Душа Вірина поки що загадка для Халіба. Вдень дружина може побачити щось у своїх безконечних фільмах, чи почути якесь слово, чи прочитати рядок у книжці — й затаїти враження. Серед ночі, в ліжку, починається відверта розмова, чи то по-дитячому серйозна, чи то осяяна найвищою мудрістю. Говорять про кохання, обов’язок, страждання, про смерть і вічність, про добро й зло і знову про кохання…
— Халібе, — шепоче вона, ввібравши голову в плечі й охоплюючи їх тендітними руками. Погляд її прикутий до недоступної для чоловіка мертвої точки в темряві. — Не чіпай мене, будь ласка. Взагалі більше не чіпай. Я не хочу дитини.
Він готовий до всього, але це — приголомшлива новина. Рештки сну покидають Халіба. Хвиля жаху накочується на нього. Віра збожеволіла! Як би вчинив на його місці дорослий, досвідчений Батько? Спробував би переконати чи спеціальним кодом непомітно викликав би роботів-санітарів?
Закони Летючого Світу непорушні. Той, хто бодай трохи засумнівався б у їхній справедливості, підлягає суворій медичній перевірці. Долю його вирішують Старійшини й Оракул. Подумати лишень — їм випало в неймовірній далечі, під крилом чужого сонця відродити загиблу культуру! Тобто зрозуміло, не особисто їм, а їхнім нащадкам. Тому в Другій заповіді сказано: “Залиш після себе дітей”.
За всіма правилами треба б дістатись до біопанелі й дати сигнал санітарам. Але (ось нісенітний прорахунок у розписаному до дрібниць устрої світлольота!) Халіб — кохав. Тому, незважаючи на всмоктану з молоком матері Шанобливість до законів, зміг лише жалісно запитати:
— Це ти… серйозно? Чому? Та чи ти не захворіла, ясочко?
— Я здорова, — страдницьки відказує вона. І раптом сама лягає поруч, притискається щокою до його щоки, шепоче ледь чутно:
— Ні, я неправду сказала: я дуже хочу мати від тебе дитину… Тільки не тут. Не в Летючому Світі.
— А хіба ми зможемо потрапити в якийсь інший світ? — відчуваючи, як мороз куйовдить чуприну, белькоче Халіб.
Чи то справді трепетом нічного метелика долинає Вірина відповідь, чи стривожена Халібова уява малює її слова:
— Я думаю: зможемо. Мені взагалі здається, що все не так, як нас вчили…
Бездоганно-білою й райдужно-іскристою, наче снігова печера, була ця зала з увігнутими стінами. Наче ребра кита виступали нервюри мереживних склепінь. Овал молочно-райдужної підлоги переходив у широкі серпоподібні східці. На горішньому стояв Дідусь Протіс у білому святковому вбранні, тримаючи поперед себе опуклий диск — масивну лінзу без жодного виступу чи шва. Сивий, бундючний горбоносий атлет із набряклими повіками, з вивернутими всередину ступнями вузлуватих ніг — глава Летючого Світу, — здавався скроєним з матеріалу, міцнішого, ніж громаддя, що, неначе вітрила, маяло над ними, утворюючи просторий неф.
Трохи віддалік, за спиною Дідуся Протіса, врочистою шерегою завмерли Старійшини. Ті, хто залишився в живих із першого покоління. Недовгим був цей ряд. Шістдесятилітні вважалися на світлольоті довгожителями. Для передчасної смерті причин було досить — від згубного “мерехтіння свідомості”, що інколи вражало людей під час розгону, до хвороб, викликаних радіацією Вогненного Серця (на дев’ятнадцятому році польоту воно розжарилося більше, ніж належало, і команді ледве пощастило відвернути нещастя).
Найстарші намагалися триматися церемоніально-спокійно одначе це вдавалося лише Протісові та ще Дідусеві Кл’юзо — з біса високому й кістлявому. А от головний лікар — темна, висхла Бабуся Тенгрі — весь час трясла головою й заточувалася праворуч. Чудернацький вигляд мав на скоцюрбленій старій тісний кітель із срібними шнурами й шевронами. Може, той самий, в якому Тенгрі ще незграбним цибатим дівчиськом під звуки духової міді тяглася в струну на килимі космічного вокзалу, тримаючи руку біля пілотки.
— Ондрію Ковалику, Сину, Батьку й пілоте, ти чуєш мене?
Протісів голос, усе ще навдивовижу густий і міцний, злегка деренчить. Достоту надріснутии велетенський дзвін.
