— Як їм вдається викликати мутацію вірусів? Яким чином вони здійснювали добір і зворотне транспортування?
— Сукупність концепцій, покладених в основу… мені незрозуміла.
— Для чого ви їм знадобились? — знову підвищив голос Рокар.
— Об’єктивних доказів вистачало, та потрібні були живі свідки… Люди, які могли б підтвердити, що цей злочин мав місце і на інших планетах… Кількох наших, що згодилися дати свідчення, злочинці вбили… Я засвідчив, що у нас, на Кіфі, і на Ерасі штами вірусів змінюються безпрецедентно швидко… Спочатку припускали, що виробництво вірусів-мутантів злочинці здійснювали лише на одній планеті. Тому допомогу надавали лише Землі. Тепер там знають і про нас… — Рантом Терз широко розплющив очі й осмислено подивився на Рокара.
— Хто вони? Хто? — подався наперед Уро.
— Ви про що? — Терз здивовано втупився в Уро.
— Про те, де ви були.
— А де я був? — мовив Терз. Було видно, як він намагається щось пригадати. Обличчя його болісно скривилось. — То де ж я був? — жалібно спитав він. — Здається, я занедужав. Мені недобре… — Голова Терза впала на груди.
— От і все, — сказав Рокар, нахилившись над Терзом. — Він спить. І більше нічого не пригадає, навіть те, що розповів нам зараз.
— Отже, тих, хто погодився дати свідчення, вбито. Серед них, певно, були чоловік Еви та троє наших космонавтів, — скрушно похитав головою Уро.
— Я теж подумав про них, — зітхнув Рокар.
— А що як це, скажімо, цілеспрямована дезинформація? Чи можна довіряти Терзові?
— Гадаю, можна.
— Додому! — Уро підвівся. — На Кіфу. Щоб там спокійно в усьому розібратись. Я йду збирати командирів підрозділів екіпажу, щоб віддати наказ про підготовку до негайного виходу з Сонячної системи. І спробуємо зробити стрибок безпосередньо в нашу галактику. Інформація, яку ми отримали, має особливу вартість. Будь ласка, подбайте про Терза.
— Домовились, — кивнув Рокар. — Гадаю, ми стоїмо біля джерел нового витка нашого пізнання Всесвіту і його мешканців. Хто б міг подумати, що така важлива подія — адже встановлено непрямий контакт! — станеться тут, біля далекої, чужої планети Земля. Хочеться вірити, що надходить кінець нашим бідам. Звичайно, деякі наслідки залишаться, та головне — планета Кіфа розвиватиметься за своїми власними законами.
Яким би великим не був космічний корабель, у польоті його не видно. Він немов розпливається у глибинах міжпланетного простору, оскільки при трансформації не випромінює і не відбиває електромагнітних коливань. Та сліди його переміщень лишаються. Після завершення матеріального переходу корабля через просторово-часовий тунель, коли, стягнутий величезною за потенціалом енергією, простір миттєво відновлює свої первісні якості, в глибинах космосу відбувається величезний за масштабами спалах ультрафіолетового випромінювання. Світло від великого стрибка “Стор-027” йтиме до Кіфи сімсот років.
Олександр Костюк
І ТИХЕ СЯЄВО ЗІРОК…
Оповідання
Він прибув до нас Вночі, останнім рейсом, яким Красаускас привіз бічний сегмент антени й чотири відтяжки, ті, що забув минулого разу.
Прилетівши, він навіть не зайшов на Станцію познайомитись, і я пам’ятаю, як поставились до цього всі. Це чекаючи, коли Красаускас здасть Богумилу документацію, він почав сам розвантажувати привезене на поромі господарство. Нам нічого не лишалось, як вдягтися й іти допомагати йому, хоча від самого початку було заведено по-іншому. За чотири тижні надходив День, тож Красаускас був останнім, хто прилетів на Станцію з Бази. І, звичайно ж, привіз із собою купу листів, новин, яких повинно було нам вистачити на шість місяців, інструкції, побажання, привітання наперед — словом, усе те, що доправляється на кожну вахту останнім рейсом. Зазвичай цього дня ніхто нічого не робив, оголошувалися вихідний і амністія всім, хто проштрафився. Загалом наставало маленьке свято, на якому головними були ті, хто прилетів. Так було завжди, й ніхто вже не пам’ятає, чия вахта запровадила цей неписаний закон.
