В громадді хмар усе настійніше били громи, і гроза, що не забарилася, почала рясно сікти по зеленому листю дубків…
Легкий дотик сухих, гарячих пальців змусив Негребчука розплющити очі — перед ним стояла й очікувально дивилася своїми чорними, мов стиглі вишні, очима дівчина-мулатка. Власне, це була ще дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти з вузьким видовженим обличчям і маленьким плескатим носиком.
У тонких витягнутих руках вона тримала круглу, помережану химерними кольоровими візерунками тацю. В її погляді було стільки благання й водночас надії, що Іван мимохіть узяв з таці й квапливо сховав до сумки кілька коробок американських сигарет й інкрустовану сріблом запальничку із слонової кості, хоча сам ніколи не палив. Його навіть не збентежила названа писклявим голоском тризначна цифра. Мулатка вдячно всміхнулася, зробила на європейський кшталт кніксен і майже бігцем подалась до ресторану за черговою порцією товару. Нетребчук дивився їй услід, і в ньому стигло переконання, що дівчинка-мулатка знову принесе йому цигарки або ще якийсь непотріб. Навіть зринуло бажання кудись сховатися, навіщо він лише здвигнув плечима.
Перед скляними, запнутими оксамитовими гардинами дверима ресторану дівчина лицем до лиця зіткнулася з низеньким негром-швейцаром у розцяцькованій малиновій лівреї. Швейцар сердито відштовхнув дівчинку і схилився в доземному поклоні — з ресторану виходив товстий сивий негр у сірому костюмі з великими накладними кишенями і жовтою текою з крокодилячої шкіри під пахвою. За ним вервечкою вислизнуло четверо молодиків-африканців у однакових смугастих сорочках і з кольоровими хустинками на шиях. Останній з них недбало тицьнув у підставлену швейцаром руку кілька монет. Іван за два роки перебування в Африці не так часто зустрічав сивих негрів, тому з цікавістю стежив за товстуном. Той неквапом, роззираючись урізнобіч, дрібними кроками пройшовся туди й назад, зупинився саме навпроти Івана, дістав із бічної кишені піджака коробку з сигарами “докастровського” періоду. Зразу ж до нього підскочив один із молодих негрів, що супроводжували його, й чиркнув точнісінько такою, як у Івана, запальничкою.
“Подарунок братові меншому буде, мабуть, уже палить”, — Нетребчук видобув із сумки свою запальничку і став роздивлятися химерну голову лева, з пащеки якого при натискуванні маленької червоної кнопочки на спині вихоплювався язичок полум’я. Він безупинно натискував і натискував на кнопку, аж доки не урвалася музика і м’який жіночий голос сповістив англійською мовою, що розпочинаються регістрація пасажирів рейсу 13–86 на Париж.
“Нарешті, — подумав Іван, мимохідь зиркнувши на новенький “Омакс” — Саморів дарунок. — Уже півгодини, як мали злетіти”, — і заквапився до реєстраційного сектора. Там тупцювалися два араби у темних костюмах і з великими срібними хрестами на грудях. Вони порозкладали перед службовцем аерофлоту — гострооким, широковидим негром — свої паспорти і, навзаєм жестикулюючи, щось доводили йому. Той, здавалося, не зважав на їхні слова, бо взяв зі столу луду і став уважно, сторінка за сторінкою, роздивлятись їхні паспорти. Затим пильно поглянув на обох, знову перевів очі на паспорти, вочевидь, звіряючи фотографії. Все ж по якімсь часі гучно стукнув штемпелем, повернув арабам усі папери і простягнув руну за Івановим паспортом. Лише глянув у нього, як нараз заусміхався, показуючи два ряди бездоганно білих зубів, і навіть, як Іванові здалося, непомітно підморгнув.
