Якось одважився й подзвонив у двері його квартири. Сподівався порозумітися з Джеком, та ніскілечки не відчув, що і йому болить моє серце. Джек був не сам, по кімнаті походжала Енн… Я побачив їх, зайнятих одне одним, і мені стало байдуже до Джека, до його проблем і гризот, наче з’ясувалось: Енн і справді була тим скальпелем, що розділив сіамських близнюків. Відтепер ми можемо жити спокійно…
Я недовго побув у Джека, вигадав якусь причину і за кілька хвилин розпрощався.
З тих пір усе було ніби о’кей. Ми товаришували з Джеком, часом вони з Енн запрошували мене на концерт або пікнік, і я, долаючи внутрішній опір, приставав до їхньої компанії. Проте щось усередині всихало в мені, як у старому дупластому дереві. Я вже переконався! Джек давно забув про мене. І тільки Енн час од часу нагадує йому про наші колишні стосунки, з суто жіночої цікавості підштовхує нас назустріч одне одному, як малюків, котрі й забули, через що посварилися.
Ну, а потім той безглуздий випадок. Пізно ввечері, в неділю, вони поверталися до міста. Була страшенна злива. Автомобіль, що мчав навпроти, засліпив Джека, він пригальмував — машину занесло і вдарило об невеличкий шляховий покажчик. З голови Енн і волосинка не впала, а Джекові розтрощило скроню.
Тоді ми вже були такі далекі з Джеком, що мені й не шкрябнуло тієї скорботної миті: спокійно дрімав перед телевізором. Ось так воно…
— Ти почуваєшся у чомусь винним?
— Винним не винним, а ніби затаврованим. Таке враження, що кожен знає: я полінувався й пальцем ворухнути, аби врятувати свого товариша.
— Нічого не вдієш — катастрофа, сліпий випадок…
— Раніше я відчув би її заздалегідь і зумів би відмовити Джека від поїздки.
— Облиш. Це тільки твої припущення. Істини ніхто не знає.
— Я ж кажу — міг… Коли б не Енн… Це вона порушила нашу злагоду. В мене не стало брата, я ніби втратив частку самого себе.
— Послухай, — по паузі мовив Гаррі, — не побивайся так. Хоча згоден: в оцій твоїй вигадці щось таки є. Мабуть, усі люди на землі пов’язані однією пуповиною, тільки що не відають про це. Ви з Джеком знали… Отже, чим більше ми бажатимемо одне одному добра, тим легше усім нам житиметься на світі. Наша любов і прихильність зігріватимуть серця, на планеті пануватиме злагода, і ми самі матимемо стократ помножені плоди своєї доброти.
— Гадаєш, десь у Новій Зеландії або Маньчжурії живуть мої близнюки, так само пов’язані зі мною невидимою пуповиною, як і я з Джеком?
— Можливо. Тільки не кожен про це здогадується. І щоб не завдати шкоди своєму незнайомому близнюкові, а отже, й собі, треба любити всіх людей.
Бар давно збезлюднів. Літній чоловік у потертій уніформі перекидав стільці догори ніжками і вмощував їх сидіннями на столах. Час покидати цей затишний куточок, з якого разом із людьми вивітрювались тепло й гостинність. Коли друзі виходили, чоловік в уніформі стомлено усміхнувся й побажав їм доброї ночі.
Уже на вулиці Роберт і Гаррі викурили ще по сигареті. Роберт помітив, що йому на серці полегшало — може, від сповіді перед давнім товаришем, а може, й від інших, на перший погляд, незначних чинників, які впливали на нього здалеку й непомітно, як і отой незнайомий літній добродій в уніформі зі своєю стомленою усмішкою.
ФАНТАСТИКА
Спочатку його помітили безсонні маяки — очі та вуха Великого Помічника. Потім побачили люди.
Неосяжно величезний світлоліт, старовинний корабель-місто, вкритий опіками й виразками, мовчазно йшов з великого космосу. Одіссей і його супутники, які зістарилися в плаванні, не квапились вітати любу Ітаку, Чи, може, тіла їхні давно зотліли? Тільки робот-дозорець, згідно з давно забутим статутом, щохвилини повідомляв курс і просив дороги. Неначе тривав іще чао ретельно обрахованих траєкторій і чаклували на Землі віртуози-диспетчери, прокладаючи “коридори” для підлітаючих.
