У кабіні перед ними постало жахливе видовище: всі шість членів екіпажу лежали в різних позах на підлозі. Щиток приладів, крісла, стіни, скло ілюмінаторів були заляпані кров’ю. Дмитро, пойнятий жахом, закрив очі й підніс до рота хусточку. Стюардеса, глянувши на те жахіття, стрімко вискочила назад, у багажний відсік, але ва якусьхвилину повернулася. За її спиною стовбичив один з підручних товстуна.
На якій частоті працював тріпольський аеропорт, стюардеса не знала, і скільки вона разом з Дмитром не викликала його, в ефірі панувало мовчання.
— Напевно, терористи працювали на рації й навмисне збили частоту, — поглянувши на охоронця, сказав Воловоденко.
Той кивнув головою і наказав просити допомоги у всіх, хто їх. почує на будь-якій частоті. Стюардеса негайно передала в ефір прохання про допомогу англійською, італійською та французькою мовами. Затим її змінив Дмитро і сказав те саме арабською і російською.
Негр-охоронець, почувши російську, помітно насторожився, мить повагався і заквапився до шефа.
Про що не знали пасажири борту 13-86
У кімнату бороданя на приокеанській віллі стрімко вбіг секретар-араб:
— Шефе, — голос його тремтів, — перехоплено радіограму з борту…
— Яка ще до біса радіограма? — бородань відірвався від споглядання океанських хвиль і крізь скельця окулярів невдоволено глипнув на секретаря.
Той, трохи пом’явшись, почав читати:
— Всім, всім, всім… На борту рейсу 13–86, який повинен був заправлятися в Тріполі, терористи вбили членів екіпажу… Літак на автопілоті… Просимо допомоги…
Бородань вихопив із рук секретаря радіограму. Швидко пробіг її очима, зіжмакав і швиргонув на підлогу.
— Неймовірно… Що повідомляють із постів? — нервово кинув на стіл чотки, ніби вони заважали йому.
— Борт 13–86 летить своїм курсом…
Поки Воловоденко і стюардеса посилали в ефір сигнали SOS, сивий товстун і два його помічники допитували терористів. Ті зволікали з відповіддю, молоді негри розлючено копали їх ногами.
— Хто наказав вам перестріляти екіпаж й організувати катастрофу? — не виймаючи з рота сигару, допитувався Сивий.
Обидва терористи, зціпивши зуби, лише невизначено стенули плечима, мовляв, цього ми не знаємо. А отримавши чергову порцію стусанів, з ненавистю відвернули голови від своїх мучителів.
Нарешті товстун, здається, зрозумів, що допит з тортурами нічого не дасть — терористи, певно, з тих фанатиків, які, хоч на шматки батуй, мовчатимуть до скону. Він вирішив змінити тактику.
— Гаразд, я вас розумію, — прибрав він примирливого вигляду. — Вірність присязі, обов’язку й таке інше… Я ціную відданих людей… Але скажіть, звідкіля вашим босам стало відомо, що документи в мене? Невже за мною стежили весь тиждень, поки тривали переговори?
— Ми нічого не знаємо, — заговорив врешті старший із терористів. — Нам доручили конкретну справу, пообіцяли гарненько заплатити в твердій валюті, інше нас не цікавило.
— Що ж, це схоже на правду, таким негідникам, як ви, справді довіряти нічого не можна, — запально докинув один із молодих негрів.
— А хто повинен був підібрати вас на землі й де конкретно ви мали приземлитись? — знову втрутився товстун.
— Цього ми теж не знаємо. Десять хвилин тому ми повинні були стрибнути з портативними парашутами, а хто і що, це вже нас не обходить, — цідив крізь зуби старший араб.
— Чи вміє хто-небудь із вас керувати літаком? — товстун не зводив пильного погляду з терористів.
— Ні, — відповіли вони водночас.
— А який принцип дії портативного парашута?
— Такі парашути, як мені відомо, застосовуються вперше, на них немає й сліду металу, і щоб підготувати їх до розкриття, потрібні тренування й уміння… Вам того ніколи не зробити, — зловтішно заговорив молодший араб.
— Скільки для цього потрібно часу? — видно було, що товстун уже втрачав терпець.