Того разу, поглянувши на оглядовий екран й побачивши, що на майданчику працюють, Іржі Богумил, невдоволено сопучи, почав одягатись. Усім іншим довелось зробити те ж саме. Красаускас також пішов із нами, хоча всі ми добре розуміли, як він утомився.
Він навіть не звернув на нас уваги. Ми зупинились від нього всього за кілька кроків, а він спокійно відгвинчував гайку кріплення, немов нас і не було тут. Ми мовчки перезирнулися, й Іржі, підійшовши до нього, торкнув його за рукав:
— Богумил Іржі. Начальник Станції.
Він перестав відгвинчувати гайку, підвів голову, мовчки кивнув Іржику й знову взявся за своє, ніби то була така вже термінова справа і йому ніколи відволікатись на дрібниці. Я не знаю, кому б це сподобалось. Богумил почервонів, однак, нічого більше не сказавши, відійшов, і всі ми заходилися розвантажувати пором. Красаускас теж почав допомогати нам. Настрій у всіх зіпсувався.
Якось так вийшло, що він працював окремо, не звертаючись ні до кого по допомогу, хоча іноді вона й була потрібна. Кілька разів, не пригадую вже хто, намагався допомогти чи заговорити до нього, та скінчилось усе тим, що він вимкнув переговорний пристрій. Це було вже занадто, це порушення техніки безпеки, і коли б таке встругнув хтось із нас, Іржі не роздумував би довго, що йому робити. Мабуть, Богумил не втрутився тоді тому, що, як й усі ми, був певен: за сорок вісім годин гість полетить із Красаускасом, а тому не варто було заводитись.
За шість годин пором було розвантажено, й, хитаючись від утоми, ми поплентались до Станції. Красаускаса Богумил відправив раніше — той ледве тримався на ногах. Усе це термінове розвантаження, ця гарячка були досить безглуздими — ми добре розуміли, хто заварив цю кашу.
Коли підходили вже до шлюзового відсіку, Іржі озирнувся й вилаявся. Ми теж озирнулись.
Він залишився біля порома і перетягав обладнання під Купол. Я вдруге за дев’ять років бачив, як Богумил вибухає. Так ось, сипонувши чортів, Іржик підбіг до нього й вихопив із рук ящика. Через вузьку зорову щілину гермошолома він спокійно поглянув на Богумила, підняв із землі два фланці й так само спокійно рушив до Купола. Іржі розгублено дивився йому вслід, і мені здається, я здогадуюся, що він відчував тієї хвилини: досі всі його накази виконувалися неухильно й одразу— інакше на вахті й не можна; всі це добре розуміли.
Ми стояли і чекали, чим усе закінчиться. Богумил повівся найрозумніше: поставив ящика й покрокував до Станції.
— Усім відпочивати до завтра, — буркнув Іржі, минаючи нас.
Він першим увійшов до шлюзової, чого ніколи раніше не робив.
За годину ми всі зібралися в кают-компанії, але свята вже не було. Красаускас мовчки приніс ранець із листами і так само мовчки роздав їх. Хто хоча б раз був на вахті, зрозуміє, що означали для нас ті листи. Потім почалися розпитування про Базу, про Землю, про спільних знайомих, і кожен вдавав, що на Станції нічого такого не трапилося, хоча всі й думали про одне й те саме.
Близько дванадцятої запрацювали двигуни вхідних дверей — і в кают-компанії всі замовкли. Ми чекали цього. За п’ять хвилин увійшов він. Не знаю, що відчув кожний, глянувши на нього, я ж тоді здригнувся, й мені зробилося не по собі. Мабуть, щось подібне відбулось з усіма, тому що Машенька, яка сиділа спиною до нього, схопилася й озирнулась. І, не стримавшись, відсахнулась. І я побачив, ні, швидше відчув, як він здригнувся, ніби його стьобнули батогом по обличчю.
Обличчя в нього не було. Замість обличчя — суцільний червоний опік із кількома рубцями, значно пізніше ми довідались, що то за рубці.
— Де я можу відпочити? — Він дивився на стіл із купками листів.
Богумил поспіхом звівся, хоча чергував сьогодні по Станції Георгіос, і повів його до гостьової. Через кілька хвилин Іржі повернувся й, не дивлячись на нас, сів у крісло. Ми чекали, що він скаже, та Богумил мовчав. Так тривало хвилину чи дві. Потім усі почали розходитись по каютах, читати листи й писати відповіді— завтра ввечері пором відлітав. Разом із Красаускасом і його напарником. І вперше, мабуть, всі ми хотіли, щоб це сталося якнайшвидше.