…В приймальні великого, облицьованого гранітом будинку сидів Ніо. Назвавшись представником спорідненого об’єднання, він попросився на прийом до керівництва. Чоловік, до якого впустила його секретарша, і був тим самим росіянином, з котрим свого часу заприятелювали Еті та Ева.
— Слухаю вас, — Михайло Петрович уважно поглянув на незнайомця. Перед ним стояв стрункий молодик із напрочуд синіми очима і гарним чорним волоссям.
Зітхнув: сам він був уже в літах, з черевцем, лисий.
— Слухаю вас, — повторив господар кабінету.
Ніо примостився на краєчку стільця й став уважно стежити за чоловіком, який сидів навпроти, за столом. Перед тим як увійти до кабінету, він увімкнув свій індукатор-стимулятор і тепер чекав, коли прилад почне діяти. До того ж завдяки індукатору Ніо легко сприймав думки цієї людини.
— У мене до вас прохання, — почав Ніо.
— Яке прохання? — втомлено спитав Михайло Петрович.
Ніо зволікав з відповіддю, оскільки дія його приладу на волю цієї людини ще не проявилась. Та ось Михайло Петрович несподівано усміхнувся — індукатор-стимулятор запрацював.
— Прошу, — на його обличчі відбилося внутрішнє бажання допомогти.
Ну от, тепер він ні в чому не відмовить. Ніо зручніше вмостився на стільці.
— Мені треба побачити Еву, приятельку вашої дружини.
“Та, з якою ми познайомились в Америці?” — подумав Михайло Петрович.
— З котрою ви познайомились в Америці, — сказав Ніо. — Зараз Ева мешкає в Москві, та я не знаю її адреси.
Навіть не зазирнувши до записника, Михайло Петрович несподівано для самого себе згадав службовий телефон Еви.
Лише на мить, поки рука тягнулася до трубки, у Михайла Петровича виник сумнів. Але під поглядом Ніо він тут-таки зник.
— Річ у тім, що я названий брат Еви. Після загибелі чоловіка вона змінила роботу і місце проживання. Вибачте, та у мене не залишалось іншого виходу, як звернутися до вас.
“Чому саме до мене?” — майнуло в голові Михайла Петровича.
— Я тут проїздом, точніше прольотом, із Бангкока. — Ніо назвав перше-ліпше місто, яке спало на думку. — А в міськдовідці адреси Еви чомусь немає.
— Авжеж, — мовив Михайло Петрович. — Вона взяла своє дівоче прізвище.
Михайло Петрович нарешті набрав номер.
— День добрий. Це ви, Ево? Тут така справа…
— Про мене ні слова, — прошепотів Ніо. — Нехай це буде для неї приємною несподіванкою.
— …Мені треба побачити вас, Ево. Ні-ні, нічого не трапилось. Просто треба поговорити. Якщо можна, зараз. Так, дружина здорова…
“І передає вам вітання”, — подумав Ніо.
— І передає вам вітання, — мовив Михайло Петрович. — Де? В кафе “Марс” на вулиці Горького? Коли?
— Чим швидше, тим ліпше, — підказав Ніо, та Михайло Петрович уже поклав трубку.
Ніо впізнав її ще здалеку, хоча в житті, звісно, ніколи не зустрічав, — бачив лише у відеозапису. Молода струнка шатенка в світлому костюмі швидкою ходою підійшла до них.
— Щось сталося? — стривожено спитала вона.
— Та ось… — Михайло Петрович кивнув у бік Ніо, дивуючись, що Ева не впізнає його.
— Привіт від Рокара, з батьківщини. Ми збилися з ніг, розшукуючи тебе, — швидко промовив Ніо, поки вона поверталась до нього обличчям.
Сказав це на їхній мові, поставивши слово “батьківщина” після імені головного спеціаліста. Це був пароль.
Ева мовчки дивилась на нього. Обличчя її зблідло. Вона поволі поставила сумочку на стійку і ніби ненароком торкнулася тильним боком долоні свого обличчя,
Ніо тут-таки повторив цей жест, який у них означає глибоку приязнь.
Ева заплакала.
— Заспокойся. — Ніо лагідно гладив її плече. — Це з несподіванки.
Ева витерла хустинкою очі, щиро подякувала своєму другові за допомогу і попрощавшись з ним, разом із Ніо поволі рушила в бік Манежної площі.
