Переборовши дикі перевантаження, що загрожували розчавити його, Петро смикнув важіль реверсивного режиму. Тільки таким чином можна було, якщо не зупинити, то бодай загальмувати це божевільне ковзання у безвість… Петро приготувався до різкого поштовху, зблиску восьми струменів, що повинні були вирватися ^ чотирьох надпотужних двигунів. Однак нічого такого не сталося. “Протон” невмолимо вгвинчувався у безконечну апокаліптичну трубу.
У голові, де, здавалося, заклякли від свинцевого обтяження навіть думки, майнуло: “Треба увімкнути всі бортові магнітофони”. У ніші, де до часу до пори дрімав броньований “чорний ящик”, іскрило й диміло. Отож “хранитель останнього слова пілота” міг уже або відключитися, або й зіпсуватися геть. З думкою про те, що, можливо, хоч через сотні років земляни чи якісь інші свідомі істоти все-таки якимось чудом знайдуть у безмежному космічному океані бодай шматочок магнітної плівки, Петро почав: “Я “Протон” з планети Земля… Координати 89–48 за галактичною шкалою… Швидкість сто дев’яносто— три нулі… Управління судном порушене… Радіозв’язок відсутній: Центр мене не чує… Перевантаження — сімнадцять… Величезна гравітаційна аномалія… Напевне, апарат засмоктує чорна діра… Всі спроби розвернути корабель виявилися марними… Я нічого не бачу… Задушливо й боляче… Навколо суцільна пітьма… А-а-а-а…”
На двадцяту добу у Центрі керування міжгалактичними польотами канал № 9 вимкнули. Повільно опустився у своє ложе схожий на зенітку п’ятдесятиметровий стовп радіотелескопа. Потух величезний, всіяний оранжевими цифрами та пунктирами екран.
Начальник Центру зняв окуляри й сумно сказав:
— У нього скінчилося пальне. До того ж “Протон” зник з екранів біля зони чорної діри…
На листочку календаря він записав: “Створити комісію по розслідуванню”.
Буяла весна. Палюче азіатське сонце ще не встигло перетворити кущики трави на купки сінця. І шматки дерну, якими були обкладені могилки та стели, палали коротким зеленим полум’ям.
— Ось тут, Вікторіє Андріївно, — підвів черговий офіцер Центру до химерного базальтового пам’ятника струнку біляву жінку.
А сам відійшов трохи осторонь.
Жінка довго вдивлялася у рожеву мармурову плиту. Нарешті серед імен тих, хто не повернувся з космосу, знайшла:
“Національний герой, полковник Корженко Петро Степанович”…
Легенький вітерець доторкнувся до пасма її волосся. Жінка не плакала. Вона поклала до плити букет чорнобривців. Запалила цигарку. Рушила до цвинтарної брами.
— Ваш літак о п’ятнадцятій, — нагадав їй уже в машині делікатний капітан.
— Дякую, — ледь кивнула й… здригнулася: праворуч, за сірим пологим пагорбом, вдарила громовиця.
То рвався у космічну далеч ще один “Протон”. А може, “Квант” чи “Атом”… Невдовзі й сама Вікторія Андріївна побачила у небі білий розчерк.
Аби хоч якось втішити гостю, капітан всупереч інструкціям сказав:
— На Венеру полетіли. Перша робоча вахта.
Володимир Кашуба
ГРИМАСИ ПРОГРЕСУ
Костя Шпак закрутив останню гайку й зітхнув з полегшенням:
— Здається, все…
Робот моделі СТХ-У51-Б, а простіше — Домашній Робот (Уніфікована модель), чи зовсім просто — Друм, стояв перед нами, урочисто виблискуючи всіма своїми індикаторами. Два роки наш дружний колектив конструкторів бився над створенням універсальної домогосподарки, яка б зняла з тендітних жіночих плечей тягар буденної хатньої роботи. Друм повинен був прибирати кімнати, поратись на кухні, глядіти малечу, шити, прати, прасувати… Загалом, виконувати всі ті роботи, що досі забирали у наших вірних подруг левину частку вільного часу.
