Нараз щось шелеснуло за його спиною, заколивалося повітря. Габрієль обернувся.
У дверях стояла молода жінка в квітчастому шовковому платті. Вона, вочевидь, теж довго блукала під дощем: чорне волосся її волого блищало, плаття, вдягнуте на голе тіло, обліпило всі явні й потаємні вигини. В обличчі жінки, її манері триматися дивовижним чином поєднувалися чистота й досвідченість у найбільш зухвалих таємницях кохання.
“Вони вирішили, що телефон не замінить живого спілкування, й послали до мене цю босоногу красуню”, — з гіркою іронією подумав письменник.
— Це ти ввечері заглядала у вікна? — запитав він.
— Вибач, — сказала жінка, і голос її був обіцянкою раю. — Я не хотіла налякати твого хлопчика. Я шукала тебе.
Вона переступила з ноги на ногу, й темні вістря грудей, котрі проглядались крізь мокрий шовк, колихнулися.
— Тебе послали… — почав було Габрієль, однак непрохана гостя презирливо пирхнула:
— Хотіла б я бачити того безумця, котрий узявся б командувати мною.
— Ерендіра! Простодушна Ерендіра! — вигукнув письменник.
Він ступив назустріч жінці, притиснув до себе, мов доньку, котру не бачив багато років. Ерендіра стала обсипати його поцілунками, в яких — Габрієль відчув це-не було й натяку на дочірні почуття. Він вивільнився з її обіймів, розгублено відступив.
Із сумочки, що висковзнула з її рук і впала на підлогу, посипались якісь папери, газетні й журнальні вирізки. Ерендіра нахилилась, аби підняти їх, та від різкого поруху папери, навпаки, розлетілися ще далі. Габрієль побачив, що це його численні фото й інтерв’ю, свіжі й давні, навіть пожовклі.
— Навіщо це? — здивувався він.
Ерендіра здригнулась, ніби її вдарили, звела очі.
— Була колись простодушною, — похмуро мовила вона. Погляд жінки блиснув. — Сміхота!..
Вона замислилась над чимось своїм, болючим, безсило присіла на підлогу, та очі її по-мисливськи ловили кожний порух Габрієля.
— Казна-що діється, — мовила нарешті Ерендіра. — Я маю тебе ненавидіти: ти дав мені бридку долю й визначив ціну в двадцять сентаво… Проте я перемогла: втекла, прихопивши з собою золото осоружної бабусі… І ось тепер, замість того, щоб ненавидіти тебе, спалюю себе у вогнищі безглуздого кохання…
— Що з тобою було потім? — запитав Габрієль. В нього щеміло серце.
— Ти мав би знати. — Ерендіра стенула плечима. — Улісс виявився слабаком, його наздогнали на березі моря. Через півроку він сконав у в’язниці… А я стала вільною… Я пізно довідалася про тебе — нашого… батечка. Відтоді все й почалось… — Ерендіра втомлено показала на газетні вирізки. — У цьому почутті не більше сенсу, ніж в моїй чорній долі.
Вона раптом підхопилася — м’яко й дужо, як звір.
— Послухай, — гаряче прошепотіла мулатка, торкаючись його своїми грудьми. — Я вродлива, а ти, знаю, не святий. Послухай, любий, ти визначив мені ціну в двадцять сентаво, а я тобі за одну ніч віддам усе золото бабусі!
— Ти вигадала цю пристрасть, — посміхнувся Габрієль. — Усі дівчата закохуються в акторів та письменників. Потім це у них минає і вони назавжди забувають своїх кумирів.
— Я тисячу разів жінка, і ти добре знаєш про це! — гнівно мовила Ерендіра.
— Ти ще дівчинка, — лагідно заперечив письменник. — Ти прожила спочатку доросле життя, а тепер повернулася в дитинство. Людина не може померти, не побувши дитиною.
— Однак я мріяла про тебе, — прошепотіла Ерендіра.
— Не треба плутати дитяче й доросле, — сказав Габрієль, збираючи свої фотопортрети. — Не можна все любити тілом. Треба що-небудь залишити й душі. Такого почуття нам завжди бракує. Тобі, мені, всім. Розумієш?!
— Твоя душа зайнята, — лалко мовила Ерендіра. — Роботою, сім’єю, друзями.
— Там ще знайдеться куточок. — Він дивився на мулатку з ніжністю й зачудуванням. — Можеш мені не вірити, але я любив тебе ще тоді, коли вперше створив твій образ.
— Ти не любив — жалів. — Ерендіра запхнула вирізки в сумочку. — Це не одне й те саме.
