Утім, ні Дмитро, ні Катерина навіть голови до неї не повернули.
Сивий негр-товстун, як і раніше, димів сигарою, перекладаючи тепер папери з крісла назад, у теку, й добру половину з них знову рвучи на дрібні клаптики. Він неуважно слухав свого охоронця.
— Пане, — наполягав той, — я на вашому місці ніколи б не ризикнув стрибати з цим парашутом, він напевне не розкриється. Його конструкція несхожа на звичайну, і механізм розкриття, очевидно, відрізняється. Цим тварюкам-терористам все одно кінець, вони ніколи не підкажуть нам, як ним користуватися. До того ж, насмілюся вам нагадати свої слова, сумнівно, щоб вони самі вдало приземлилися на цьому дранті — кому потрібні зайві свідки.
— Що ж робити? — вперше за довгий час одірвав товстун очі від паперів.
— Думаю, пане, треба чекати. На землі, ясна річ, не дрімають, вам прийдуть на поміч… Таких людей, як ви, у біді не лишають, а з парашутом ніколи ие пізно, якщо вже іншого виходу не буде…
Не встигла стюардеса, повернувшись із салону, причинити за собою двері кабіни екіпажу, як у навушниках почувся чоловічий голос з чітко нью-йоркським акцентом.
— Борт 13–86, я — “Боїнг-747”, бачу вас і лечу над вами паралельним курсом. Виконуйте мої команди. Отже, зараз ми спробуємо знизитись і перекинути до вас на борт другого пілота — через люк у багажному відсіці. Головне: будьте дуже обережні з штурвалом, не випускайте його з рук ні на мить, тут на ножному кроці повітряні ями… Йдемо на зниження…
Поруч із бортом, усього лише в кількастах метрах правобіч і лівобіч од нього, несподівано випірнули з клубів хмар вертляві винищувачі. Пілот одного з них, пильно вдивляючись в екран поперед себе, уривчасто кинув у мікрофон:
— Грасса, Грасса, бачу ціль, дозвольте…
Нараз його перебив на півслові пілот другого винищувача:
— Граеса, в зоні прицілу з’явився ще один об’єкт…
— Не дозволяю, — несподівано почулось у відповідь. — Негайно повертайтеея на базу… Негайно!..
Середземним морем, якраз між Лівією та Сіцілією, повільно, ледь помітно для ока, плив трипалубний теплохід. На палубах у зручних кріслах, підставивши лагідному сонцю обличчя, відпочивали пасажири. На капітанському містку пліч-о-пліч стояли кілька чоловік у формі радянських моряків далекого плавання: всі вони уважно стежили в біноклі за небом і горизонтом. Ось у полі зору одного з них, старшого помічника капітана, з’явився військовий корабель з локатором, що невпинно обертався навколо осі.
— Італійський есмінець вийшов у квадрат спостереження, — через плече, не відриваючись од бінокля, зронив він.
А на двоповерховій віллі, що самотиною бовваніла на стрімчаку, у цей час підстаркуватий бородань в рогових окулярах усе ще невтомно, мов заведений, міряв кімнату кроками. Він різко зупинився, наче на щось наштовхнувшись, лише тоді, коли мелодійно задзвонив один із телефонів.
— Хайлендс слухає…
— Хайлендсе, — почувся знайомий рипливий голос, — ні підводний човен, ні винищувачі наших друзів не зможуть збити борт 13–86. Поруч із ним, тим самим курсом, летить уже американський “Боїнг-747” без пасажирів. Крім того, нам стало відомо, що росіяни попросили уряд деяких африканських, арабських і західних країн, у тому числі наших союзників, тримати засобами протиповітряної оборони у постійному полі зору не лише борт, але й зону довкола нього. На додачу у Середземному морі, в коридорі польоту борту, зосереджено кілька кораблів різних держав, б серед них і військові з локаторами далекого стеження… За таких умов збивати літак було справжнісіньким безумством… Що передають, Хайлендсе, ваші радіомаяки?
— Кілька хвилин тому надійшло чергове повідомлення: американці зроблять спробу перекинути туди свого другого пілота…
— Чого вони пхають свого носа куди не слід? — невдоволено зарипіло в трубці.
— На борту є кілька громадян їхнього підданства.
— Там, Хайлендсе, між іншим, є й наші люди… Скажіть, а цей варіант із перекиданням пілота з літака на літак реальний?