Отримавши свій паспорт, Нетребчук слідом за арабами подався до сектора спеціального контролю. Спочатку йому довелося стати на повільний конвейєр, з обох боків якого за ним невідривно стежили кілька негрів-поліцейських із вівчарками на повідцях. Здоровенні пси вологими носами тицялися йому в ноги і голосно втягували в себе гаряче повітря — либонь, були натреновані на запах наркотиків. Затим один із негрів-поліцейських легенько підштовхнув його до змонтованої поруч із конвейєром рентгенівської установки, далі — повів до телекамери. Тим часом другий, забравши сумку, вправно промацав усі її рубці й складки, третій змусив роззутися й довго роздивлявся його стоптані кросівки… Словом, коли за Іваном врешті рипливо зачинились двері сектора спецконтролю і він ступив на асфальтовану доріжку аеродрому, то відчув, що впрів так, аж шкарпетки наскрізь просякли вологою. Поруч нього крокували на посадку знайомі араби з хрестами на грудях, в руках вони тримали невеличкі “дипломати” й чорні парасолі, їхні обличчя теж були вкриті густими краплями поту. Обидва щось стиха бубоніли, наче молились. Нетребчук набачився в Африці всякого, однак його немало подивувало, що в таку спеку й задуху араби стоїчно не знімали піджаків і краваток, навіть парасолі-автомати прихопили з собою. “Певно, християнські місіонери з Ватікану, або ж посланці якогось філантропічного фонду”, — подумав Іван.
Біля трапа літака, крім білявої стюардеси з густими розльотистими бровами, їх зустрічали два молодики з оточення сивого товстуна. Сам він і двоє інших уже піднялися в салон. На відміну від стюардеси, яка всіх обдаровувала чарівною білозубою посмішкою, молодики міряли кожного пильним, прискіпливим поглядом. Навіть піднімаючись трапом, Іван відчував на своїй спині їхні сторожкі погляди. Він не втримався й озирнувся: обидва негри пильнували його очима й про щось перешіптувались. А навкруги вже вирував натовп яскраво вбраних дівчат-африканок. Трохи віддалік галасливого гурту Іван помітив білягого хлопця з нульовою стрижкою, біля нього сиділа на купі валіз та пакунків дівчина.
У салоні були лише сивий негр та двоє молодиків із його супроводу. Товстун самотньо сидів у першому ряду, пихкав сигарою й перебирав на колінах папери з жовтої теки. Нетребчук ще з порога натрапив на пильні погляди молодих охоронців і, немало подивований такою увагою до себе, пройшов у кінець салону й задоволено пірнув у глибоке крісло біля останнього ілюмінатора. Зразу його погляд сягнув океану, йому виразно вчулося гуркотіння прибою.
“Африка проводжає не дуже привітно, а що чекає на мене вдома? — Вкотре за останні дні Іван відчув, як гостро запекло в грудях, аж дихання перехопило. — Либонь, оцей біль і є ностальгією?” Він повернув голову назустріч галасливому юрмиську розпромінених широкими усмішками дівчат-африканок, які одна по одній заходили до салону й розтікались яскравими потічками урізнобіч, аби зайняти місця біля ілюмінаторів. Їхнє барвисте вбрання, густо напомаджені яскраві губи й підфарбовані блакитні вії так і миготіли перед очима. “Певне, сподіваються на легкий шматок хліба в Парижі”. — Нетребчук байдуже спостерігав, як до салону ввійшли ще два охоронці товстуна, а за рими ступила огрядна, середніх літ матрона з копицею білого фарбованого волосся й випещеним обличчям професійної паризької звідниці. Вона насамперед з материнською усмішкою оглянула своїх підопічних дівчаток, а вже потім вмостилася в крісло. Водночас боковим зором Іван фіксував знервовані рухи молодшого з арабів, який то посмикував свого масивного хреста, то постукував долонею по бильцю крісла, то барабанив пальцями по “дипломатові”, що лежав у нього на колінах. Його супутник цього не помічав, він, зручно відкинувшись на кріслі, здавалося, куняв…
Останніми в проймі дверей салону з’явилися завантажені строкатими сумками, пакунками й валізами білявий стрижений хлопець і його струнка, з тонким станом дівчина. Здавалося, що вона ось-ось переломиться навпіл під вагою сумок і валіз.
Рівнинний, суціль порослий буйною тропічною рослинністю берег океану поступово крутішав і переходив у низку високих червоно-бурих стрімчаків. Стрункі акації, пальми й розлогі баобаби лишились позаду — в савані, а біля підніжжя стрімчаків зрідка траплялися кущики мімози й канделябровидного молочаю. А вище, на густо всипаній камінням крутизні, було голісінько, лише в нечисленних улоговинах погляд міг зачепитися за куценький розчепірений чагарник.
На одному з стрімчаків — власне, то вже починалось передгір’я — що брилою-козирком навис над океаном, веселе світила навсебіч кольоровим склом невеличка двоповерхова вілла з кількома високими антенами на пласкому даху. На перший погляд, вілла здавалась занедбаною, принаймні можна було кілька днів спостерігати за нею й не помітити ознак життя. І все ж там мешкали люди, які щодень були зайняті клопітними справами.