— Опитування пасажирів нічого не дало, жоден ніколи не мав справи з літаками, — зітхнула вона.
— Це каюк, — на обличчі Воловоденка легко читалися розгубленість і приреченість.
Його покусані губи стали схожими на розкривавлену рану.
— До нас ось-ось має наблизитись ваш, радянський, літак, може, вони зможуть чимось зарадити… — стюардеса з надією переводила погляд з Дмитра на Івана. Проте Дмитро, у відчаї махнувши рукою, почвалав назад у салон.
Сивий товстун, здавалося, відмежувавсь од усього, що діялося на борту. Він зосереджено переглядав папери зі своєї грубої жовтої теки: декотрі рвав на дрібні шматки, інші складав стосиком на сидіння поруч.
У багажному відсіку два молодих негри уважно оглядали щільно складені портативні парашути, смикали пластмасові гачки й кільця, але жоден не розкривався. Ще один негр, схоже, найстарший серед них, укляк над померлим товаришем і щось стиха промовляв, може, відпускав тому гріхи земні чи молився за упокій. Іван і стюардеса все ще етояли біля дверей до кабіни екіпажу, де їх залишив Воловоденко, і, здавалося, не знали, що їм робити.
— Борт 13–86, борт 13–86… — нараз долинуло з кабіни.
Обидва стрімголов кинулися туди.
— Чую вас, — гучним, але надміру тремтливим голосом гукнула стюардеса в ефір.
— Бачимо вас, ідемо паралельним курсом… Чи в на борту людина, знайома з управлінням літаком?
— Немає… — приречено прошепотіла дівчина.
Іван, трохи повагавшись, узяв із рук стюардеси мікрофон:
— Є людина, яка колись літала на планерах…
— Це вже щось, — почулось у відповідь. — Хто вона?
— Я, Іван Нетребчук, інженер-нафтовик…
— Ваня?! Свій! Та це ж чудово… — перейшов співрозмовник на російську мову. — В нашому екіпажі теж два Івани… Так от, Ваню… Сідай за штурвал і виконуй усі мої команди… І пам’ятай головне — жодного різкого руху, все робити неспішно, плавно і лише за моєю командою… А зараз поглянь ліворуч од себе на датчик наявності пального.
— Бачу, уже миготить червоним…
— Зрозуміло… Будь спокійним, друже… Підлітаємо до Середземного моря…
Стюардеса здивовано й водночас із надією невідривно дивилася на Івана. Він відчув її погляд, бо зненацька обернувся й підбадьорливо всміхнувся їй.
Бородатий пан в рогових окулярах останні півгодини ніяк не міг заспокоїтись, він усе міряв рвійними кроками кімнату — від японського телевізора, над яким висіли лев’яча і гепардова шкури, до вікна зі склом синюватого полиску, що за ним третій день не вгавав шторм. У надмірній поривчастості його рухів психоаналітик убачив би щось, може, навіть фатальне. Він тан поринув у думки, що не помітив, як до кімнати прослизнув секретар. І тільки коли той двічі несміливо кахикнув, уп’яв у нього водцві, бляклі очі.
— Шефе, наш радіомаяк у районі Тріполі передав, що поряд із бортом 13–86 летить радянський рейсовий літак Ту-154. Вони налагодили між собою зв’язок. Нашим вдалося почути, що на борту 13–86 в якийсь планерист… Він сів за штурвал і виконує команди рейсового…
— Що за рейсовий, звідкіля він взявся? — бородань схопив зі столу чотки й знервовано зацокав ними.
— Рейдовий на Москву через Рим, але він, як і борт 13–86, у Тріполі має заправлятися…
— Значить, в обох пальне закінчується…
— Гадаю, що так, шефе…
— Де вони зараз?
— Підлітають до Середземного моря.
Бородань підійшов до карти, зняв і протер носовичком окуляри, затим пильно подивився на неї й задоволено гмукнув.
— Це добре, рейсовий змушений буде відвернути на заправлення, а борт, як тільки закінчиться пальне, рухне в море або ж на Сіцілію.
— За нашими розрахунками, до Сіцілії він не дотягне, — нагадав секретар. — Хіба що потрапить у супутні повітряні струмені.
— Що ж, це не завадить їм рано чи пізно зіткнутися з водою чи землею, але мене непокоїть цей планерист… Ще, хай бог милує, підсуне якусь свиню…
— Виключено, шефе. Планер — це планер, а сучасний літак — зовсім інша справа… Але, коли дозволите пораду: треба все ж таки убезпечити себе від будь-яких несподіванок…
— Авжеж, авжеж, я теж про це думаю. З’єднайте мене з центром.