— Сумніваюсь… У війну, пригадується, було два чи три випадки, але ж то були не такі літаки, та й за штурвалом кожного з них сидів не якийсь планерист, а льотчик екстракласу. І перекидали не рядового пілота-рейсовика, а тренованого повітряного акробата… До всього ж це треба робити на незначній висоті, інакше після розгерметизації всі в літаку загинуть… Гадаю, що це чистісінька авантюра… Вони, звичайно, спробують максимально знизитись, однак над морем на кожному кроці — глибокі повітряні ями…
— Яка приблизно глибина в місці передбачуваного падіння?
— Думаю, достатня, щоб навіки поховати і літак, і Сивого з документами…
— Що ж, Хайлендсе, будемо сподіватися, що Всевишній почує наші слова. — На другому кінці поклали трубку.
Пасажири борту 13–86, крім сивого товстуна і Воловоденків, і досі не підозрювали, що їм загрожує через кільканадцять хвилин.
Дмитро тримав на колінах пластмасовий стаканчик і напівпорожню пузатеньку пляшку з яскравою наклейкою. Катерина зрідка кидала на ту пляшчину косуваті позирки, але мовчала. По її щоках одна по одній текли великі сльозини.
Товстун закінчив перебирати свої папери і наче закам’янів у кріслі. Його сигара давно згасла, проте він не помічав цього. Час од часу до нього підходив котрийсь із охоронців і щось стиха доповідав, але слова, здавалося, не доходили до свідомості сивого негра. Коли ж він бічним зором вловив, що літак знижується й уже летить нижче хмар, то у розпачі пожбурив недопалок на підлогу. Не встиг він розкурити нову сигару, як у черговий раз зайшов до салону один із його підручних. Товстун одразу ж підвівся й рушив за ним на вихід. Вони ще не дійшли до середини багажного відсіку, як із прочинених дверей кабіни пілотів долинув гучний голос командира американського “Боїнга-747”:
— Ва-а-нн-ньо, ще трішки збав швидкість… так… Ва-а-нн-ньо, тепер уся увага на висотомір, будемо ще знижуватись і спробуємо перекинути до вас через правий, підвітряний, багажний люк другого пілота… Приготуйтеся, коли дам команду, зразу відчиняйте люк…
Нетребчук, не відпускаючи штурвала, повернувся до стюардеси:
— Підіть, будь ласка, покличте мого земляка.
Стюардеса вже ступила до дверей, але нараз їй перетнув дорогу товстун і.просто в лице випустив хмару диму.
— Нікуди, любонько, ходити не треба, це зроблять мої люди.
Одразу ж двоє з охоронців закинули на плечі ранці з портативними парашутами і стали пообіч багажного люка.
Літак усе знижувався, в ілюмінаторі вже можна було побачити виблискуючу під скісним промінням призахідного сонця гладінь води.
— Середземне море… — прошепотів Сивий.
У цей час знову вийшов на зв’язок командир “Боїнга-747”.
— Ва-а-нн-ньо, приймай гостя, — майже весело гукнув американець.
— Тепер усе залежить од вас, — стюардеса благально подивилася на Івана й пішла допомагати молодикам відкривати люк. За нею потупцяв і Сивий.
Нетребчук окинув важким поглядом спорожнілу кабіну, плями загуслої крові (мертвих льотчиків негри-охоронці винесли й поскладали у багажному відсіку за валізами) й знеможено заплющив очі.
Планер, зачепившись шасі і закрилками за верхівку дубчака, перевернувся й ще летів до землі, а вже над переораним полем, річечкою, селом й учбовим аеродромом наростав такий шалений тріскіт, що закладало вуха. Хотілося впасти долілиць й накрити голову, аби вберегти барабанні перетинки. Потім планер крилом пооорав у ріллі поперечну борозну — і його уламки повільно, цілу вічність, розліталися навсібіч.
Але то вже було в такій могильній тиші, що виразно чулося рипіння незмащених коліс воза десь аж на селі. Однак тиша ця була нетривкою, бо нараз її розітнуло таке розпачливе ревисько переляканої худоби на тому березі річечки, що гайвороння, яке зібралося в кронах дубчаків після падіння планера, враз купою шугонуло в небо. Гайвороння поволі зникало з очей, а в худоб’яче ревисько вплітались далекі голоси:
— Ле-ся, Ле-е-с-с-я-а-а!..