— Що ж, друзі, вітаю вас із завершенням монтажних робіт, — сказав Іван Петрович, керівник групи. — Але це лише половина справи. Перш ніж здати нашу конструкцію у масове виробництво, треба її випробувати. Ясно, умови випробування мають бути близькими, так би мовити, до бойових…
— Пропоную доручити цю справу Андрієві, — вихопився Костя Шпак.
— Чому саме мені? — поцікавивсь я.
— Ти ж у нас холостяк, — пояснив Костя. — І якщо Друм витримає у тебе, значить, він витримає де завгодно… Ви не проти, Іване Петровичу?
— Якщо Андрій згоден…
— Чого не зробиш заради прогресу! — сказав я.
— Тоді бери службову машину й вези його додому, — сказав Костя. — Щоб до твого приходу була готова вечеря. А на завтра запрошую всіх до себе: відзначимо моє тридцятиріччя, заодно й обмиємо наше дитя…
Після роботи я завжди заходив до їдальні чи кафе, щоб трохи перекусити, та сьогодні відразу подався додому. Ледве відчинив двері квартири, як відчув апетитний запах смаженої цибулі й ще чогось невимовно смачного… Я швидко роздягнувся, повісив на вішалку пальто і по ідеально натертій підлозі навшпиньки пройшов на кухню.
Біля стерильно чистої газової плити стояв Друм і уважно вивчав якусь інструкцію. А на столі… Ои леле! Я навіть не підозрював, яке диво можна створити із звичайної любительської ковбаси, картоплі та цибулі. Отож швиденько помив руки й усівся до столу.
— Ану, Друмчику, дістань із холодильника пляшку, — скомандував. — Щось у горлі пересохло.
Друм слухняно шарпнув дверцята холодильника, дістав з полиці пляшку лимонаду. Із задоволенням випивши різкого холодного напою, я взявся до вечері. Страва була чудова. Швиденько упоравшись, перейшов до вітальні й увімкнув телевізор: от-от мав початися матч на першість країни з футболу…
Гра відразу ж захопила мене. Слідкуючи за перипетіями на полі, я дзиґою крутився у кріслі. А коли наші не забили майже стопроцентний гол, аж застогнав від розпачу — нездари!
Раптом екран телевізора погас.
— У чому справа? — роздратовано спитав я Друма. — Негайно увімкни!
— Після трудового дня людина повинна розслабитися, — змотуючи електричний шнур, мовив робот. — А ця передача тримає в напруженні вашу нервову систему, що може привести до спазму коронарних судин, ішемії серцевих м’язів і, врешті-решт, до інфаркту міокарда…
“Грамотний, бестія”, — шанобливо подумав я, проте все ж зауважив:
— Надалі, якщо захочеться покомандувати, йди до ванної і повчай там пральну машину чи пилосос. А в мої справи не лізь…
— Мені доручено піклуватися про побут людини та її здоров’я, — досить неввічливо перебив мене Друм. — Тому надалі прошу дотримуватися моїх рекомендацій.
Я тихцем вилаявся, дістав цигарки й нервово клацнув запальничкою…
— Одна крапля нікотину вбиває коняку, — повчально мовив робот, і мої цигарки полетіли до кошика для сміття.
Я тільки зубами скреготнув. Та що мав робити — сам погодився. Тому роздягнувся, узяв книгу й ліг у постіль…
— Читання навлежачки шкодить рефракторному механізмові кришталика, сприяє передчасному розвитку короткозорості, — прогугнявив Друм.
Я вимкнув світло і відвернувся до стіни. Ну, Шпачок, постривай…
Уранці мене розбудив бадьорий мотив відомої пісеньки.
— Підйом! — голосом старорежимного фельдфебеля гаркнув Друм. — П’ятнадцять хвилин гімнастики, потім “водними займімось проце-ду-ра-ми”…
Зціпивши зуби, я кілька хвилин пострибав перед відчиненим вікном, абияк умився й подався з дому. Робот навздогін репетував щось про користь регулярного й своєчасного харчування, та я тільки дверима грюкнув… Поснідав у кафе, випив кухоль пива. Цілий день складав план дій, а коли пробило п’ять, взяв таксі й поїхав додому… За півгодини ми з Друмом уже були біля Костиного під’їзду. Із розчиненого вікна його квартири линула гучна музика, чувся веселий гамір. Ми піднялися по сходах,