Якось Віра подумала, що ніколи раніше у людей не було міфології більш підступної й аморальної.
Не раз поблажливо всміхалася вона, дивлячись, як Володар Пітьми, такий собі кібернетизований Сатана, який протистоїть усій ясній світобудові, намагається винищити славних русявих, блакитнооких хлопців, які шукають викрадену принцесу. То заганяв Володар прямодушних парубків у кільце повторюваних подій, то цькував їх гамма-випромінюючим драконом, а насамкінець узяв та й підірвав на їхньому шляху безневинну зірку. Світило здулося, наче глибоководна риба, викинута на берег, — і раптом луснуло, розтікаючись потоками буйного полум’я…
— …Я недарма переглянула, може, сто кіло метрів плівки. Око звикло. Навчилася відрізняти, де справжній документальний кадр, а де комбінований, підставний. — Відчувалося, що Вірі важко говорити, вона ніби підшукувала слова. — Так от: ті, хто знімав двісті років тому цю казочку, й не думали видавати епізод перетворення зірки в наднову за… справжній. А от наші… Словом, це зроблене однаково, командире. Одним способом. І наша священна хроніка, й казочка. Я навіть знаю, як саме. Цей спосіб давній, як кіно. Послідовність малюнків: кожен ледь-ледь відрізняється від попереднього й…
— Знаю. Інших доказів у тебе немає?
— Подивися сам, командире. Подивися підряд…
— Ти пам’ятаєш фільмотечні коди? — запитав по невеликій паузі Ковалик. — Коди й номери частин?
Вона пам’ятала.
— Може, пустиш мене до монітора? Повагавшись, Віра взяла зі столу пістолет і знехотя відійшла вбік.
— Май на увазі, командире, якщо я зачую кроки в коридорі…
Він лише відмахнувся, підсідаючи до блоку зв’язку. Думки Ондрія були зайняті зовсім іншим.
…Підірване Сонце бурхливо розтікалося криваво-червоною плямою, достоту так, як вигадали стародавні малювальники. Ондрій вимкнув настільний екран і довго сидів, насупивши гулястий лоб і розглядаючи власні руки. Безвільно лежали його сильні, порослі рудим пухом кисті на полірованому командирському столі. Та й Віра вже не намагалася відтіснити Ондрія від пульта. Примостившись на кінчику пухнастого крісла в “інтимному кутку”, підперла підборіддя кулачком…
Відтепер вони були не вороги, а товариші по нещастю.
— Ти певна, що Святиня відповість на всі твої запитання?
— У мене одне питання.
— Я питаю, чи ти певна…
— Це останній шанс. Ти — і Святиня. Старійшини просто б знищили мене. Без зайвих розмов.
— Може, й так, — повільно й твердо мовив Ковалик. — І все-таки я вважаю, що нам не варто зайве ризикувати, намагаючись розкрити таємницю. Я обіцяю — чуєш, обіцяю! — піти до Дідуся Протіса й добитися від нього пояснення. Треба обмізкувати справу з усіх боків. Ти уявляєш, що зчиниться на кораблі, коли дізнаються…
— Уявляю, — кивнула вона. — Я, власне, й хочу, щоб почалося…
— Ну, це поки що в моїй владі — не допустити хаосу!
Вона пригнічено опустила голову.
— Повертайся до себе, Віро. Та скажи чоловікові, що командир переконав тебе. Що всі твої страхи — від нервів, від утоми. Вигадай що-небудь. Повір мені, так треба. Решту я беру на себе. Ми скоро побачимось.
В Ондрієвій душі вперше за багато років співали сурми згоди. Він передбачав звільнення від застою, справжню чоловічу справу — боротьбу, яка струсоне заціпенілий мозок. І раптом Віра звела тверді, розширені очі.
— Ні. Я вірю тобі, командире, але… не можу чекати. Мабуть, я надто молода. Якщо ми всі обплутані брехнею, павутиння треба розривати зразу. Ти мудрий, я ж — нетерпляча. Хто з нас має рацію? Я не буду наражати тебе на небезпеку. Про всяк випадок прощавай, командире!
Він не встиг навіть вимовити її ім’я. Сила й швидкість гнучкого звіра була у вугластому Віриному тілі. Блискавичним кидком перетнула вона кабінет і, зірвавши Святиню з підставки, простягла її Ондрієві.