Якщо космонавти вціліли, вони, мабуть, були вражені, дивлячись, як пурхають довкруж розхитаного бурями корабля оксамитово-червоні метелики, без видимих зусиль розмальовуючи черінь вигадливим візерунком, У свою чергу пілоти катерів Рятувальної Служби довго не могли сприйняти старезний корабель як одне ціле. Обгоріла тарілка відбивача була завбільшки з добрячий океанський острів; од вершини відбивача в усі боки — павутина труб, тросів, галерей. А на найдовших “нитках” — кулі та циліндри, віддалені на сотні верст від реактора…
Великому Помічникові — світовій кібернетичній машині, яка зберігає в пам’яті навіть те, що люди воліли б забути, була, певна річ, відома й ця наївно-велична будівля, і її гордовите ім’я, і час запуску.
Сміливці, які полишили Землю тоді, коли міжзоряні мандрівки тільки-но починалися, були приречені на лиху долю. Безумовно, їхні кораблі досягали близькосвітлових швидкостей, час на борту сповільнювався; при найбільших швидкостях світлольотчики “старіли” в тисячі разів повільніше, ніж люди на Землі. Одначе громіздкі двигуни забезпечували таке мізерне прискорення, що іноді на розгін витрачалися десятки років. З’їдалася різниця між корабельним і земним часом. На батьківщину поверталися старезні діди чи навіть їхні нащадки, які народилися під час польоту.
Тепер, коли пошарпаний велетень раптом виринув з безодні, цікаві навперебій випитували в Помічника подробиці мандрівки.
Виявляється, світлоліт вирушив колись до Жовтої зірки того ж типу й віку, що й Сонце. Маршрут був вельми довгий. Держави, об’єднавши зусилля для будівництва гіганта, йшли на ризик. Екіпаж склали з навчених за спеціальною програмою дев’яти-десятирічних дітей. Незважаючи на всі Ейнштейнові чудеса з часом, повернутись вони мали вісімдесятирічними. До речі, цієї радісної події чекали давним-давно. Корабель запізнювався на ціле сторіччя…
Так, Великий Помічник, що сяяв ночами на зеленому небі наче бліда овальна туманність, пам’ятав усе, що будь-коли траплялось із землянами. Мабуть, тому ні горе, ні подвиг, ні свято не могли порушити його зоряного спокою. Зате люди зустрічали корабель збуджено й насторожено.
Земляни нової епохи, здатні сприймати будь-яке енергетичне поле, в тому числі й “ореол життя”, здаля відчували, що екіпаж на місці, тому й хвилювалися: чому не відповідає радіостанція світлольота? Невже всі хворі, поранені… чи, може, поринули в летаргічний сон?
І тільки пілоти-рятувальники, які кружляли безпосередньо над житловими корпусами, вже добре знали, чому боїться викликати Землю командир — опасистий червонолиций старий з кучерявою бородою, який самотньо сидів у своїй розкішній каюті.
Пілоти, найнатренованіші люди на Землі, які легко читали чужі думки й почуття, бачили крізь панцир хвилювання патріарха. Відчували, як дедалі дужче стискає повнокровну командирську шию безглузда чорна краватка — атрибут парадної форми. Знали, навіщо під рукою в старого лежить антикварна річ — пістолет, який стріляє кулями, і чому глибоко під кабінетною підлогою, в морозильній камері, перебувають два трупи в запаяних контейнерах.
Пілоти щиро співчували старому й намагалися крізь міцну переділку заспокоїти його. Однак величезний екіпаж вони заспокоїти не могли. Навіть діти принишкли по каютах, пригнічені загальною тривогою. Дорослі ж марнували час у безплідних суперечках: що все ж таки робити? Як почати сповідь? Чи прийме Земля бунтівників, які зірвали найграндіознішу експедицію людства?
Віра підхопилася й сіла в ліжку, наче її штрикнули в спину. Халіб давно звик до її раптових поривів і тому лиш терпляче всміхнувся у темряві й долонею накрив гарячу, вузьку руку дружини. Розбудила? Не велика біда.