Секретар вийшов, а бородань зняв трубку телефону.
— Доповідає Хайлендс, — рівним голосом почав він. — Гадаю, що борт 13–86 приречений остаточно, пальне закінчується саме над Середземним морем.
— Ви, Хайлендсе, гадаєте чи переконані в цьому?
— Переконаний… Тобто майже переконаний. Проте вважаю не зайвим, аби винищувачі наших друзів вилетіли назустріч борту. Через десять хвилин він залишиться над морем один, десь між Лівією та Сіцілією…
— А про те, що треба на цей час “засліпити” всі довкружні радари, ви подумали? — сердито пролунало в трубці. — Свої огріхи треба підчищати самому, Хайлендсе, — уже дещо спокійніше прорипів голос. — Гаразд, Хайлендсе, лише на знак нашої давньої дружби в Латинській Америці спробую допомогти вам… А що з аль-Халіді? Чи є від нього якісь сигнали?
— Немає, — повагавшись, відказав бородань. — Вочевидь, вони з напарником таки потрапили у лабети Сивого…
— Школа… Таких, як аль-Халіді, у нас негусто…
— За кілька хвилин після розмови Хайлендса з центром із невеличкого, вправно замаскованого у піщаних дюнах військового аеродрому одночасно злетіли два винищувачі без розпізнавальних знаків.
Іван Нетребчук до болю в суглобах стискав штурвал, хоча розумів, що навряд чи це допоможе щасливо приземлитися. Поки що він виконував лише одну команду, що надійшла з паралельного рейсового Ту-154, — тримати штурвал, бо почалася зона повітряних ям і потужних бічних струменів. Стюардеса сиділа праворуч од нього і, здавалося, нічого не чула, крім голосу, що вряди-годи линув з рації…
— Борт 13–86, ми звертаємо на Тріполі, в нас теж закінчується пальне, через хвилину-другу наше місце займе американський “Боїнг-747”, виконуйте його команди. Щасти вам, до зустрічі в Москві…
На згадці про Батьківщину в Нетребчука боляче защеміло в серці. Й у пам’яті спливли знайомі з дитинства картини.
Обабіч чистої та зеленої сільської вулички вишикувались біло вимащені хатки. В одній з них, що найбільше вгрузла в землю, сиділи на покуті рудий, цибатий хлопець з великими червоними руками, що майже до ліктів вистромилися з куценького піджачини, і тонка літня жінка з густим мереживом зморщок по всьому обличчі.
— Ти ж хотів стати льотчиком, сину, — сказала тихим грудним голосом. — Ще й на ті… як їх, планери досі ходиш.
— А як же Федько й Настя? Не бігати ж їм у школу босоніж… Ось нехай трохи підростуть, тоді й занесу документи до льотного училища. — Хлопець дивився на матір, а сам подумки був десь далеко. — А може, подамся у нафтовий, він же он, поряд. Та й Леся там вчиться… Все буде добре, мамо.
Жінка простягнула руку й погладила хлопця по копиці жорсткої рудуватої чуприни.
Нетребчук над силу повернув голову до стюардеси, яка вже вкотре ледь торкалася його плеча. Він і далі міцно стискав штурвал.
— Я до салону, стежте за рацією, — коротко кинула дівчина й стрімко вийшла,
У салоні вже майже ніхто не сиав. Чомусь принишкли дівчата-африканки, покинувши співати пісень, не гортала більше журналу й їхня огрядна патронеса.
Катерина та Дмитро Воловоденки навколо себе нічого не помічали. Він у відчаї кусав губи, а вона старанно, наче робила дуже важливу справу, припудрювала обличчя, підмальовувала очі й брови.
Стюардеса, проходячи повв них, нахилилась і прошепотіла:
— Заспокойтеся, нас визволять із біди — ваші американський літаки прийшли нам на допомогу.
Утім, ні Дмитро, ні Катерина навіть голови до неї не повернули.
Сивий негр-товстун, як і раніше, димів сигарою, перекладаючи тепер папери з крісла назад, у теку, й добру половину з них знову рвучи на дрібні клаптики. Він неуважно слухав свого охоронця.
— Пане, — наполягав той, — я на вашому місці ніколи б не ризикнув стрибати з цим парашутом, він напевне не розкриється. Його конструкція несхожа на звичайну, і механізм розкриття, очевидно, відрізняється. Цим тварюкам-терористам все одно кінець, вони ніколи не підкажуть нам, як ним користуватися. До того ж, насмілюся вам нагадати свої слова, сумнівно, щоб вони самі вдало приземлилися на цьому дранті — кому потрібні зайві свідки.