— Знайшов би тебе значно швидше, Ево. Та, мабуть, твій біомаяк зіпсувався.
— Ні, — зітхнула Ева. — Він справний. Просто я боялася вмикати його.
Розділ сьомий
Рокар зустрівся з начальником експедиції Уро, сивим суворим військовим із вищим командним званням. Він недолюблював Уро і завжди намагався зводити свої контакти з ним до мінімуму.
Та цього разу було інакше. В невеликому кабінеті головного спеціаліста, забувши про обід, вони обговорювали стан справ експедиції. Закінчувався контрольний час виходу корабля із Сонячної системи, а ситуація склалася так, що вони мусили тут залишатись і надалі. ІДе ламало весь графік наступного руху. А найгірше було те, що результати, заради яких йшли на такі серйозні порушення, виявилися мізерними. Точніше, їх взагалі не було: Ніо ніяк не міг відшукати Еву.
Кожної миті Рокар чекав повідомлення з Землі й водночас побоювався, що не почує нічого втішного. Він давно вже картав себе за те, що послав цього зеленого хлопчиська, космонавта, який, власне, не тільки космосу, життя ще не бачив, з таким ризикованим завданням. Знайти глибоко законспірованого агента, який по тривозі пішов у підпілля, навіть йому, Рокару, було б нелегко. Для цього потрібно було мати щонайменше групу. Та де її взяти? Терз зник. Єдина людина, яка могла б працювати за тих умов. Пошуки нічого не дали. Це непокоїло й насторожувало Рокара.
Тіш часом на Місяці, природному супутнику Землі, терміново розширяли й дообладнували довгострокову космічну базу. Вирішили залишити тут для постійної роботи загін космонавтів із дев’яти чоловік. І хоча база розташована була на тому боці, який ніколи не повертався до планети, всі приміщення заховали в грунт або замаскували під скелі, щоб максимально затруднмти виявлення комплексу.
Комісія, яка працювала над загадкою загибелі трьох космонавтів, не дійшла однозначного висновку. Встановлено лише, що базою було прийнято сигнал посадки космоплана, який зазнав аварії. Певно, космонавти вирушили на допомогу.
Словом, часу згаяли чимало, а результатів — жодних. Що далі?
— Припустімо найгірше: ми — під спостереженням! — Уро чекав реакції Рокара.
— Давно?
— З того часу, як висадили наших людей на Місяць і Землю.
— Я вже міркував над цим, — Рокар торкнувся клавіші відеоінформатора, розвернув дисплей так, щоб екран було видно Уро. — Ось, прошу. Смерть чоловіка Еви, головної діючої особи нашої наукової програми. Це пересторога. Нам і Еві. Та ми про все, що скоїлось, довідались із великим запізненням, а Ева ще деякий час змушена Сула працювати над програмою. Тоді знищується база на Місяці. Космонавти загинули, комплекс телезв’язку зруйновано могутнім опроміненням. До речі, спеціалісти не виключають, що саме для цього потрібно було так багато енергії, і фідер не витримав.
— Все дуже схоже на правду, тому виникає сумнів.
— Тепер з’являємось ми, — Рокар поплескав долонею по столику. — Що ми можемо зробити за такої ситуації? Звісно, послати на Землю заміну. Для цього в нас було двоє. Але Терз зникає…
— І тому на Землю ви посилаєте Ніо, — гмукнув Уро. — Він вчився з Терзом. Жив з ним поряд. А що коли Терза заслано до нас? Космонавти загинули, Еті загинув, Ева не подає ознак життя. Залишилось прибрати Ніо — і жодних проблем. Вас не насторожила така ситуація?
— Ніо в небезпеці, — вів далі Уро. — До того ж ми не знаємо, що має на меті наш противник. Гадаю, справа не тільки в тому, щоб перешкодити нашій роботі. Тут щось інше…
— Аби ми знали, хто він, наш противник? А що як нас просто досліджують і жертви — це наслідок нещасливих випадків?
Вони помовчали. По паузі Рокар сказав:
— Мені іноді здається, що, як і наші представники є на Землі, так само й на планеті Кіфі живуть або таємно стежать за нею представники більш високої цивілізації. Чого варті самі міфи про “літаючі тарілки”? Їх спостерігають і на Землі, й на Ерасі, і на Кіфі.
— Так, — погодився Уро. — В цьому є щось спільне. Вони всюди… Але що за тим криється? Яка в них мета?