— Чую, Дідусю і командире! — відповідає з юрби вдягнених у кітелі членів команди кремезний, міцний чоловік з живими, яскравими карими очима, гулястим лобом, сплющеним носом і кучерявою каштановою борідкою.
Після Протісових слів рум’янець його відразу блякне — неначе витерли грим…
— Підійди до мене, Сину, й прийми Святиню Летючого Світу!
Обранець намагається здаватися спокійним — адже Батькові подобається стриманість — і не відразу рушає з місця. Хтось із товаришів підбадьорює його дружнім поплескуванням по плечі.
Лиш тоді пілот ступає перший непевний крок.
Команда стоїть осібно від інших Гнаних. Між людьми в білих кітелях і масою Братів і Сестер досить широкий прохід. Ним і йде Ковалик. Довкола — гудіння розтривоженої пасіки, стримуване тільки побоюванням порушити споконвічну тишу Зали Обрядів. Деякі з Матерів — у сірих комбінезонах менш кокетливого крою, ніж блакитний одяг Наречених або рожевий Молодих, — із скромно забраним волоссям, піднімають дітей, щоб ті могли торкнутися щасливця чи хоча б побачити його зблизька.
Кремезний, насуплений, з круглою спиною й п’ятачком ранньої лисини, вже сам-один перед людським фронтом, піднімається по морозяно-мерехтливим східцям пілот Ковалик.
Ставши напроти Протіса, обранець довго дивиться в його збляклі, з відвислими повіками очі старого слона. Потім, неначе підкоряючись німому наказові командира, Ондрій опускається на одне коліно і впирається підборіддям у груди.
— Прийми Святиню Гнаних, улюблений наш Сину!
Підвівшись, Ковалик бере диск. Його м’язи приготувалися до ваги сталевого моноліту, проте лінза виявляється не дуже й важкою. Вона наче вирізьблена з дерева. Зблизька видно, що металевий блиск начеб утоплено в прозорій масі.
Перший тихий акорд органа лунає в залі ледь чутним зітханням.
Гуркіт наростає, але голос Старійшини все-таки сильніший:
— Я передаю її тобі з тим, щоб і ти, коли доживеш до старості, вручив Святиню тому з Онуків, кого вважатимеш найвірнішим і найдостойнішим своїм наступником. Це не конче має бути твоя дитина, бо Третя заповідь говорить: “За виховання та здоров’я кожної дитини відповідають Батько й Мати, але батьківські обов’язки поділяє з ними все їхнє покоління”. І в Четвертій заповіді сказано: “Навчи одного з дітей своїй справі”. Отож той, кого ти обереш наступником твоїх справ, буде твій син. Хай береже він — може, ще ненароджений — Святиню нашої нещасливої раси! В ній сокровенне знання таємниці загиблої Прабатьківщини. Коли ж Летючий Світ досягне мети, нехай наступник твій передасть Святиню нашому Оракулу. Під Жовтим сонцем Онуки й Правнуки дізнаються, як їм будувати життя на пустельних планетах, яких законів дотримуватися, щоб започаткувати прийдешню цивілізацію Гнаних. Заповідай це синові твоєму, суворо накажи йому виконати волю Прабатьківщини, Батьку й командире!
Під дедалі зростаючий гуркіт органа до сліз знітився Брат, який нещодавно фамільярним поплескуванням підбадьорив Ковалика. Нова людина стояла перед Гнаними. Останні Протісові слова зробили вибранця цілковитим володарем корабля, чотирьох сотень Дітей, більшість з яких були вже Батьками й Матерями, та семи десятків Онуків — щасливців, які під кінець своїх днів висадяться побіля Жовтого сонця… Віднині Ондрій Ковалик мав право карати й милувати, призначати на роботи всіх, хто народився й народиться на кораблі, затверджувати склад команди, благословляти шлюби й родини, промовляти слова прощання над померлими й відправляти їх у Вогненне Серце. Командирові буде підпорядкований електронний мудрець, що зветься Оракулом, із ним радитиметься Ковалик, прокладаючи курс…
І тільки на загадковий гуртик Старійшин, котрі Ще пам’ятають Прабатьківщину, старт і Катастрофу, лище на Дідусів і Бабусь не поширюватиметься влада Ондрія. Туди, в тьмяно освітлене жерло овального коридора за помостом Зали Обрядів, командир заходитиме, коли Покличуть, зрідка, щоб почути похвалу чи осуд. Бо в Першій заповіді сказано: “Поважай Старійшин, неухильно корись їм, вони — над законами Летючого Світу”.