— Півтори-дві хвилини…
— Ви можете врятувати своє підле життя, якщо підготуєте парашути…
— Шефе, гадаю, цього не слід робити, — підступив до товстуна один з охоронців, — надто великий ризик. Ця наволоч — пішаки, але небезпечні свідки, й їм, може статися, підсунули несправні парашути…
Товстун ще більше насупився, важко засопів, але не відказав нічого, натомість повернувся до Воловоденка й стюардеси, які виходили з кабіни екіпажу.
У той самий час, коли на літаку допитували терористів, бородатий пан з вілли на березі океану ходив по кімнаті з кутка в куток і знервовано цокав чотками. Тільки-но секретар несміливо прочинив двері, як він уже підскочив до нього.
— Шефе, на проводі центр…
Бородань кинувся до апарата й схопив трубку.
— Слухаю…
— Що там у вас, Хайлендсе, трапилось? — почувся в трубці невдоволенні рипливий голос. — Чому вчасно не інформуєте?
— Борт 13–86 летить своїм курсом на автопілоті, з нього послано в ефір радіограму про допомогу.
— А що чути від аль-Халіді?
— Мовчить… Про його долю поки що нічого не відомо… Гадаю, він із напарником потрапили до рук Сивого.
— Ви усвідомлюєте, що говорите, Хайлендсе?! — рипіло в трубці. — Якщо, чорт вас побери, ці документи потраплять на сторінки преси, ви уявляєте, що зчиниться?.. Хто погоджував деталі операції?
— Я-а-а, — ледь спромігся на голос зблідлий, мов мрень, бородань.
— Чому ж ваші люди не вивели з ладу рацію на літаку?
— Певне, щось їм завадило…
— А чи не простіше було знищити документи, а заразом і команду цього політичного авантюриста ще в аеропорту?
— Багато шуму і мало шансів на успіх…
— Як думаєте діяти далі, Хайлендсе?
— Найстрашніше для нас — радіозв’язок на борту 13–86. Сивий може з відчаю розголосити зміст документів…
У трубці довго мовчали.
— Не думаю, Хайлендсе… Не в його інтересах, щоб про це довідались… його політичні супротивники. Мене більше непокоїть інше: а що як знайдеться на борту пасажир, знайомий з льотною справою?..
— Виключено: біографії всіх пасажирів нами вивчені, в них немає й натяку на те, що хтось коли-небудь мав справу з літаками.
— А як із пальним?
— Заправлятися літак повинен був у Тріполі. Наші спеціалісти підрахували — пального вистачить щонайбільше до Сіцілії.
— Що ж, це добра новина. Сподіватимемось на краще…
— А може, — нерішуче почав бородань, — все-таки зв’язатися з нашими друзями: нехай про всяк випадок піднімуть у повітря над Середземним морем пару винищувачів… Не завадило б також, аби підводний човен простежив за літаком над морем…
Повідомлення стюардеси про розладнану радіостанцію і послані в ефір сигнали про допомогу, здається, дещо заспокоїли сивого товстуна.
— Нас обов’язково хтось мав почути, хоча зверталися ми, по суті, ні до кого, навмання, бо ж не знаємо ні частот найближчих аеропортів, ні частот паралельних рейсів, — сказав Дмитро.
— Що ж, будемо чекати, — негр пильно поглянув на Воловоденка. — А як ви, росіянин, опинились тут?
— Працював у Африці хірургом, а тепер через Париж лечу додому. — В душі Дмитра закипала лють, і він ледь стримував себе, щоб не крикнути у вічі цьому нудотному товстунові щось різке.
Втім, угледівши пораненого охоронця, який безперестанку стиха стогнав, підійшов до негра, що сидів навиочіпки біля товариша.
— Може, я чимось допоможу?
Той нічого не відповів, лише тицьнув пальцем у живіт, мовляв, чим тут зарадиш.
— Йому може допомогти тільки бог, — утрутився товстун. — Ви, — кинув важкий погляд у бік Воловоденка, — ходіть до салону й чекайте, доки не покличемо. А ви, любонько, — звернувся до стюардеси, — йдіть до рації, повторіть сигнал біди…
Коли Воловеденко повернувся в салон, більшість пасажирів, нічого не підозрюючи, спокійно спали, тільки патронеса дівчат-африканок мляво гортала ілюстрований журнал і за кілька рядів од неї гуртик її вихованок — либонь, з однієї місцевості чи племені — ледь чутно співали якусь журливу пісню.