Вона поглянула на маленький золотий годинник, котрий, мов краплинка, висів на смуглявій руці.
— За півтори години потяг, — сказала жінка я дістала сигарету. — Будемо вважати, що для початку все не так уже й погано. Я побачила тебе, ти — мене… Не прогнав, не образив, пообіцяв куточок душі… — Ерендіра сумовито посміхнулась.
— Я відвезу тебе на вокзал, — запропонував Габрієль.
Жінка похитала головою й вийшла з передпокою. Її квітчаєте плаття зразу ж розчинилося в темряві, лише вогник сигарети ще якийсь час пурхав світляком у саду. Потім щез і він.
Гості розійшлися по півночі.
Од випитого — а випив він чимало — ледь наморочилося в голові. Дружина пішла в свою кімнату. Габрієль допив із келиха вино й вирішив зателефонувати приятелю.
— Не спиш? — запитав він і поскаржився: — Мої герої зовсім знахабніли. Щодня надзвонюють, ніби я сенатор від їхнього департаменту… І взагалі! Що буде з світом, коли все, створене уявою, почне матеріалізуватися?
— Заспокойся, — сказав приятель. — Тисячі років такого не було. І надалі не буде. Тобі неймовірно поталанило, а ти ще й незадоволений.
— Але ж вони не дають мені працювати! — вигукнув Габрієль. — Ця катавасія триває два тижні. Я за цей час не написав жодного рядка. Так що тоді, по-твоєму, Макондо: нагорода чи кара?
— Це як діти, — зітхнув приятель. — Вони і наше щастя і водночас згуба. Іди спати, філософе.
— Я, здається, дещо надумав, — пробурчав письменник, поклавши трубку. — Я допоможу їм! І собі заразом…
Він подався на кухню. Пригадуючи оповіді бабусі Транкилини, котрі з захватом слухав у дитинстві, Габрієль висмикнув із старого віяла перо, а в шухляді буфета знайшов горіхи. Чогось не вистачало, і він, подумавши, дістав ще свічку.
— Зараз ми наведемо у всесвіті лад, — засміявся письменник.
Його захопили приготування до майбутнього чаклунства.
Він запалив свічку, капнув на палець декілька крапель воску. Потім поклав у попільницю шкаралупу горіха й перо, підпалив їх і став швидко терти палець, примовляючи:
— Відстань, віск, відліпись! Разом із клопотом згинь! Моїм і їхнім… Нехай живуть собі, як знають, — додав він для більшої переконливості.
Перо прогоріло, війнувши наостанок в обличчя смердючим димом.
І тут Габрієль злякався. Він щось не те сказав! Його можуть неправильно зрозуміти! Він не хоче позбавлятися турбот ціною Макондо. Хай вони живуть. Сто, тисячу років. Просто нехай менше діймають його своїми проблемами і неприємностями… Він неточно сформулював бажання!
Габрієль навіть застогнав, повіривши, як у дитинстві, що чаклунство негайно справдиться. И одразу ж пригадав іншу оповідку бабусі Транкилини. Так! Саме такі Вона говорила, що чим довше витримаєш біль, тим сильніше проявиться чаклунство.
— Порятуй Макондо! — невідомо до кого пошепки звернувся Габрієль і тицьнув палець у полум’я свічки.
Його пройняв різкий біль, та він не відсмикнув руку. А коли терпіти стало несила, в холі гримнув телефонний дзвінок.
— Це ти! — зрадів Габрієль, упізнавши далекий голос Ерендіри. — Яка ти молодчина, що подзвонила! Як там Макондо? Що нового? Хосе перекрив дах? Чудово!.. Яка ще аптека? А, так, так… Весілля?! Я приїду. Обов’язково приїду, з сім’єю… Яка ж бо ти молодчина, моя пустунка!.. У вас що — знову дощ? Даруй, погано чути… Слухай, скажи, щоб в отелі “Хакоба” залишили для мене дві кімнати… Які ще квіти…
Він втратив відчуття часу, радіючи з того, що йог©’ творіння живе і навіть, здається, починає відроджува-тись — всупереч здоровому глузду й сюжетові роману.
Голос Ерендіри зник, потім з’явився знову.
— Я розумію — дощ, — щосили кричав він у трубку, не турбуючись про те, що може розбудити дружину. — Алло, алло… Розкажи що-небудь іще.
Голос Ерендіри раптом урвався на півслові. Габрієль кричав, дув у трубку, стукав по важільцях апарата, та Ерендіра не озивалася.
Габрієль подзвонив на телефонну станцію.
— Чому перервали розмову? Коли в абонента немає грошей, переведіть на мій рахунок, — зажадав він.