захоплював північні області Європи, Азії, Америки, а на південному полюсі врунився материк Антарктиди. На Африканському континенті я не помітив жовтої плями Сахари, на її місці буяв пишний килим квітучої рослинності. Замість Балтійського моря розіслалася бо* лотяна тундра з численними озерами, і Середземне море було зовсім інше — ланцюжки островів і перешийки розбивали його на кілька морів, з’єднуючи Європу з Африкою. Та головне — не було Атлантичного океану, точніше, його північної частини. Два вузеньких моря, витягнутих від екватора до полярних льодів, омивали між Європою й Америкою величезний острів, та ні, вважай, материк, не менший від Австралії.
— Атлантида, — почув я Прометеїв голос. — Благословенна земля племені титанів. Такою вона була. Дивись, уважно, ніхто з людей більше її не побачить.
Так, це була благословенна земля. Спокійні, чисті ріки, кришталеві озера, величезні гори й безкраї рівнини, одвічні ліси, луки, заквітчані буйним різнотрав’ям, скелясті й піщані морські узбережжя… Вся краса світу була зібрана на цій землі в неймовірній, дивовижній гармонії. Чому саме тут?
І знову, мовби відповідаючи на моє німе запитання, Прометей сказав:
— Мати-земля була щедрою до своїх улюблених дітей. Та й ми піклувалися про неї — для цього у нас вистачало часу й снаги.
Та стривайте, що ж він показує мені? Справді, прекрасна, справді, неповторна земля! Але на ній практично не видно слідів розумної діяльності. А втім, сліди, ввичайно, є. Ген, бачу, оброблене поле, розкішний сад, чудової архітектури будівля на пагорбі, викладений кольоровим камінням басейн, міст через урвище, на березі озера вимахує крилами відтродвигун, зеленіє виноградник на схилі, бовваніє ошатна хатина на узліссі. Оце й усе.
— Де ж ваші міста, дороги, машини, заводи, фабрики?
— Навіщо?
— Як це — навіщо? Культура, цивілізація…
— Що спільного культура має з кількістю заводів? У нас є кузні, майстерні… Розташовані здебільшого в печерах, ти не помітив…
— Ах, навіть кузні є? Ну, тоді звичайно… І який же рівень виробництва вони забезпечують?
— Достатній. А навіщо інший?
Ви помітили, як часом безглузді запитання заганяють у глухий кут? Чи то пак; не безглузді, а такі, що випливають з іншої системи цінностей, обумовлені іншим способом мислення. В будь-якій суперечці треба відштовхуватись від чогось спільного, якоїсь відправної точки, інакше дискусія взагалі стає неможливою. Спробую знайти отой відправний рубін?.
— Кожній культурній людині треба дуже багато, — нудним голосом починаю я, але він перебиває мене:
— Що саме?
Я розгубився… Як йому пояснити, з чого почати?.. Він скористався паузою:
— Не знаю, що потрібно людині, а розумній істоті, якщо вона справді розумна, треба не так уже й багато. Коли говорити про речі: ложка й миска — щоб поїсти, чаша — напитись, казан і дзбан — пригостити друзів, плащ — одягтися і ложе — виспатись… Ніж, сокира, лук зі стрілами, невід… Ну, ще якийсь витвір мистецтва… І достатньо.
— Достатньо?
— Загалом суспільству, звичайно, треба більше речей, ніж окремому його членові. Можна перелічити десятки предметів, ну, хай сотні, але не мільйони. У розумного немає потреби в тому, що ви називаєте автомобілем, телевізором, холодильником — є потреба в швидкому пересуванні, інформації, зберіганні запасів продуктів. Але ж удовольняти ці та й інші потреби можна по-різному, зовсім не обов’язково так, як звикли ви. Та й потреби можуть бути надумані, як і форми їх задоволення.
Більша частина того, що ви виробляєте, — речі непотрібні. А платите ви за свій рівень виробництва, який даремно ототожнюєте з рівнем культури, всім: собою, своїм часом, якого маєте так мало, невідновними багатствами Землі, її красою… І все — для звалищ. Вони скоро поглинуть ваші мурашники, які ви називаєте містами. Культура звалищ…
— Це ми такі? Ну а ви? Скромність, невибагливі потреби, свідомо обмежені, я так розумію, відмова від розвитку продуктивних сил. А що на зміну?
— Роздуми, споглядання, мистецтво, творчість, філософія, пізнання світу… Знайдеться, чим наповнити життя.
Що ж, у принципі така цивілізація теж можлива. Не будемо міряти всіх однією міркою, не говоритимемо, який шлях правильний, який ні. Зрештою, кожна цивілізація має право на існування. Але… така економна мудрість передбачає необмежено тривале в часі існування. Вона ж загинула. Чому? Що занапастило титанів?
— Покажи мені інші землі, окрім Атлантиди!
Як я і сподівався, вони дуже відрізнялися від благословенного острова. Слідів розумпої діяльності там було ще менше, ніж на Атлантиді, їх просто не було, якщо не брати до уваги примітивних хатин і ледь пристосованих під житло печер.
Проте люди були. Правда, небагато, і життя їхнє було важке. Нестерпно важке з нашого погляду. Воістину, життя — боротьба. Безперестану, без жодного просвітку, від народження й до смерті. Тільки вона давала порятунок, і чекати її, рятівницю, звичайно, доводилося недовго. Хвороби, голод, спека, холод, землетруси, виверження вулканів, повені… Мало хто дожидав до похилого віку. Попри все, вони були зухвалими й мужніми в цій неймовірно важкій і, здавалось, безнадійній боротьбі. Люди демонстрували не лише звірячу спритність, неабияку силу — але й істинно людські якості — зворушливу взаємодопомогу, яка доходила навіть до самопожертви, до цілковитої самовідданості. І вони творили — малювали на вакіптюжених стінах печер, гострим кременем вирізблювали статуетки з кісток.