Йому здалося, що жінка довго, дуже довго стоїть отак з блискучим диском на долонях, напіврозтуливши губи, зі страхом і непевним захватом на обличчі. Насправді ж, мабуть, минуло лише кілька секунд. Потім Вірині очі неначе затяглися плівкою. Вона похитнулась, обм’якла…
Чесно кажучи, Ондрій до останньої миті не вірив у таку канібальську жорстокість. У те, що лінза може вбити. Вірині коліна підломилися, руки безвільно обвисли. Майже безгучно впав на килим срібний фетиш.
Ондрій стояв над Віриним тілом, коли безшелесно ковзнула в паз бронзова плита — двері каюти — й знову зачинилася за спиною того, хто ввійшов.
Ковалик тільки ледь голову повернув. Показав на скоцюрблену, наче від холоду, постать у рожевому комбінезоні біля лев’ячих лап.
— Це ти зробив, Дідуню?
Клишоного ступаючи, сивий атлет зробив кілька кроків по килиму, мовчки простягнув м’ясисту долоню — і завмер чекаючи.
— Це ти зробив? — відчужено повторив Ондрій, але в голосі його Старійшині почулася загроза.
— Пістолет, — із натиском вимовив Протіс і виразно поворушив пальцями.
Мабуть, щось опиралося сьогодні батьківському гіпнозові. Тільки лікоть руки, схованої в кишені кітеля, тільки лікоть здригнувся в Ондрія.
— Пістолет! — загримів у каюті надтріснутий велетень-дзвін.
Марно. Луна тут була гірша, ніж у Залі Обрядів.
— Спочатку ти відповіси на моє запитання, — не міняючи тону, дивлячись спідлоба лівим оком, відказав Ковалик.
І таку затятість, таку тверду силу опору відчув раптом Старійшина у цьому яскравому оці, у звороті лобатої бичачої голови, в усій постаті кремезного рудобородого фавна, що на мить пожалкував про вибір наступника. Та відразу ж зрозумів, що вибір не міг бути інакшим. Не довіряти ж нікчемам вести Летючий Світ після смерті першого екіпажу. Нехай! Якщо він хоче прийняти на плечі відповідальність за свої вчинки, хоче стати справжнім командиром, — нехай! У Ковалика міцні плечі. Старійшинам буде легше.
— Добре, Сину! Я відповім. Зрештою, ти й сам, напевно, здогадався…
— Секретний пульт?
— Так. У моїй каюті. Я бачу й чую все, що відбувається в будь-якому куточку кйрабля. Я бачив і чув усю вашу розмову. Ти поводився гідно.
Ондрія пересмикнуло від похвали.
— Мабуть, вона поводилась інакше!
— Ми змушені бути нещадними. Вважай, вона була невиліковно хвора. Й до того ж могла заразити всіх.
— Виходить, ти…
— Тебе цікавить техніка? Електричний удар за моїм сигналом. У лінзі — потужний конденсатор.
Протіса, напевно, непокоїла командирська рука в кишені кітеля, тому він поквапився додати:
— Ти сильний, Ондрію, та душею м’якший, ніж ми сподівалися.
Син здригнувся від цього багатозначного ми, що долинуло наче з темряви. Та все ж таки запитав:
— Її здогад справедливий? Про Катастрофу й таке Інше?
Набряклі Протісові повіки повільно зійшлися, волохаті брови опустилися, він докірливо похитав головою.
— Ти не повинен бачити в мені ворога. Ми обидва з проміжних поколінь.
— З тією різницею, що в тебе хоча б дитинство минуло на рідній планеті, я ж народився в цих стінах і помру, не побачивши нічого іншого.
— Мені було дев’ять років, коли мене посадили в зореліт, — повчально сказав Протіс. — Я нічого до пуття не пам’ятаю: ні Прабатьківщину, ні батьків. Скоріше це я тобі маю заздрити. В тебе були мати й батько.
— Дідуню, — несподівано повертаючись і пронизливо дивлячись у вічі, майже прошепотів Ковалик, — скажи мені лише: вона вгадала правду?
Знову довго мовчав Протіс. Тільки іноді зводив брови, морщив лоба, наче дивуючись неслухняності найулюбленішого з вихованців. Нарешті процідив стомливо й поблажливо:
— Гаразд. Ти надто далеко зайшов, Ондрію. Нехай правда буде для тебе останнім випробуванням. Ти пам’ятаєш аварію дев’ятнадцятого року?
— З розповідей батьків. Я був ще зовсім малий.
— Порушився режим постачання антиречовини у фокус відбивача. Будь-якої секунди могло статися повне витікання.
— Ясно. Про це нам казали в школі. Довелося вручну налагоджувати зв’язок з магнітною пасткою. П’ятеро загинуло, — одне слово, цілковита самопожертва…